ІХ
Чотири дні побував Сагайдачний у Кафі, стільки було тут роботи. До повороту через ворожий край треба було добре підготовитись. Тепер, літом, серед великої спеки, могли татари запалити степ. А тут така велика сила народу. Визволенців нарахували дванадцять тисяч. Були між ними мужчини, жінки і діти. Усе народ здоровий, призначений на продаж.
Якраз, перед чотирма днями, Іскра відплив з козацьким флотом, забравши частину добичі і невольників на море. За той час Сагайдачний спорядкував своє військо до походу. Найтяжча річ була перебратися через гори. Розіслав стежі на всі сторони і вже мав і сам рушати, як причвалував до нього козак від задів з докладом, що Іскра знову повернув до пристані у Кафському заливі.
Сагайдачний поспішав до моря.
— Недобре, отамане, великий турецький флот поплив під Очаків. Нам неможливо тепер тудою перебратися.
— Значить, що морем нам немає вороття?
— Так воно і є.
— Як турки довідаються від татар, що ми у Кафі, то невдовзі сюди за нами наспіють…
— У пристані я їх не боюсь, витягнемо гармати на берег, окопаємось і нічого нам не зроблять.
— Поки не прийде їм у поміч новий союзник, — каже Сагайдачний.
— Кого ти думаєш? Який союзник?
— Голод… Знаєш, скільки у нас людей, а кожному їсти хочеться. Наші харчові припаси вистануть на три місяці найбільше. У Кримі не поживимось, бо все повтікало нам з дороги, а опісля татари запалять ще й степ… Ти знаєш, що воно значить…
— Так, нам не лишається нічого кращого, як перейти з суден до табору з усім добром, судна попалити, а ми всі підемо перебоєм через Крим…
Сагайдачний подумав хвилю, а потім каже:
— Краще грати у дві карти, чим на одну все ставити. До того ще ми всієї здобичі на вози не заберемо, бо стільки возів не маємо, а ті, що є, то так нагружені, що ледве їдуть. Покидати стільки добичі шкода, а коли б ми її покинули, то не заберемо тих харчів, що на суднах зложені, а сих вже ніяк нищити не можна… Знаєш, Іване, що ми поплинем такою дорогою, якою запорожці ще ніколи не плили… Поплинемо в Азовське море, а звідтіля рікою Міусом вгору, поки буде можна. Відтак перетягнемо судна до ріки Самари і тоді ми вже вдома.
Іскра узявся за голову:
— Що ти загадав? Степом, та ще мочаристим, човни перетягати? Та чим? У нас нема ні волів, ні коней… Хоч мені голову відрубай, я за таке діло не візьмусь, бо не втру цьому носа.
— А я втру, і будеш мені помагати. Не маємо ні коней, ні волів, але є люде. Переточити човни — не така велика штука. Зробимо так, як роблять на Січі, пускаючи готові судна на воду…
— Воно справді, може, далось би так зробити, та ось нові труднощі. Між моїм козацтвом пішло луною, що вертаємось через Крим. Не знаю, чи тепер схотять… У них і тепер думка, щоб судна з усім потопити.
— У мене бунту, непослуху не сміє бути, — говорив твердо Сагайдачний. — От я зараз вернуся, лише у таборі запоряджу, що треба… Чепеля поставлю на моє місце — то досвідний ватажок… Підожди таки тут, я зараз…
Сагайдачний почвалував до табору. Зараз поскликали старшину, і Сагайдачний пояснив у чім діло.
Козаки не були цьому раді, що Сагайдачний їх лишає, але таки признали полковника Чепеля отаманом.
— Робіть так, як дотепер робили. Йти табором вкупі, не розбігатися, на ніяку добичу не лакомитись, хіба яку отару овець забрати, щоб прохарчуватись.
