Середземноморське перехрестя

2.3. Битви біля мису Стіло і мису Спада

Заходи з нейтралізації французького флоту на кілька тижнів стали головною проблемою для британських сил на Середземному морі. Однак це не означало цілковитого припинення дій проти Італії. Обидві сторони в той час ще не мали чітких концепцій ведення бойових дій у нових умовах. Ключовим питанням ставало забезпечення проведення конвоїв: для Італії – до Північної Африки, для Великобританії – на Мальту.

Перша спроба італійського флоту організувати проведення конвою, як ми вже згадували, закінчилась втратою есмінця «Есперо». 6 липня 1940 р. італійський флот почав значно масштабнішу операцію. З Неаполя вийшли в море лайнери «Есперіа» і «Калітеа», танкер «Веттор Пезані» і транспорт «Марко Фоскаріні», з Катанії на Сицилії – транспорт «Франческо Барбаро». Судна везли 2190 солдат, 72 танки, 237 автомобілів, 5270 тонн палива і понад 10 тис. тонн інших вантажів. Безпосередню охорону конвою, який отримав шифр ТСМ, забезпечували вісім есмінців та чотири міноносці. Їх «підстраховували» легкі крейсери «Бартоломео Коллеоні» та «Джованні делле Банде Нере». Операція пройшла успішно – конвой досяг Бенгазі, де розвантажився, а 21 липня судна повернулись до Неаполя.

Практично одночасно з операцією ТСМ свою конвойну операцію під шифром МА.5 проводив британський Королівський флот. 9 і 10 липня з Мальти до Александрії вийшли конвої MF-1 і MS-1 (відповідно, три і п’ять суден). Одним із завдань цієї операції була евакуація з Мальти цивільного населення. Назустріч конвоям з Александрії вирушили основні сили британського Середземноморського флоту: з’єднання «А» (п’ять легких крейсерів і один есмінець), «В» (лінкор «Ворспайт» під прапором адмірала Каннінгема і п’ять есмінців) та «С» (лінкори «Малайя», «Ройял Соверін», авіаносець «Ігл» і флотилія есмінців). 9 липня ці з’єднання мали вийти на позицію за 120 миль від мису Пассеро на Сицилії, де до них мало приєднатись з’єднання «D», сформоване з кораблів, які базувались на Мальті. Виділених мало вистачити не лише для захисту конвоїв, але й для ведення наступальних дій проти італійського флоту. Вчасне виявлення ворожих сил покладалось на чотиримоторні літаючі човни «Сандерленд», які базувались на Мальті.

Задля відвернення уваги італійського командування 8 липня з Гібралтару в район Майорки вийшло з’єднання «Н» – лінкори «Худ» і «Резолюшн» у супроводі есмінців. Демонстративний маневр виявився вдалим – кораблі були помічені розвідувальними літаками, і на певний час стали пріоритетною загрозою. 9 липня з’єднання «Н» кілька разів зазнавало нальотів італійської авіації, але кораблі зуміли уникнути влучань бомб. 11 липня з’єднання повернулось до Гібралтару.

Однак маскування не було повним – італійські шпигуни в Александрії вчасно сповістили про вихід у море британського Середземноморського флоту. Назустріч вирушили головні сили італійського флоту – лінкори «Джуліо Чезаре» і «Конте ді Кавур», шість важких і вісім легких крейсерів у супроводі есмінців. Командував ними адмірал І. Кампіоні. Чітких вказівок від вищого керівництва він не отримав. Адміралу було рекомендовано уникати втрат у зіткненні з переважаючими силами противника і вдаватись до активних дій лише в разі, якщо сили охорони конвою ТСМ будуть атаковані британцями. Італійське командування не віддало наказ про вихід у море найновіших лінкорів «Літторіо» і «Вітторіо Венето», мотивуючи це тим, що на кораблях ще проводяться останні роботи і на них перебувають цивільні робітники. Водночас адмірал Карло Бергаміні у рапорті на ім’я Д. Каваньярі відзначав, що обидва кораблі готові до виходу в море, екіпажі, хоч і не завершили навчання, здатні забезпечити їх правильне функціонування, а наявність на лінкорах цивільних робітників жодним чином не впливає на боєздатність. Судячи з цього, можна стверджувати, що вище керівництво італійського флоту просто не бажало ризикувати найновішими кораблями. В результаті з’єднання Кампіоні суттєво поступалось силам Каннінгема: лінкори останнього мали 381-мм гармати головного калібру, а італійські – 320-мм. Прагнення перемоги в італійського командування виявилось менш сильним, ніж прагнення не зазнати поразки. Якщо для мирного часу намагання завершити усі роботи на кораблях до їхнього виходу на завдання є цілком природним, то воєнний час вимагає рішучого й нешаблонного мислення – а цього, власне, забракло італійцям. Як наслідок, вже на момент вступу в бій їхнє з’єднання знаходилось у програшному становищі. Дотримання довоєнних стереотипів, шаблонність рішень позбавили італійців шансу здобути перемогу в першому у Другій світовій війні бойовому зіткненні великих кораблів на Середземному морі.

