— То була б зрада власної вітчизни.
— Нашої вітчизни, нашого краю ми такою умовою не зрадимо. Серед того, що тепер робиться, то Польща показується для нас не матір'ю, лише мачухою, котра хоче нас винищити. Хочете забрати наших старшин і вивезти у Варшаву, а опісля видати бусурменові на перепросини його султанського маєстату. А що зробите, як старшина того приказу не послухає і не поїде, а козацтво не схоче її силою видати? Чи маєте змогу взяти їх силою звідсіля? Попробуйте. Покиньте таку підлу думку, якої кожна культурна держава повинна соромитись. Я вас запевняю, що між низовим козацтвом друга Солониця не повториться, — другого Наливайка ви таким способом у свої руки не дістанете. Забаглось панам з Варшави дістати в свої руки Сагайдачного. Це я сам, панове. Беріть мене. Я в сій хвилі без брої. Беріть, коли у вас є на те сила. Я сам не маю тепер часу їхати ні у Варшаву, де на мене жде розпечений мідяний бик Наливайка, ані в Стамбул, де мене жде Чорна вежа і смерть Дмитра Байди… Я в Стамбулі колись буду, але не з залізом на руках і ногах, лише з залізом у руці. Вертайте, вашмосці, з тим, з чим приїхали і то чимшвидше. Не дратуйте козацтва, бо право гостинності мав свою межу там, поки гість поводиться чемно. Не дай Боже, щоб наше поспільство довідалося, по що ви сюди приїхали. Тоді і ми вас не охоронимо, хоч би і голови за вас поклали… Скажіть тим панам, що вас сюди прислали, що ви бачили і чули, та ще добавте, що ми як ходили, так і ходитимемо на поганців. А коли се невлад, то злучіть свої сили з бусурменськими та йдіть разом на наше Запорожжя війною. Та я вам заповідаю, що не верне з вас neque nuntius cladis (ані виступ погрому). Вертайте собі здорові додому, бийте далі чолом султанам і ханам, возіть золота на гарач, а ми собі його опісля заберемо. Розповідьте те, що я говорив від цілого козацтва, а коли вам здається сього замало, то добрешіть ще дещо від себе.
Сагайдачний очевидно був схвильований.
— Прошу вашмосці не обижати королівських комісарів, — крикнув один з комісарів.
Сагайдачний тупнув ногою і поглянув на нього так грізно, що його аж заморозило.
— Тихо! Тут запорозька земля, і ми тут панами. — Та зараз запанував над своїм схвилюванням і каже: — Може, вашмосці, пам'ятаєте, що зробили вольні греки з послами перського короля, який взивав їх зігнути голову під перське ярмо? Їх закопали живих у землю. Ми не слабші від жменечки сих патріотичних греків, а вам далеко до того, щоб з тодішнім перським самодержцем рівнятися. Се, чого ви від нас зажадали, може, ще є підлішим, як жадання персів. Там жадали лише віддатися в неволю, а ви поводитеся з нами, начеб ми вже були в вашій неволі. Я вам раджу, вашмосці комісари, виїздіть скоріш звідсіля…
Він вклонився комісарам і відвернувся від них, а приступаючи до Пшилуцького, каже:
— Се не дотикає вашмосці, що я говорив. Будьте у нас гостями, як довго вам завгодно.
Але ляхи вийшли всі разом. Пшилуцький був сердитий, аж дрижав:
— Як можна так по-дурному поводитись і говорити. Ви такі здатні на послів, як я на біскупа. Вам здавалося, що до хама говорите. Вам треба було говорити політичне, та бодай яку обіцянку додому привезти, задобрювати їх і уговорювати. А ви обмежились до того нефортунного письма, поза тим гороїжились і облизня піймали. Я вам кажу, що незадовго козаки такий похід уладять, що цілий світ буде про них говорити…
Ляхам не було вже чого довше на Січі побувати. Козацтво чогось догадувалось і дивилось на них вовком. Поляків не хотіли через січові ворота пускати. Пшилуцький переказав, що хоче з Сагайдачним попрощатися, і він там пішов.
Попрощавсь з усіма сердечне. Анна, прощаючи його, була бліда, мов полотно, і тільки раз поглянула йому у вічі своїми живими очима, з яких виглядала розпука.