Отамана у всім слухатися, як би й мене. Та коли б я дожив, а стрінувся з яким неслухняним, то досі йому й жити. Ти, Марку, остаєшся і далі обозним, держись добре і слухайся досвідної козацької голови. Як мені поталанить прибути на Січ раніше, то будьте сього певні, що зараз поспішу вам на виручку. Я вас не оставлю в тісноті, бо я за вас відповідаю моєю головою… Ну, прощавайте, товариші, дай Господи здорово побачитись… Та ще одне: дайте мені трохи визволенців, що на морі бували. Мені треба на суднах здоровий рух та досвідних голів більше…
Зараз на перший поклик зголосилося більше, як дві сотки визволенців. Вони почували себе на морі безпечнішими.
А тим часом гурт козаків повилазив з суден на берег і обступили Іскру.
— Що ви врадили з отаманом? Коли зачнем судна палити?
— Підождіть, — каже Іскра, — зараз верне Сагайдачний. — Іскра поміркував, що ці, які сюди вийшли, жартів не знають, і готові на все.
— Ми се і без нього зробимо, — каже один, дивлячись грізно на Іскру.
— Досить нам сієї морської волокити. Ми тут з суднами возимось, а там здобича паювалась.
— Ви знаєте, що добича буде паюватися аж на Січі…
— Ми знаємо, та ще хочемо її бачити… Та здобича, що на суднах, піде на дно моря, а ми і до сієї маємо право…
— Схаменіться, товариші!… Невже ж у таку важку хвилю ви ставати хочете проти старшини?
— Ти, потурнаку собачий, мовчи, коли не хочеш у морі скупатися, нам тепер на морі ватажка не треба.
До цього гуртка стало прилазити більше козаків. Очевидячки, що вони бунтувались…
В ту хвилю причвалував Сагайдачний з своїми розсильними.
Гурток покинув Іскру і пішов йому назустріч. Сагайдачний приказав своїм козакам держати мушкети напоготові.
— А ви куди мандруєте, прочани?
— Йдемо до табору, — каже передній, той, що так гостро поставився до Іскри, — не загибати ж нам на морі. Морем на Україну вороття немає…
— Я кажу, що є вороття і морем, і я туди вас поведу…
— Йди собі сам, коли воля, ми до табору йдемо…
— Зараз завертати до суден на свої місця! — крикнув Сагайдачний сердито, показуючи булавою.
— Ми раз сказали, що не вернемося, уха тобі позакладало? — крикнув сердито передній козак. — Чорт нам з такої старшини, що заморити нас хоче.
Сагайдачний не дав йому докінчити, вихопив пістоль з-за пояса, гримнув стріл, і козак, поцілений в саме чоло, розвів руки і впав на землю.
Всі збентежились. Дехто, отямившись, хотів хапати за зброю, та ось з-поза Сагайдачного виступили козаки з рушницями, готові до стрілу, їх старшина крикнув:
— Хто з вас ворухне рукою, піде чорту в зуби…
— Привезти сюди з табору чотири гармати з усім… — приказав Сагайдачний до посильного козака… — А вам, собачі сини, за непослух і бунт зараз тут буде і амінь…- Обертаючись до старшини з свого почту, каже: — Двох із них пусти, а прочих поведи над берег моря і кожному кулю в лоб… Слухай, дідоводе, один з другим, — каже до тих, що їх помилував, — скачіть до суден і скажіть тамтим, що жоден до табору не сміє йти. Жодне судно не сміє бути затоплене. А коли зачнуть далі бунтуватися, то я ось зараз затоплю судна сам гарматою, але враз із ними, і з вас ні одна душа не вийде на берег…
До моря стали наближатися дві вибрані сотні визволенців з рушницями. І ця бундючна, зухвала юрба, що недавно так грізно ставилась, тепер посмирніла, мов ягнята, збилася в купу.