В ніч на 8 липня підводний човен «Бейлуль» виявив у морі великий загін англійських кораблів, який рухався в бік Мальти. Віце-адмірал Кампіоні наважився вступити в бій, сподіваючись на перевагу свого з’єднання у швидкості, більшій кількості крейсерів та підтримку авіації берегового базування. Повідомлення про виявлення в морі гібралтарського з’єднання тільки прискорило дії Кампіоні – він прагнув не допустити об’єднання британських сил.

Адмірал Каннінгем теж знав про присутність в морі італійського з’єднання – о 5:15 8 липня він отримав відповідне повідомлення з підводного човна «Фенікс». Каннінгем відкоригував курс своїх кораблів, розраховуючи перехопити італійців на зворотному шляху з Лівії. Обидва з’єднання, таким чином, опинились на курсах, що мали перетнутись поблизу мису Стіло (східне узбережжя Калабрії).

Задля уточнення місця знаходження противника адмірал Каннінгем вислав «Свордфіші» з авіаносця «Ігл», однак знайти італійські кораблі вони не змогли. Натомість ворожа авіація виявилась більш ефективною. О 9:51 над з’єднанням Каннінгема з’явились 72 бомбардувальники SM.79. Прорвавшись через зенітний вогонь, вони скинули бомби з великої висоти, досягнувши влучання в крейсер «Глостер». На кораблі загинуло 18 осіб (у тому числі його командир), була знищена частина зенітної артилерії. Інші кораблі, інтенсивно маневруючи, зуміли уникнути влучань, хоча тільки поблизу флагманського лінкора «Ворспайт» вибухнуло близько 50 бомб. Якби авіація продовжувала нальоти, то шанси завдати ушкоджень британським кораблям були б дуже значні. Однак цього не сталося.

Близько 15:10 Каннінгем, нарешті, отримав довгождане повідомлення від повітряної розвідки: один з літаючих човнів «Сандерленд» виявив італійське з’єднання в складі двох лінкорів, шести крейсерів та семи есмінців. Понад дві години літак стежив за рухом ескадри, доки вичерпання палива не змусило пілотів повернутись на базу. Тепер жодні сумніви зникли – Каннінгем переконався, що в море вийшли головні сили італійського флоту. Продовження власної конвойної операції за таких обставин він визнав надто небезпечним, і за його наказом конвої повернулись до Валетти. Сам же Каннінгем рушив до ворога. Перше велике зіткнення британського та італійського флотів стало неминучим.

Найважливішим завданням італійського флоту було успішне проведення конвою до північно-африканських портів. Швидкохідні лайнери «Есперіа» і «Калітеа» під прикриттям кількох міноносців прискорились до 18 вузлів і рушили до Бенгазі. Вважалось, що вони мають дістатись мети без проблем. А ось доля повільніших суден викликала деякі побоювання. Головні сили флоту під командуванням І. Кампіоні мали не допустити британські кораблі до конвою. Саме цим і керувався італійський командувач, обираючи курс свого з’єднання. Цілком слушно розраховуючи, що гібралтарська ескадра не візьме участі у битві, Кампіоні міг розраховувати на успіх. Трьом британським лінкорам він протиставив два власних. Щоправда, противник мав 381-мм артилерію головного калібру, а італійські кораблі – лише 320-мм, але останні переважали у швидкості й маневреності. До того ж, італійці мали значно більше крейсерів. Тобто назагал сили противників можна визнати приблизно рівними.