— Не забудь, панночко, о що я тебе благав: о користь підданців пана батенька прохати…
— Обіцяю і додержу слова… — відповіла тихо.
VI
Сагайдачний поклав собі їхати у Чепелів хутір. Вважаючи це за довг своєї душі — відвідати ще раз ті місця і поклонитись мощам своєї єдиної дівчини.
Старий Чепіль зразу не похочував, відкладав з дня на день. Навіщо роздряпувати болячу рану, яка ще не загоїлася? Та Сагайдачний так настоював, так просив, що нарешті старий згодився. Взяли з собою кількох козаків для безпеки і вибрались одного літнього дня в дорогу.
По дорозі розказували собі те, що за той довгий час переживали. Сагайдачний мав старому оповідати, а той слухав з великою увагою. Особливо цікавився походом на Варну і жалував, що його там не було.
— Знаєш, Петре, якщо ти задумаєш який похід, то піду і я. Може, легко забудеться моє горе.
— А який я буду з того радий, коли матиму при собі такого досвідного чоловіка, як ти, батьку. Не раз прийде скрутна година, а кого-будь радитись мені не ялось, і сам собі радити мушу, хоч дрижу на саму думку, що може з того вийти лихо, а тоді козацтво пропаде, а з ним і моя добра слава… Та ось батьку, що я тобі скажу: я задумую з весною великий похід на Кафу… Поки що не треба про це говорити, аби татари не довідались…
— Аж так далеко?
— Авжеж. Моя душа чим-будь заспокоїтись не дасться. Ганятись за малими татарськими чамбулами або татарськими конокрадами — се не для мене робота. Мені припали на долю великі, широко закроєні завдання, про які світ мусить заговорити. Таких думок у мене кілька. Коли поживу, то, може, їх і виконаю. Тільки я се тобі одному говорю, як рідному батькові, бо се мені душу розпирає. Другі з мене, може б, за се посміялись, на глум взяли мою зарозумілість, а мені не раз конче треба перед кимсь щирим виговоритися. Через такі більші походи козацтво набере сили і самопевності себе, і тоді можна буде справді щось великого, хосенного зробити для церкви і народу. Тоді всі, а особливо Польща, мусять нас боятися, ще заки ми з ляхами візьмемось за чуби. Се жде нас неминуче, та до тієї боротьби треба нам добре підготовитись. Поки що хай ляхи гуляють з уніятами по Україні, се підбурить народ до краю, ненависть до панів поглибиться. Ми не можемо зачинати сієї боротьби з тим, що Косинський або Наливайко. За козацтвом мусить стати увесь народ, від великого до малого, а тоді певно побіда буде за нами, і ми запануємо на своїй землі.
Поки що я бажаю собі спричинити війну між Польщею і Турцією. Тоді прийдуть до нас ляхи з поклоном, тоді буде нам право збирати по Україні військо. Та ми, зібравши його раз, не розпустимо і не дамось розігнати, а скажемо ляхам: «Давай, ляше, що наше, а то собі самі візьмемо». Хоч ми не зараз з Польщею розріжемось, то все-таки жити будемо не під Польщею, а побіч Польщі.
На хутір Чепеля їхали тою самою дорогою, якою їхали звідтіля на Січ. Сагайдачний тямив добре дорогу, хоч їхали степом, де не було на чім окові спочити.
Аж здалека побачили високі тополі, а далі купки меншої деревини. На обрії поміж деревами показалися дими з хат:
— Невже ж там село?
— Так, се село, — відповів сумно Чепель.
Сагайдачним заволоділо якесь дивне почування. Почував у серці якусь ніжність і розжалоблення. Став пильно розглядатися, аж став в одному місці під самітною грушею. Зліз з коня, припав до землі і став її цілувати. По його лиці плили гарячі сльози.
— Що тобі, Петре?
— На сім місці я востаннє прощавсь з Марусею, до того місця вона мене супроводжала… Тепер вже їдьмо далі.
Наближалися до села. У них забилося живіше серце. На вигоні за селом пасли недолітки товар. Вони придивлялись подорожнім. Аж одне хлоп'я скрикнуло до товаришів:
— Та ж це наш пан сотник.