— Підожди ще хвилинку, я тобі дам більше сього чортового м'яса, — каже Сагайдачний, — на суднах ще є бунтарі, тих ми ураз з другими покараємо…
Тоді виступив Іскра і став Сагайдачного просити:
— Сагайдачний! Пожалій їх та вибач їх дурному розумові. То добрі козаки-лицарі; я не знаю, чому їх такий дурман напав, се ж люде із твоєї школи…
— Тим гірше для них, коли мою школу споганили, се ж не новики які-будь.
— Отамане, я прошу за ними. Головний виновник вже покараний. Зроби це для мене і прости…
— Правда, ти мені врятував життя, то для тебе я і прощаю… Рушай один з другим на судно і не показуйся мені на очі…
Козаки побігли на берег і поскакали до суден, раді з того, що їх Іскра своєю просьбою вирятував…
Сагайдачний передав коня одному з посильних і відправив до табору, а сам пішов на отаманське судно, де стояв заткнутий малиновий прапор. За ним пішов Іскра. Він каже:
— Якби ти, Петре, був не приїхав, зі мною було б зле. Мене вже потурнаком лаяли і втопити відгрожувались… Одна іскорка — і порох був би спалахнув… Я дививсь на тебе, як ти говорив. Твої очі звичайно такі лагідні, тепер стали страшні. В них була якась демонська сила. Ти, мов той вуж з казки, потрафиш живу істоту повернути в камінь. Дививсь я на тебе, та мене самого морозило, а їм то, певно, кров зледеніла від того погляду…
— Треба хотіти, треба мати тверду, незломну волю, а вона, певно, поконає противника. Та ще треба знати й душу того, над котрим хочеш панувати. Коли б я був зробив інакше, уговорював, просив, то вже було б по моїм отаманстві, а може би, вже й не жив…
Отаман дав знак, і вдарили веслами з усієї сили. Зараз поміркував Іскра, що судна пливуть на полуднє.
— Отамане, не туди дорога у Керч…
— Туди дорога у Синоп, — каже Сагайдачний. — Вони нас там якнайменше сподіваються. Треба і їх навідати за одним заходом…
— Де ж ми сю добичу заберемо? — клопотавсь Іскра.
— Тим разом обійдеться. Буде з нас, як зруйнуємо город та трохи невольників визволимо. І козацтво треба зайняти якоюсь лицарською роботою, щоб їм джмелі з голови викурити.
Погода була гарна, і море спокійне. Вислані на стежі судна, котрі плили великим колесом, ніде не запримітили ворога.
У Синопі, до котрого підплили під вечір, нікому і не снилося про те, що так близько стоїть небажаний гість.
Синоп — це велике торговельне турецьке місто, стоїть у близьких зносинах з Кафою і Царгородом. Тут вже знали про набіг козаків на Кафу. Їх це заспокоїло, що козаки вдоволяться Кафою і попливуть собі геть.
Козаки увійшли у город вночі, не стрічаючи жодного опору. Стрітили трохи турецької міліції та жовнірів, яких умить побили, потім підпалили в кількох місцях. Турки думали зразу, що це звичайний пожар. Аж згодом, коли бігли рятувати, пізнали, хто це зробив. Напав усіх великий страх. Кожний забув про пожар і ховавсь де попало. Люде, мов божевільні, бігали серед пожежі і гинули на козацьких шаблях. Тільки невольники заворушились, розбивали кайдани, убивали своїх наставників і єдналися з козаками.
— Збирайтесь, братчики, до пристані, — гукали козаки, — скликайте усіх, розбивайте льохи і тюрми, а швидко, бо ми тут довго не будемо і над раном відплинемо. Почуєте голос сурми — то буде знак, що незадовго нас тут не буде.
Цілий город перемінився в одно палаюче море, у пекло. Сагайдачний навіть не виходив на берег. Від моря приказав пильно сторожити, щоб не попасти у матню. Такої легкої побіди ніхто не надіявся. Усі признавали, що це треба приписати талантові і щастю Сагайдачного.