Ніч для обох супротивників минула спокійно – з’єднання йшли визначеними курсами назустріч неминучій битві. Вранці 9 липня британська повітряна розвідка знову виявила італійські кораблі. Після проведення конвою до Бенгазі вони рухались у напрямку до Таранто. Побоюючись, що противник зуміє вислизнути, Каннінгем вирішив розділити свої сили, залишивши позаду повільне з’єднання «С», і одночасно наказав провести повітряну атаку. На завдання відправили 15 торпедоносців «Свордфіш» з авіаносця «Ігл». Італійські лінкори вони не знайшли, натомість атакували важкі крейсери, але жодного влучання не добились. Тим часом головні британські сили прискорились до 18 вузлів з таким розрахунком, щоб відрізати противникові шлях до Таранто.

Повітряна атака продемонструвала Кампіоні, що британський флот знаходиться неподалік, а у його складі є авіаносець. Італійська ж авіація того дня була на диво пасивною, незважаючи на успішні дії напередодні.

Літаки з «Ігла» повернулись на авіаносець о 14:25, а вже о 14:47 перші кораблі обох флотів встановили візуальний контакт. Це стало наслідком скерування назустріч противникові на більшій швидкості легких сил британського флоту. Позаду них йшов «Ворспайт» – найшвидший лінкор з’єднання Каннінгема.

Першими в бій вступили легкі крейсери загону віце-адмірала Дж. Тові й італійські легкі крейсери «Луїджі ді Савойя» і «Джузеппе Гарібальді». Італійці, використовуючи більшу дальність стрільби своїх гармат, о 15:20 першими відкрили вогонь з дистанції 21 600 м. За дві хвилини відповіли британські крейсери. Однак вогонь з обох сторін був неточний. Лише один снаряд з «Джузеппе Гарібальді» влучив у крейсер «Нептун» і пошкодив катапульту та гідролітак, який знаходився на ній. О 15:27 розпочали вогневу дуель з крейсером «Сідней» ще два італійські кораблі – «Альберіко да Барбіано» та «Альберто ді Джуссано». Їхні залпи лягали значно точніше, але за якусь мить озвався головний калібр «Ворспайта», що змусило італійські крейсери відійти на безпечну відстань. Італійських літаків у повітрі не було – незважаючи на те, що їхні берегові аеродроми знаходились неподалік місця битви.

Легкий крейсер «Джузеппе Гарібальді»

О 15:45 з палуби «Ігла» стартувала чергова хвиля торпедоносців, однак атака ними важких крейсерів «Больцано» і «Тренто» виявилась безуспішною.

Незабаром на дистанцію відкриття вогню вийшли обидва італійські лінкори, однак відповідно до проведеного раніше розподілу цілей по «Ворспайту» стріляв тільки «Джуліо Чезаре», а «Конте ді Кавур» очікував на вхід у радіус дії своїх гармат «Малайї». Така ситуація стала можливою завдяки маневрам «Ворспайта», який навмисне сповільнив свій хід, щоб повільніша «Малайя» могла його наздогнати. Бій лінкорів йшов класично – на паралельних курсах, завдяки чому кораблі могли використовувати усю міць артилерії головного калібру. Результат його міг визначити один вдалий залп. Вогонь лінкорів намагались підтримати італійські важкі крейсери – як тільки їм вдавалось вийти на дистанцію стрільби.