Хлоп'ята стали вимахувати шапками, збігались у купу і пхались до Чепеля, щоб поцілувати його в руку.
— Здорові були, діточки! Що у вас у селі доброго чувати?
— У нас все гаразд…
Поїхали далі. Сотникова оселя стояла серед села. Тут був великий рух, бо якраз звозили з поля хліб. Бондаренко стояв лише в сорочці на стіжку і складав снопи, які йому з возів угору подавали. Заслонивсь долонею від сонця, та й зараз пізнав свого добродія.
Миттю зсунувся з стіжка і побіг до гостей.
— Слихом слихати, видом видати, які любі гості! Вітайте, батьку, та у хату просимо. Гей, хлопці! Візьміть від гостей коні.
Чепіль скочив з коня і став Бондаренка обнімати.
— Горпино! А чи є ти там? Біжи сюди гостей вітати…
З кімнати вибігла на рундук здорова, гарна молодиця. Вона була боса, в сорочці та спідниці, її фартушини держалось двоє білявих діток. Вони дивились несміло на гостей, повтикавши пальчики в ротик.
— Батеньки! Та це ж наш пан сотник, наш добродій. — Вона відняла рученята дітей від фартушини і побігла з рундука гостям назустріч.
— Здорова була, моя дитино люба, як вам живеться?
— Славити Господа, гаразд. Боже мій, а ми при роботі так замарались, загавились, що я ні себе, ні діток не прибрала, ні хати не припрятала…
— Я з сього більш радий, якби я мав застати вас повбираних та в холодку в садочку, — хто дбає, той має…
— А хто ж це? — питають Бондаренки обоє разом, вказуючи на Сагайдачного.
— Не пізнаєте мене, добрі люде? Я ж Петро, а ти, сестро Горпино, мала бути дружкою на нашім весіллі з Марусею… Здорові будьте! — Він поцілувався з Остапом і Горпиною. — Вітай, щира подруго моєї незабутої Марусеньки! — У нього тремтів голос.
Тепер прийшла черга на діток. Мама заохочувала їх, щоб привіталися.
Сагайдачний узяв обох на руки і став цілувати та голубити. Він аж просльозився… Можна здогадатися, про що він думав.
Пішли в хату. Тут нічого не змінилося: Бондаренки нічого не переіначували, начеб вони тут на часок, поки самі господарі не вернуться, прийшли жити. Сагайдачний обкинув усе оком і нагадав усе відразу, що тут було. Тут він Марусю посватав, тут відбулися заручини, тут началось і тут завмерло його щастя. Не видержав, щоб не зайти у кімнату покійної Марусі. За ним пішла Горпина. І тут було все по-давньому, навіть такі самі квітки стояли у горнятках на вікні.
— Спасибі, сестро, що заховала тут усе по-давньому, велике спасибі… Дивишся, так тобі здається, що те все діялось лише вчора, що от-от відчиняться двері і увійде покійниця така, якою вона була за життя…
— Хіба ж я менше Марусю любила, як ви всі. Вона мені з думки не сходить… От так зайду сюди на часок, посиджу, та усе нагадаю. Маруся була моєю подругою, і між нами не було нічого тайного.
Пішов відтак у садочок, у пасіку, згадав старого Ониська, а опісля став у великій задумі проходжуватись по садку, по тих стежках, куди проходжавсь з любою дівчиною. Нагадав і препоганого Срулька і жалував, чому він його тоді не роздавив, мов жабу. Усе з його причини сталося. Та хто це міг відгадати?
Посумувавши так довгенько, вернув у хату, де Горпина частувала сотника.
Остап вийшов до челяді, що під розлогою грушею обідала. Горпина оповідала сотникові, як вони живуть, що за той час у селі сталося, хто вмер, а кому вродилась дитина.
Вернув потім Остап у хату. Він знову розказував сотникові за свої господарські турботи, начеб гостеві, як своєму господареві, здавав із усього звіт.
Сагайдачний пізнав зараз, що Остап, хоч козацька дитина, більш пристає душею до хліборобства. Але таких треба Україні теж.