Усі, почавши від такого бувалого козака, як Іван Іскра, до останнього, дивилися на Сагайдачного з великою пошаною, з пієтизмом. Всі свято вірили, що де Сагайдачний отаманує, там козаки мусять побідити. Такого ватажка не можна не слухатися. Ті, що хотіли під Кафою бунтуватися, тепер тяжко каялися. Сагайдачний відніс велику побіду не лише над турками. Він побідив душу козацтва, яка покорилась його талантові і стала відтепер сліпим знаряддям у його лицарських, умілих руках.
Як вже були на морі, каже до нього Іскра зворушеним голосом:
— Вибач мені, отамане, що я дотепер не знав тебе оцінити як слід. Ти незвичайно щасливий чоловік, до чого тільки возьмешся, тобі таланить…
— Я тобі зараз усю тайну відкрию, чому мені дотепер таланило. Бо я поки до чогось візьмусь, перш добре обдумаю. Тим я не подібний до попередніх наших козацьких проводирів. Вони ризикували. Я ризикую хіба в остаточності, коли нема виходу. Вони ризикували відразу, не почисливши своїх сил. Я, обдумавши добре, зараз берусь до діла, коли знаю, що вдасться. Коли ж ні, то навіть не показую по собі, що у мене така думка була. Ось ми тепер знищили Синоп. Я знав, що турки того не сподівались, щоб ми по Кафі зачинали зараз щось друге. Ся пожежа Синопу упевнить турків у тому, що нас усюди можуть сподіватися. Тому кожний приморський город не випустить своїх сил на море, а держатиме для своєї оборони… Коли б у мене були легші судна, не так нагружені, я, може би, з ними помірявся. Тепер годі на таке пускатися, бо се було б вже ризиком. Ми пливем на Керч…
Та незадовго приплило стежне судно з докладом, що від заходу пливе великий флот.
— Тепер треба поспішати. Візьми, Іване, секстант і покажи найкоротшу дорогу на Керч.
Гребці вдарили дужче веслами. Сагайдачний послав Іскру на розсліди. То був справді турецький флот з великими кораблями. Іскра виміркував, що він пустився козаків доганяти. Він, либонь, догадувався, що козаки плистимуть довкруги Криму.
— Вони дурні, — каже Іван сміючись, — аж тоді помудрішають, коли напевне дізнаються, що ми на Керч пливемо.
— Коли б вони догадувались того зараз, непремінно заступили би нам дорогу і були би раніше підплили туди, ніж ми.
Козацька флотилія заплила по заливу, і Сагайдачний, щоби піддурити турків, вигадав ще одну штуку. Назбирали комишу, пов'язали шнурами і пустили на море. На цих в'язанках, понакладали куклів, пороблених теж з очерету, понав'язували різних шмат. Здалека виглядало це, начеб плили човни з людьми.
Цей дурман повівся добре, бо турки, наблизившись, стали стріляти з гармат.
— Не вадить, що собі напсують пороху і куль, а ми тим часом будемо у лимані Міуса, а там вже відпочинемо безпечно по трудах.
Вже були в лимані, як ізгук турецьких гармат доходив ще до їх уха.
Відпочивали тут два дні, виспались і поживились, заки поплили далі горі рікою, аж поки не доплили до того місця, де вже човном, та ще й нагруженим, годі було плисти. Тепер зачалась тяжка робота витягати судна на берег і перетягати їх до Самари.
Тут була пустіль, поросла густими острівцями старих, споконвіку не рубаних дерев. По розпорядкові Сагайдачного нарубали дерев і приладили їх на округлі валки, котрі треба було підкладати під судно, і так їх посувати далі.
Козаки поділились на гуртки до кожного судна.
Була тут дуже непривітна, багниста сторона, поросла комишем і трощею. Треба було шукати сухіші місця, а то скільки суден загрузло в болоті, що з бідою їх можна було витягати.