Близько 16:00 артилеристам «Джуліо Чезаре» вдалось взяти «Ворспайт» у «вилку»: один залп ліг перед ворожим лінкором, а другий – за ним. Після відповідного коригування третій залп неминуче призвів би до накриття ворожого корабля, але часу на це у італійців не було: у ту ж мить 381-мм снаряд «Ворспайта» влучив у верхню палубу «Джуліо Чезаре» поблизу кормової труби. Його уламки викликали кілька пожеж, дим від яких проник до котельного відділення. Частину котлів довелось вимкнути, через що швидкість корабля знизилась. На якийсь час лінкор залишився без електрики. Хоч пожежі вдалось швидко ліквідувати, ушкодження «Джуліо Чезаре» були серйозними. Адмірал Кампіоні наказав есмінцям поставити навколо свого флагманського корабля димову завісу, у яку увійшов і «Конте ді Кавур». Обидва лінкори під захистом димової завіси змінили курс і почали віддалятись від противника. Британські лінкори теж відкоригували курс, увесь час продовжуючи стріляти наосліп. Тягар бою з італійського боку ліг на важкі крейсери, які й так вже деякий час обстрілювали «Ворспайт» й «Малайю». До бою знову вступили британські крейсери. Це одразу ж далося взнаки. О 16:05 важкий крейсер «Больцано» отримав три безпосередніх влучання 152-мм снарядами з крейсера «Нептун». Наслідком одного з них стало заблокування стерна. «Больцано» вийшов з бойового порядку і почав описувати циркуляцію, однак за кілька хвилин екіпаж зумів усунути несправність, і корабель, розігнавшись до 36 вузлів, повернувся на своє місце в бойовому порядку італійських крейсерів.

О 16:06 Кампіоні прийняв рішення про вихід з бою, оскільки його флагманський корабель втратив єдину перевагу над британськими лінкорами – швидкість. Під прикриттям димової завіси й торпедної атаки есмінців головні сили італійського флоту вийшли з бою. Атака есмінців виявилась безрезультатною, натомість два з них – «Алфієрі» і «Фреччія» – були пошкоджені артилерійським вогнем британських крейсерів.

Адмірал Каннінгем не наполягав на продовженні бою – його турбувала поява італійських літаків, помічених о 16:41. Однак ті замість англійських кораблів помилково атакували власні (на щастя для італійців, усі бомби схибили). Остаточно битва закінчилась о 16:45, а за 15 хвилин британські кораблі взяли курс на Александрію.

Після закінчення битви біля мису Стіло італійські кораблі через Мессінську протоку рушили до своїх баз у Неаполі та Спеції. Тим часом британці відновили призупинену конвойну операцію. Прикриття для обох груп транспортів мали забезпечити літаки з авіаносця «Ігл». 10 липня вони здійснили наліт на порт Аугуста на Сицилії, де потопили есмінець «Леоне Панкальдо». Кораблеві, який неушкодженим вийшов із битви біля мису Стіло, на цей раз вистачило однієї торпеди, яка влучила в район машинного відділення. На затопленому есмінці загинуло 16 моряків.

З’єднання Каннінгема на зворотному шляху було 11 липня атаковане італійськими літаками, але за участю винищувачів з «Ігла» цей напад вдалось відбити. Загалом італійська авіація проявила себе у битві біля мису Стіло вкрай пасивно. Зовсім не було використано ту обставину, що битва відбувалась в межах радіуса дії власних бомбардувальників. Ті з’явились лише під кінець бою, і не добились жодних успіхів. Слабка організація взаємодії флоту й авіації залишалась слабким місцем збройних сил Італії.

Обидва ушкоджені кораблі – «Джуліо Чезаре» і «Больцано» – були скеровані на ремонт до Спеції. Ушкодження були не надто важкими, і за місяць кораблі повернулись до бойового складу флоту. Галеаццо Чіано, зять Муссоліні й міністр закордонних справ Італії, писав після битви: «Правдива боротьба на морі точиться не між нами й Англією, а між авіацією і флотом…»

Підсумки битви біля мису Стіло однозначно оцінити складно. З одного боку, британці ушкодили два італійських важких кораблі, не зазнавши при цьому серйозних втрат. З іншого – італійці змогли спокійно провести важливий конвой, а ушкодження «Джуліо Чезаре» й «Больцано» виявились значно менш серйозними, ніж видавалось спочатку. Більшість дослідників розглядають цю битву як перемогу Великобританії, але таке твердження видається нам необґрунтованим. Обидві сторони зберегли здатність ведення війни на морі. Тобто, перше велике зіткнення обох флотів, фактично, завершилось внічию.