Поживившись, пішли обидва на кладовище. Воно лежало при старій дерев'яній церковці, докруги окопане ровом, над котрим росли старі розлогі липи та берези. З-поміж високої пожовклої від сонця трави стирчали на могилках низькі хрестики. На липах та квітах серед трави бриніли мухи, в траві відзивались цвіркуни. Сонце дуже пригрівало. Видно було, як у променях сонця дрижало повітря.
Обидві могилки стояли біля себе з низькими кам'яними хрестами. Були рівно обгорнені та обсаджені зеленим барвінком і такими самими квітами, як ті, що росли під вікном у Марусі. У головах Марусі росла червона калина.
— Оце Марусина могилка, — каже Чепіль. Сагайдачний припав до неї лицем і став сердечне плакати, потім підвівся навколішки і довго молився. Опісля присів на бережку могилки і важко задумався.
Здається, що був би так пересидів цілу ніч, аж Чепіль узяв його за плече.
— Годі, Петре! Пора нам вертатися. Смутком вмерлого не воскресиш, та лише бідній душі муку завдаєш. Вона з того дуже сумує. Ходімо.
Сагайдачний начеб зі сну прокинувся. Потер чоло рукою, поцілував ще раз могилку і зірвав собі кілька квіток, які сховав за пазуху. Вертаючи до хутора, не говорили до себе нічого. Сонце вже зайшло. З пасовиська вертав у село товар, розлягались по тихому селі співи дітвори, що з товаром верталася додому.
Горпина ждала гостей з вечерею. Жінки ладили під грушею для челяді вечеряти. Остапа ще не було в хаті. Він кінчив завершувати стіжок з хлібом. Увійшов у хату, цілий зіпрілий сів на лаві і став оповідати гостям про свої господарські справи:
— Слава Богу, довелось звести цілий стіжок хліба, на якому не було ні каплі дощу, і треба було його зараз завершити, бо, може, схоче дощ іти, то б увесь стіжок пропав…
По вечері каже Горпина:
— Мої любі гості спати будуть на своїх місцях. Пан сотник у світлиці, а пан Конашевич хіба найлюбіше в Марусиній кімнатці, там, де вона його, недужого, доглядала. Вже все приладжене як слід.
Сагайдачний пішов зараз сюди, став навколішки перед іконою, що висіла над постелею, і гаряче молився за її душу…
Надворі заходила пречудна українська літня ніч. З садка заносило пахощами у відчинене вікно. Щебетання птиці замовкло. Десь здалека, з болота, доходив жаб'ячий хор. У селі десь заричала корова, заблеяла вівця. Інколи загавкала собака, так, віднехочу, лише для свого собачого обов'язку. Там знову чути було дівочу пісню десь із садочка…
Сагайдачний виглянув крізь вікно на світ божий. Блакитне небо вкрилось рясними зорями, що виринали одна по одній…
Він роздягся і ліг у постелю. Вікно оставив незачинене. Хоч був утомлений, не міг заснути, був дуже зворушений усім тим, що сьогодні пережив. В голові перебігали роєм різні думки, різні спогади з недавнього минулого.
На небі зійшов ясний місяць. Сагайдачний помітив, як увесь садок відразу засіяв срібним сяйвом.
Сагайдачний заплющив очі і силувався заснути під ритмічний голос цвіркуна, що відзивався з-під пічки
У хаті стало щораз більше ясніти, начеб у хату сонце засвітило. Сагайдачний побачив ясність мимо заплющених очей. Відкрив очі і знову їх заплющив, бо ясність разила його зір. Робив так кілька разів, поки око до цього світла не привикло. Та зараз побачив щось таке, від чого серце перестало битись, і кров у жилах мимоволі застигла.
Біля дверей стояла Маруся, окружена ясністю, наче на образку. Вона була одягнена так, як її у домовину нарядили, про що Горпина йому розказувала. Гарно заплетена коса звисала гадюкою на її високих грудях, на мережаній сорочці. На голові віночок із зеленого барвінку, на шиї коралі з золотим хрестиком. На ній зелений оксамитний байбарак, обшитий золотими тасьмами та вишивками. Червона, мов кров, спідниця і шовкова мережана запаска, її стрункий стан оперізував шовковий пояс, а за ним заткнена гарна біленька, мов сніг, хустина…
Сагайдачний лежав, мов задеревілий. Від привиду не міг очей відвести. Хотів піднести руку, щоб заслонити очі, та не міг рукою рушити. Рука була важка, начеб хто у жили олова наклав…
Маруся зближалась поволі до постелі з ангельською усмішкою і поклала свою м'ягеньку, мов оксамит, руку на його гаряче чоло. Вона заговорила ніжно, наче мати до малої дитини.