Судна перетягали одною дорогою, одне за одним, через що не треба було більше дороги промощувати, як для одного судна.
Від сонячної літньої спеки видобувалися задушні смороди з гниючого в мочарі комишу, що не можна було дихати і люде душились та кашляли. Вночі не було краще. До цього з'являлись цілі хмари кровожадних і влізливих комарів, що обкушували людей до крові. На землю насідала густа мряка, що на кілька кроків не було нічого видно.
Сагайдачний побоювався дуже про своїх людей. Коли б прийшлося довше так жити, то, певно, прокинеться від цього якась недуга, яка їх здесяткує. З цього важкого становища треба було чимшвидше видістатися.
Він підганяв людей до поспіху:
— Поспішайте, товариші, бо се багно нас усіх заморить.
Незважаючи на свій високий уряд, він знімав жупан, роздягався до сорочки, облитий гарячим потом, працював заодно з козаками. Козакам не вільно було сідати або лягати на землю, не вільно було пити зеленої води з багниська. Під ніч розкладали огонь з комишу, з чого виходив великий дим, що відганяв комарів. Козаки сідали відпочивати на човни.
Та мимо цих осторожностей, козаки стали западати на пропасницю, яка їх дуже мучила. Коли кого присіла, він лежав цілими днями в байдаку у великій гарячці.
Ніхто не ремствував проти старшини, бо всі вірили, що один Сагайдачний зможе їх вивести з того нещастя. Працювали всі невпинно, бо отаман працював з ними і не щадив себе.
Сагайдачний силою своєї твердої волі не піддавався недузі, хоч не раз було таке, що аж умлівав з утоми. При помочі свого секстанта витичив собі дорогу на Самару, і туди невпинно прямував. Ця мандрівка так усім надоїла, що інколи приходило їм на думку викинути всю здобичу з суден або й судна покинути і втікати. Та ніхто не посмів такого слова сказати. Коли Сагайдачний цього не каже, так, очевидно, що того робити не треба.
По довшім часі такого страждання видістались з багнистого місця на узгір'я, поросле лісом. Всім аж полегшало на душі. Тут було цілком краще. Повітря було чисте і здорове, натрапили на гарну річку, що плила до Міуса, з чистою водою, якої козакам вже недоставало. Вода, яку позабирали у Кафі на човни в бочках, від гаряча була тепла і вже стала теж псуватися.
У Сагайдачного була ще одна жура. Він поспішав добратись до Січі. Хто зна, яка доля стрінула ту частину війська, що пішла через Крим. Кожна днина була йому дорога. Та, поминувши це, треба було на тім місці відпочити. Багато було недужих, яких пропасниця з ніг збивала. Сагайдачний мав з собою цілий шпиталь знеможених недугою, обезсилених товаришів, яким нічим було помагати.
У тім місці багато було усякого звіра. Дотепер жили самою рибою та сухарями. Тепер можна було добути свіжого м'яса. В лісі були цілі пасіки диких бджіл у дуплах дерев, а меду стільки, що плинув дірами, мов потічки із джерела, і застигав на вітрі. Сюди сходились різні звірі та лизали солодку патоку. Сагайдачний казав недужим їсти багато меду. В лісі було багато ягід.
Сагайдачний підтримував того бадьорого духу, який запанував тепер між козацтвом, своїм дотепом та жартами. Знову забриніла бандура, залунала весела пісня.
Тепер не можна було у Сагайдачнім впізнати того суворого ватажка, що не знав жартів. Хоч страшний біль голови морочив йому світ, він не давався. Зараз послав досвідчених козаків розглянути, кудою найближче до Самари добратись, та вибрати пригоже місце, щоб попускати на воду судна.