Битва біля мису Стіло дозволила обом сторонам зробити кілька важливих висновків. Головним з них стало нове розуміння основного завдання флотів, яким на даному етапі війни стало забезпечення власних комунікацій з одночасним прагненням до порушення їх у противника. Панування на морі у списку пріоритетів перемістилось на друге місце. Італійці усвідомили важливе значення баз в архіпелазі Додеканес, з яких флот міг серйозно загрожувати британським комунікаціям у східній частині Середземномор’я. Однак на момент вступу Італії у війну тут не було значних сил італійського флоту. На порядку денному постало скерування у цю акваторію великих кораблів.

У середині липня 1940 р. командування ВМС Італії ухвалило рішення вислати на о. Лерос 2-гу ескадру легких крейсерів («Джованні делле Банде Нере» і «Бартоломео Коллеоні») під командуванням контр-адмірала Фердінандо Касарді. Командування сподівалось, що швидкісні й добре озброєні кораблі зможуть серйозно обмежити британське судноплавство у цьому районі.

Італійські крейсери вийшли з Триполі 17 липня, близько 22:00. Кораблі, дотримуючись режиму тиші в ефірі, на швидкості 24 вузли вирушили до Криту. О 6:00 19 липня вони підійшли до західного узбережжя цього острова, збираючись пройти протокою між Критом і острівцем Антікітіра, після чого взяти курс на Лерос. Італійці не сподівались зустріти на цих водах британські кораблі. Однак інформація їхньої розвідки виявилась хибною. Північніше Криту патрулювали чотири есмінці зі складу британської 2-й флотилії, а для підтримки цього загону на світанку 18 липня з Александрії вийшов легкий крейсер «Сідней» у супроводі есмінця «Хейвок» (з тієї ж 2-ї флотилії).

Ворожі загони йшли назустріч один одному, не підозрюючи про присутність противника. Вранці 19 липня британські есмінці перебували в районі мису Спада на північно-західному узбережжі Криту – власне, поблизу тієї вузької протоки, якою збирались пройти італійські крейсери. «Сідней» перебував за 40 миль на північ від есмінців.

Бій біля мису Спада

О 7:17 19 липня на одному з італійських крейсерів помітили чотири кораблі, розпізнані як британські есмінці. За п’ять хвилин італійські кораблі були помічені з есмінця «Хіроу». На кораблях обох загонів прозвучали сигнали бойової тривоги. Італійський командувач був впевнений у своїй перевазі, тому вирішив не відриватись від противника, а навпаки – відкрити вогонь головним калібром. Він міг цілком розраховувати на успіх з огляду на перевагу своїх кораблів у артилерії. Розумів це і командувач британським загоном коммандер Ніколсон. Він негайно повернув на північ, у бік крейсера «Сідней». Есмінці почали передавати радіограми, інформуючи про поточну ситуацію командира австралійського крейсера коммандера Дж. А. Коллінза. Той, не порушуючи зі свого боку режиму радіомовчання, міг вибрати зручний для себе момент вступу в бій, що мало стати цілковитою несподіванкою для італійців.

Тим часом британські есмінці на швидкості 30 вузлів йшли на північ, ліниво відстрілюючись з кормових гармат. Італійці намагались вести вогонь повними бортовими залпами, тому мусили постійно маневрувати. Вогонь обох сторін не був ані надто інтенсивний, ані точний. До 8:00 жодна зі сторін не здобула переваги. Британські снаряди просто не долітали до італійських крейсерів. Самі ж есмінці, вміло маневруючи і ставлячи димові завіси, змогли уникнути влучань. За цих обставин Касарді наказав збільшити швидкість до 32 вузлів і змінити курс на східний, щоб наблизитись до есмінців і знищити їх.