— Чого ти, Петрусю, так налякався? Хіба не пізнаєш своєї Марусі? Мій любий, єдиний, геть жах, геть смуток! З далекого світу приходжу до тебе, щоб з тобою поговорити, розважити тебе, повеселити…
Вона стояла біля постелі так, як колись, коли він перший раз у своїй немочі відкрив очі і питав: «Чи ти ангел, чи дівчина?»
Від тих м'яких, ніжних слів відразу заспокоївся. Серце билось правильно, жах минувся, і ясність Марусиного лиця вже не разила очей, не осліплювала, і він міг тепер в її лице дивитись.
— Давно я бажала до тебе навідатись та уговорити тебе, щоб так дуже за мною не побивався. Ось якраз трапилась нагода стрінути тебе у сій самій кімнатці, де ти мене перший раз побачив… Правда, Петрусю?
— Правда, моя Марусенько єдина. Та скажи мені, як тобі живеться на тамтім світі?
— Не скажу тобі сього, бо не зрозумієш. Розум живої людини заслабий, щоб з'ясувати собі, як живуть на тому світі угодники божі. Знай тільки, що я щаслива. Я щаслива таким щастям, якого люде на землі не знають. Живемо з матір'ю разом та вас дожидаємо. Наш тато прийде до нас раніше, на тебе треба буде довше підождати. Та се «довше» значить лише по вашому розумові, бо на тім світі немає ні «довше», ні «раніше». Ми не міримо часу, бо у нас одна вічність…
Я тебе, мій Петрусю, заєдно бачу, хоч не відчуваю твоїх турбот, бо для нас незрозуміле те горе, яке люде на землі терплять. Лише моя любов до тебе не припинилась через мою смерть. Коли моя душа від тіла відлучалась, ти тоді у Києві на панських покоях побував. Ти гарно там вівся, мій любий, і я дуже з сього раділа. Я бачила, як ти з Києва утікав, бачила твою роботу на Запорожжі, бачила тебе у поході на Варну. Ти гарних діл доконав, стільки хрещеного люду з неволі визволив. Я бачила, як їх молитви, їх благословення йшли, мов дим Авлевої жертви, прямісінько до господа Бога. А вже найкраще твоє діло — то з тим потурнаком, що ти його, грішного, не дав зараз вбити, а до покаяння привів. Я бачила, як його ангел-хранитель з ясніючим від радості лицем линув до Господа звістити, що такий великий грішник покаявся. Так воно у нас, Петре, водиться. Лише добрими ділами можна собі на небо заслужити. Й мене лиш те завело між божих угодників, що я за мого короткого життя успіла доброго зробити. Сі бідні, немічні бабусі, сі старці, котрим я страву носила, вони вимолили для мене небо.
Я всі твої задушевні думки знаю. Ти вибрав собі пряму і добру дорогу. Твої замисли по більшій часті сповняться. Ти поставиш козацтво, так, як воно ще ніколи не було. Воно під твоєю рукою стане могутнє і сильне, і вороги боятись його будуть. При твоїй помочі наша церква піднесеться з упадку, в якому вона тепер. Ти поможеш нашому народові піднести голову, але Польщі ти не переможеш. Тобі припало на долю добути від неї лише розумом дуже багато, чого тепер Польща не хоче дати. З того, що ти від Польщі розумом здобудеш, скористає твій наслідник у гетьманстві. Він розіб'є Польщу тими засобами, які ти придбаєш, розіб'є її так, що вона втратить силу і ніколи більше не піднесеться.
— Хто ж буде мій наслідник?
— Ти його не знаєш, хоч він вже живе. То я тобі його зараз покажу. Покажу тобі дещо з того, що він робитиме. Ходи зі мною… Ходи зі мною…
Маруся взяла його за руку, і він устав. Десь відразу ділась його сонливість і утома. Почував себе тепер легким, мов перце. Маруся повела його у садок.