Вони повернули третього дня з доброю вістю, що Самара вже недалеко, і добрий берег знайшовся. Сагайдачний скликав козаків і заговорив:
— Знайте, товариші, що ми при божій помочі перебули більшу небезпеку, як велика баталія з турками. У сій проклятій стороні ми могли усі загинути від гнилої пропасниці. Сієї дороги ні я і ніхто з вас не знав, та що я вас туди повів, то не винуйте мене за се, бо як самі здорові знаєте, іншої дороги нам не було. Ми ще не знаємо, як поталанило тим нашим товаришам, що вертаються сушею. І хоч я, як дуже радий і вдячний небесному богу і святій Покрові, що ми два дні від Самари і невдовзі побачимо Дніпро-Словутицю, то моя душа страждав неспокоєм, — що з нашими сталося. Нам, товариші, треба поспішати додому. Тому берімось зараз до роботи. Спасибі вам, панове товариство, що мене слухалися, і я гадаю, що й далі так буде.
— Слава Сагайдачному! — гукали козаки. — Веди нас куди знаєш. З тобою ми у саме пекло підемо, бо ти поведеш нас до побіди…
Узялись жваво до праці. Судна пішли в рух.
І справді, третього дня добрались до Самари і поспускали судна на воду. Вдарили веслами, і судна помчали стрілою униз Самари.
А коли заплили в Дніпро, кожний вмочав пальці у дніпрову воду і хрестився, наче на йорданському водосвятті.
Х
На Січі ніхто не знав, як повівся похід. Коли вже міркували, що пора було вернутися, огорнула усіх нетерплячка. Стали непокоїтися. І було чого, бо у похід пішов сам цвіт запорозького низового лицарства. Пропаде воно враз з Сагайдачним, тоді надовго Січ не піднесеться з свого упадку. Дехто поплив далі Дніпром назустріч, та вертався ні з чим.
Аж ось від Черкас підплив козацький флот, який давав про себе знати гарматними стрілами.
— А се ж що? — питали на Січі. — Хіба ж Дніпро другим кінцем повернувся, а Крим перескочив до Києва?
Уся Січ вийшла на вали, не вірили тому, що власними очима бачили.
Напереді плив Сагайдачний.
На валах Січі гримнули гармати на повітання.
— Чи се ти, чи твій дух? — говорив з валу кошовий до Сагайдачного. — Хіба що ви вмісто у Крим поплили на прощу в Київ.
— Далекою дорогою треба нам було об'їздити… А Чепіль вже вернувся з військом?
— Не було нікого…
— Або пропало військо, або десь по дорозі загрязло і від татар відбивається, — говорив Сагайдачний, а на серці у нього аж похололо.
Сагайдачний вийшов на берег і розповів кошовому, що сталося.
— Гарно воно пішло, — каже кошовий, — та погано скінчитися може. Вони вже повинні тут бути, бо їм ближча була дорога, як тобі. Коли б, не дай боже, військо пропало, то товариство нам сього не вибачить. Ти се знаєш…
— Скільки може бути на Січі війська, готового до походу?
— Не більш двох тисяч… Прочі порозходились коло хліба робити.
— Гаразд! Я завтра йду з ними, дещо між моїми знайду охочих та й здорових — багато нездужає від пропасниці — і поспішаю на виручку. Кожна втрачена година дорога… Лише треба мені байдаків добрих, бо мої трохи понівечились…
— Добре, я ще нині запоряджу, що треба, а ти відпочинь…
— Або виручу тамтих, або сам поляжу головою. Я сього певний, що старий Чепіль не дав себе в торбу взяти. Там є більше, як дві тисячі неабиякого війська. Певно, десь у Криму окопались, а татари їх обложили. Та для них страшнішим ворогом буде голод і спрага.
Тепер стали виносити з суден добичу, яка мала бути пайована, як усе військо вернеться.
Сагайдачний приказав брати на судна якнайбільше харчів. На другий день вранці пішло шістсот кінноти правим берегом Дніпра, а піхота з гарматами, харчами і таборовими возами поплила долі водою…