Однак ефект був далеким від очікуваного. Італійці випустили британські есмінці з поля зору і о 7:48 були змушені припинити вогонь, продовжуючи рухатись на великій швидкості у бік британських есмінців. На палубах італійських крейсерів ніхто не сподівався, що там їх чекає набагато сильніший противник. Раптом о 8:29 біля італійських кораблів піднялись фонтани води від вибухів снарядів калібру більшого від 120 мм. Це було однозначним свідченням того, що на горизонті з’явився значно потужніший корабель противника. Касарді усвідомив, якої помилки він допустився, відмовившись вранці 19 липня від проведення повітряної розвідки з використанням гідролітаків своїх крейсерів. Та робити було нічого – італійці негайно відкрили вогонь у відповідь, цілячись на спалахи залпів австралійського крейсера. Одночасно вони змінили курс на південний, до берегів Криту. Тепер обидва противники йшли паралельними курсами, ведучи вогонь повними бортовими залпами. Австралійський крейсер намагався пристрілятись по одному з ворожих кораблів, але безуспішно. Упродовж 45 хвилин тривав безрезультатний обмін залпами. Італійські крейсери по черзі ховались за димовою завісою, що змушувало «Сідней» постійно переносити вогонь з одного корабля на інший. Нарешті о 9:15 перший снаряд влучив в «Бартоломео Коллеоні». Крейсер змушений був зменшити швидкість. Дистанція між ним і британськими кораблями скоротилась до 16000 м і зменшувалась надалі. Тепер по «Бартоломео Коллеоні» вів вогонь не лише «Сідней», але й британські есмінці, чиї 120-мм снаряди спустошували палубу італійського крейсера. На кораблі спалахнула пожежа, яка охопила бойовий місток. Це унеможливило ефективне керівництво боротьбою за живучість. Черговий снаряд із «Сіднея» пробив палубу і здетонував у котельному відділенні «Бартоломео Коллеоні». Надходження пари до турбін припинилось. Корабель зупинився, на ньому зникла електрика. Фактично, доля «Бартоломео Коллеоні» була вирішена. Ситуацію не міг врятувати єдиний італійський снаряд, який, нарешті, влучив у передній комин «Сіднея» – ушкодження не були суттєвими, а втрати особового складу обмежились одним пораненим моряком.

Коммандер Коллінз залишив біля ушкодженого крейсера есмінці «Хайперіон», «Хейвок» і «Айлекс». Вони мали добити ворожий корабель, а згодом зайнятись порятунком його екіпажу. «Сідней» же разом з есмінцями «Хіроу» і «Хасті» продовжував погоню за «Джованні делле Банде Нере». Через вищу швидкість італійського крейсера і вичерпання боєзапасу носових башт «Сіднея» погоню о 10:37 довелось припинити. «Джованні делле Банде Нере» благополучно дістався до Бенгазі.

Три есмінці, які лишились біля ушкодженого «Бартоломео Коллеоні», продовжили артилерійський обстріл. Його екіпаж намагався відповідати з 100-мм зеніток (ці гармати мали ручні механізми наведення і могли працювати навіть за відсутності електрики). З кожною хвилиною на палаючому кораблі залишалось усе менше моряків, які намагались евакуюватись, використовуючи рятувальні плоти. Зрештою, британці припинили обстріл – вони бачили, що доля крейсера вирішена. О 9:35 «Хайперіон» випустив чотири торпеди по нерухомому кораблю, ще дві додав «Айлекс». Але крейсер вперто лишався на плаву. Тому о 9:52 «Хайперіон» випустив ще одну торпеду, яка й поставила крапку в кар’єрі крейсера. О 9:59 «Бартоломео Коллеоні» затонув за шість миль від узбережжя Криту. На кораблі загинуло 250 моряків, включаючи його командира, решту були врятовані британськими есмінцями.

Другий італійський крейсер – «Джованні делле Банде Нере» – отримав два влучання 152-мм снарядів з «Сіднея», внаслідок чого загинули вісім і були поранені 16 моряків. Однак сам корабель не потребував серйозного ремонту і після короткої стоянки в Бенгазі міг повернутись до Італії. Адмірал Каннінгем, знаючи, що крейсер відійшов у бік Лівії, вирішив, що він міг сховатись у порту Тобрук. За його наказом шість «Свордфішів» з «Ігла» перелетіли на аеродром Сіді Баррані, звідки здійснили наліт на Тобрук. І хоч крейсера там не було, «здобич» британських авіаторів виявилась непоганою: вони потопили есмінці «Нембо» та «Остро», а також транспорт «Серене».