— Пам'ятаєш, як ми тудою походжали?
— Сього я ніколи не забуду.
— Тепер ходімо далі, — вона держала його за руку.
Він зауважив, що підносяться легенько вгору, все вище і вище. А далі піднеслись вище дерев, а за хвилю ціле село, осяяне ясним світлом місяця, було під ними. Неслись у далекий, тихий, чистий простір. Він не почував жодного страху, що так далеко від землі відстав. Йому було на душі так легко, так весело, як ще ніколи досі. Розумів, що його душа відстала від тіла так, як коли людина вмре. Вони все держались за руки…
— Бачиш оцю довгу срібну ленту, що так гадюкою по землі в'ється?
— Се, либонь, Дніпро.
— Так, Дніпро-Словутиця, дивись добре, зараз і його острови побачиш, і твою дорогу Січ-матір…
Він побачив, що на землі стояв ясний день, хоч сонця ніде не було видно.
Побачив справді і Січ, а там стільки народу, мов мурашок. А далі усі згуртувались у купу, либонь, на велику раду зібрались. Якийсь кремезний козак стояв усередині збору і говорив, а козацтво підкидало вгору шапками.
— Що воно там робиться, Марусю?
— Там йде велика рада над тим, як на ляха стати та прогнати їх з України з усіма єзуїтами та жидами… А сей, що насередині стоїть, то саме твій наслідник, про якого я тобі говорила. Там підсувається вікова хвиля. Там збирається чорна хмара, з якої вдарить грім, від котрого Польща затруситься у своїх основах. Вона не перестане труситись і хитатись, поки не впаде. А тут що ти бачиш?
Січ пропала йому з очей, і він тепер бачив широкий степ, по якому йшло військо. Дніпро було видно і далі. Далі Дніпром плили з військом байдаки. Із берега хтось до них промовляє, вони виходять на берег і братаються з військом, що йшло степом.
— Се, бачиш, ляхи послали українців, мов освоєних вовків, щоб своїх братів-запорожців на куски шматували. Та се не повелось. Твій наслідник перемовив їх, і вони з'єднались на спільного ворога. А тепер що ти бачиш, Петре?
— Козацьке військо до бою ладиться. Гарно стають, видно, що неабиякий ватажок їм отаманує… Так, то люблю, — говорив врадований Сагайдачний. — А се що, ті багаті шатра, коляски і ті гарні панські коні? А тих людей, то й не злічиш…
— То панська шляхта на козаків зібралась. Самі ясновельможні пани з своїми багатствами та двірнею…
У тій хвилі Сагайдачний затремтів.
— Я боюся за козацьке військо, — каже. — Он там орда стоїть, як вона хитро зачаїлась, мов хижак, щоб на добичу кинутись. Тоді і ляхи їм поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козаків остерегти перед небезпекою? — просив своєї товаришки.
— Не турбуйсь, тепер орда в злуці з козаками, вони з козацтвом змовились і у свій час кинуться разом на ляхів.
— Хто? Татарин у союзі з козаками? Як се можливо?
— Чого ж так чудуєшся? Хіба ти не сказав польським комісарам на Січі те саме?
— Я так казав, щоб їх налякати, але се неможливе.
— А воно так справді буде. Але ся приязнь не буде щира. Вони опісля зрадять козаків і з ляхами получаться, та се буде не зараз…
— Де ж се все робиться?
— Не знаєш того місця? А що там бачиш?
— Якісь води кров'ю плинуть…
— Се місце звуть Жовті Води, а зараз вони почервоніють від вражої крові. Задержимось тут і побачимо бій.
Сагайдачний бачив усі рухи війська, бачив, як козаки з татарами громили ляхів, як потім в'язали панів у пута і відвозили, як забирали панську здобичу.
Та образ пропав відразу, начеб його хто здмухнув. Нічого не було видно, хіба степ широкий.
— А чи той мій наслідник у козацтві визволить усю Україну з польського ярма? Чи стане за ним увесь український народ?
— Народ послухає справді його голосу, стане за ним, та так довго стоятиме, поки він з народом буде. Він щира людина, та не одне прогавить, а з сього вийде таке лихо, що аж страшно подумати… Опісля, може би, він і поставив Україну самостійно, та він завчасно минеться. Його вороги отруять… Польщу він повалить, вона вже ніколи не буде тим, що тепер є. Але самостійності Україні він не виборе, і на це треба буде ще довго ждати…
— Боже мій, як би мені хотілось остерегти його, та, либонь, я й знати його не буду…
— Ти його пізнаєш. Він під твоєю булавою служити буде, та ти його не остережеш і нічого не вдієш, бо того, що провидіння боже для України призначило, жоден чоловік не перемінить. Та ти знай і запам'ятай собі, що Україна не загине, хоч як її вороги угнітати будуть. Натепер буде з тебе сього, що ти бачив. Не дивись на дуже далеку мету, бо ти сього робити не будеш. На Польщу ти не добувай шаблі, бо не встоїш, і славу свою запропастиш, і козацтво пропаде. Вихіснуй своїм розумом кожну скрутну годину Польщі, а багато від неї видреш… Вертаймося в село, бо й мені пора до себе вертатися…
Завернули в село.
— На розставанні ще тобі одне скажу, — не побивайся за мною ні ти, ні тато. Я щаслива, і на землі не було б мені так добре. Тепер прощавай, мій вибраний козаче. Ступай сею дорогою, на яку ступив, а певно зайдеш там, де я тепер. Прощай!
Вона пустила руку Сагайдачного, і він став на землі. Хотів її ще раз піймати за руку, та вона підійшла вже високо. Він бачив, як вона звернена була ангельсько-ясніючим лицем, поки не зникла з очей. На тім місці осталась ще ясність, яка щораз погасала.
— Марусю! — скрикнув Сагайдачний і від свого власного голосу прокинувся зі сну. Його обливав гарячий піт, і серце дуже билося. Якраз світив йому місяць і вічі своїм біляво-мертвецьким лицем. За вікном було тихо, мов у могилі. За пічкою цвірінькав свою одноманітну пісеньку цвіркун. Над постелею по стіні тріпотіла крильцями якась велика нетля… — Свят господи! — хрестився Сагайдачний. — Оце був сон…
Він став нагадуватися, що в тім чарівнім сні чув і бачив. Переповідаючи це в пам'яті, запам'ятовував собі кожну подробицю.
— Такий віщий сон, певно, від Бога. Марусина душа таки була біля мене. Марусі подякувати за те треба, що я почув і побачив.
Він устав зараз і одягнувся. Узяв свій короткий кинджал на всякий припадок і переліз вікном у садок. Усе тут побачив, що недавно бачив у сні. Великий місяць мертвецько-блідим лицем освітлював садок і виписував дивоглядні образи тінями дерев і кущів. Десь у дуплі верби відзивалась сова, а решта — мертвецька тишина.
Сагайдачний переліз огорожу і пішов прямо на кладовище. Попрямував до могили Марусі. Тут було тихо, мов у домовині. Він не прочував жодного страху. Прикляк біля могилки, заложив руки, як до молитви, і говорив стиха:
— Марусенько, дівчино моя єдина! Я гадав, що з твоєю смертю розстанемось навіки. Та сей чудовий, чарівний сон навчив мене, що ми ніколи не розлучимось. Я гадав, що ти лише за життя будеш мені провідною зіркою, а то бачу, що ти останеш нею до кончини мого земного життя. Послухаюся тебе, мов дитина, піду вибраною дорогою до слави, на хосен своєї церкви і українського народу. Коли я під твоєю опікою, то я певний, що не заблукаюсь. Велика тобі дяка від мене, що до мене з'явилася та відкрила мені таке, чого я не знав. Нічого мені плакати за тобою, коли ти щаслива. Тепер мені ясно стало, що усе на світі марниця, суєта, а наша мета по тім боці у горнім Єрусалимі. Ми тут мізерні подорожні-сліпці. Та я почуваю себе щасливим, що мені Бог послав таку провідницю, як моя агельська Маруся. Вічна тобі пам'ять, моя незабута…
Він устав. Почував себе веселим і бадьорим. Узяв грудку землі і пов'язав у хустину. Вернувся тією самою дорогою додому і зараз кріпко заснув…