Битва біля мису Спада завершилась цілковитою перемогою британського Королівського флоту. Він не допустив посилення італійської ескадри на Додеканесах, а також знищив сучасний легкий крейсер практично без втрат зі свого боку. Чинниками перемоги стало досконале керівництво боєм коммандера Коллінза, а також добра взаємодія крейсера «Сідней» з есмінцями. Однак, напевне, вирішальне значення мали помилки італійського командувача: відмова від повітряної розвідки, брак інформації про противника і надмірна віра в силу власного загону. Тобто успіх британців став наслідком помилок італійців. Битва мала велике пропагандистське значення: британські кораблі вітали в Александрії так, ніби вони здобули успіх рівня нового Трафальгару. Серед італійських же моряків поглиблювались песимістичні настрої: їхній флот все ніяк не міг здобути хоч маленьку перемогу над британським.

Італійська пропаганда намагалась компенсувати відсутність реальних успіхів вигаданими. В комюніке, яке підсумовувало результати першого місяця війни, відзначалось: «Втрати англійського флоту склали 32 потоплених і 58 ушкоджених кораблів. Потоплені: 2 легкі крейсери, 7 есмінців, 12 підводних човнів і 10 торгових суден, важко ушкоджені: 5 лінкорів, 13 крейсерів, 10 есмінців, 3 підводні човни, 3 авіаносці і 24 торгових судна. Італійський флот за вказаний період втратив крейсер «Коллеоні», 3 есмінці, 8 підводних човнів і три менших кораблі, у тому числі 2 торпедних катери».

19 липня, в той самий день, коли відбувся бій біля мису Спада, тривала чергова італійська конвойна операція між Бенгазі й Неаполем. Транспорти повертались до Італії після доставки до Лівії вантажів і поповнень. Їх перехід забезпечували два легкі крейсери і три есмінці. Жодної протидії з боку англійців не було, всі судна благополучно дістались до місця призначення. Британці наприкінці липня також без втрат провели конвой AN-2, який вирушив з Александрії до кількох портів Егейського моря.

30 липня з портів Південної Італії вийшов конвой у складі 11 швидкохідних транспортів, прикриття якого забезпечували 11 важких і легких крейсерів, 23 есмінці і 14 менших ескортних кораблів. Виділення такого потужного ескорту зумовлювалось повідомленнями про перебування британського з’єднання в морі між Критом і Мальтою. Побоювання виявились марними, й усі судна без проблем доставили свій вантаж до лівійських портів. Днем пізніше, 31 липня, з Неаполя вийшов конвой у складі десяти транспортів, які везли майже 50 тисяч тонн озброєння, боєприпасів і палива. Його прикривали два легких крейсери та кілька есмінців. Ця операція теж завершилась успішно. Однак італійці зіткнулись з іншою проблемою – недостатньою пропускною спроможністю лівійських портів. Порт у Триполі міг щомісяця приймати 45 тисяч тонн вантажів, у Бенгазі – 24 тисячі, у Тобруку – лише 18 тисяч. Тим часом, кожна італійська дивізія щомісяця потребувала близько 10 тисяч тонн різних вантажів. Накопичення відповідних запасів перед початком наступу було нелегкою справою, а наступне підтримання темпу постачання – ще важчою.

Британський флот тим часом відносно спокійно проводив конвої з Александрії до Мальти. 2 серпня з’єднання «Н» вийшло в море. Літаки з його авіаносця мали бомбардувати військові об’єкти в районі Кальярі. Одночасно лінкори «Ворспайт», «Реміллес» і «Малайя» з важким крейсером «Кент» вирушили в район Барді для обстрілу італійських берегових об’єктів. Усі ці акції не зустріли протидії з боку італійського флоту – його увага у той час була зосереджена на постановці нових мінних загороджень в Сицилійській протоці і довкола Мальти.

15 серпня в дію знову вступили крупні кораблі Середземноморського флоту – лінкор «Барем» обстріляв Барді і Форт Капуццо. 17—18 серпня ці ж об’єкти були обстріляні «Ворспайтом» та «Малайєю». Ці та інші операції Середземноморського флоту мали велике значення для поліпшення морально-психологічного стану населення Великобританії та її збройних сил – адже літо 1940 р. було для них дуже важким. Прем’єр-міністр В. Черчилль у своїй промові 14 липня говорив: «Все вказує на те, що війна буде довгою і важкою. Сьогодні не можна передбачити, як далеко вона сягне. Англія готова до німецької атаки. Ми не підемо на жодні перемовини з Німеччиною. Багато країн були отруєні й розкладені Німеччиною ще до того, як почались бойові дії. Так було у Франції. Ми в Англії не боїмося таких методів. Якщо справа дійде до вторгнення на Британські острови, запевняю, що ми будемо обороняти кожне село, кожне містечко, кожну садибу. Лондон швидше перетворимо в купу руїн, ніж дозволимо поневолити. З Америки надходить все більше допомоги. Англійський флот зараз є потужнішим, ніж на початку війни. Продовольства маємо більше, ніж будь-коли раніше. Озброюватись мусимо не лише на 1941 рік, але й на 1942 рік, коли війна з оборонної перейде в наступальну».

Італійці намагались активізувати дії на ворожих комунікаціях, скеровуючи для цього нові кораблі, а часом і цілі з’єднання свого флоту. Водночас вони мусили визнати, що спроба підводного наступу зазнала фіаско. Якщо на самому початку війни британці втратили кілька транспортних суден, то після запровадження на Середземному морі системи конвоїв італійські підводні човни вже не становили великої загрози – на відміну від німецьких «У-ботів» на Атлантиці. Італійські підводники не перейняли німецької тактики «вовчих зграй» – вони діяли індивідуально, що не сприяло результативності бойових походів. До того ж, торпеди італійського виробництва були далекими від досконалості. Тому основну загрозу для торгового флоту союзників становили не субмарини, а морська авіація та надводні кораблі.

Важливим засобом протидії ворожим конвоям італійське командування вважало встановлення мінних загороджень на їхніх трасах. Скажімо, в ніч на 6 серпня два легких крейсери виставили 394 міни в протоці Пантеллерія, а на початку жовтня есмінці виставили 350 мін у районі Мальти. Заходи ці дали результат. Зокрема, 23 серпня 1940 р. на одному з цих загороджень підірвався і затонув британський есмінець «Хостайл».

Суттєвим посиленням британського Середземноморського флоту став найновіший авіаносець «Ілластрієс», який прибув на ТВД у серпні. Крім власних літаків, він мав досконалий радар RDF, що суттєво підвищило можливості ППО. Саме вчасно – бо в другій половині серпня активізувались італійські торпедоносці. 15 серпня вони здійснили наліт на Александрію. Хоча жодна торпеда в ціль не влучила, сама поява італійських літаків над головною базою Середземноморського флоту стала для британців прикрою несподіванкою, змусивши переглянути погляди на організацію системи ППО.

Втрати союзників у перші місяці війни на Середземному морі були невеликими – лише 13 суден тоннажем 64 183 брт. Однак надалі вони суттєво зросли – в першому півріччі на дно пішло 131 судно союзників тоннажем 392 709 брт. На щастя для британців більшість – 124 одиниці – становили грецькі судна, втрачені під час кампанії в Греції. Після її завершення британцям вдалось обмежити втрати свого торговельного флоту, не допустивши колапсу системи постачання.

Морська війна на Середземноморському ТВД у перші місяці після вступу Італії у війну була «малою війною», де головну роль відігравали легкі й ескортні сили. Противники намагались забезпечити проведення без втрат власних конвоїв, а одночасно – перешкодити провести конвої противника. Єдине за цей період зіткнення головних сил флотів – битва біля мису Стіло – стала опосередкованим наслідком саме конвойних операцій.