— Мій батько — подільський магнат. Нас лише двоє рідні було. Мій старший від мене любий братчик поліг на моїх очах під час посліднього татарського набігу, коли-то наше майно руйнували і грабили поганці, як мене взяли. Я не знала дотепер, що з моєю матінкою сталося, бо мого батенька на той час не було дома. Тепер я довідалась, що маму скрив старий пасічник Андрій у льоху під пасікою. Вони обоє живуть, а я тепер одиначка… — Вона стала нишком плакати.
— Жаль мені тебе, панночко, що ти так щиро за братиком побиваєшся, та плачем його не воскресиш, так судилось…
— Пане Конашевичу, — каже Анна, подумавши, — їдь з нами до мого батенька. Ти людина освічена, не вік тобі вікувати серед тих простих людей, тобі між рівними людьми місце. Мій батенько, пізнавши тебе, прийме з одвертими руками і до кар'єри допоможе.
— І зробить мене, певно, сотником надворних козаків, коли їх справді має…
— Гріх тобі, пане Конашевичу, таке говорити… Мій батько виробить тобі на сеймі наше польське шляхетство. Коли я його о те попрошу, то, певно, не відмовить і… прийме тебе за зятя…
Вона вимовила ці слова з великою дрожжю в голосі.
— Панно Анно, що тобі в голову прийшло? Подумай, хто я, а хто ти. Ти дочка, до того одиначка, у польського магната, може, і сенатора, я — простий козак, хоч і з освітою…
— Твоя освіта дає тобі приступ у найвищі круги…
— А хоч би і так, то між нами така пропасть станова, народна і релігійна, що про злуку між нами, про одруження і бесіди не може бути. Ти — католичка, я — православний, по-вашому — шизматик. Двом богам в одній хаті молитися не можемо. Я моєї віри нізащо в світі не покину, а тебе не можу силувати, щоб ти костьола виреклась. Врешті, твої батьки до цього не допустили би. Стрінулись ми припадкове, на дорозі нашого життя, так і розійдімось по-доброму, згадуючи одне одного добрим словом.
Я між козацтвом один з перших, між вами я був би потурайлом, посміховищем, і моя позиція була б дуже мізерна і для мене невиносима.
Я останусь тут, де мене провидіння Боже поставило, а ти йди своєю дорогою, хай тебе Бог благословить. Я бачу в тобі, панночко, людину розумну і з серцем. Тож буду тебе о одне просити: не дай панам знущатися над бідним робучим народом. Згадай, що то такі самі люде, з яких я вийшов, з-під солом'яної стріхи, і це мої брати. За те, панночко, я буду тобі дуже вдячний.
Анна присіла на землі біля Сагайдачного. Вона дуже дрижала усім тілом, мов в лихорадці.
— Легко то сказати: йди собі своєю дорогою. А що можна на це порадити, як наші життєві дороги, зійшовшись раз, перехрещуються, що я не можу йти окремою дорогою, без тебе. Від першого разу, як я тебе у цій проклятій Кафі побачила, мене щось начеб за серце зачепило. Я козаків взагалі не знала. І зараз шепнуло мені прочуття, що ти мій вибраний, у снах вилеліяний лицар, з котрим я пішла би на край світу. І коли я довідалась, що ти козак, що ти належиш до тих людей, якими в моїй сфері товариській дітей лякають, то мене це ні разу не налякало. Я собі зараз нагадала, що вже бувало таке, що панська дитина в козака влюбилась і виходила за козака заміж. Я не перша. Я не могла з тебе очей звести, і я почувала себе щасливою, коли могла поруч тебе їхати, як ти на мене поглянув, заговорив до мене слово. І ось я, поконуючи цілою силою волі мій дівочий сором і амбіцію дочки магната, сама тобі говорю, що люблю тебе, як свою душу, хоч не знаю, чи ти хоч крихіточку зі мною спочуваєш. Те, що я тепер зробила, називається в моїй товариській сфері великим проступком, і я за це стратила би на славі. За це всилували би мене вийти за першого-ліпшого шляхтича або піти в монастир. Я ще не трачу надії, що тебе приєднаю до себе, з'єднаю собі твоє серце моєю щирою любов'ю. Може бути, що ти не можеш до нас пристати, так я кину вітця і матір, відречуся багатства і піду за тобою на край світу, щоб лиш дивитися на тебе, бачити твої лицарські подвиги. Ти мій вибраний князь, ти моє сонце, козаче мій любий, мій пане…
При тих словах вона пригорнулась до Сагайдачного, мов налякана голубка, що ховається перед чимсь страшним, обняла його руками за шию і стала пристрасно цілувати.
Сагайдачний гладив її ніжно по лиці.
— Бідна дівчино, як мені тебе дуже жаль. Жаль мені, що я проти моєї волі став причиною твого горя. І з того другого, що ти сказала, нічого не може бути. Я не міг би бути таким підлим, щоб тобі світ зав'язувати і брати тебе з-посеред панських розкошів до твердого простого свого життя. Ти би ніколи до цього не привикла. Поглянь на моє окруження, на моїх товаришів, їх просте безманєрне поведення завсігди тебе би разило. А навіть не все могла би ти зі мною жити, а що могло б заступити тобі втрачений рай. Моє діло козацьке, лицарське. Та там, де я мушу бути, там тобі бути не можна. У нас не так, як у Польщі, що шляхта жде аж віців на посполите рушення, а поза тим живе дома. У нас посполите рушення кожної хвилі. У нас похід за походом. То й так ти мусила би жити десь у городі самітно, між чужими тобі людьми. А коли б я так у поході загинув, коли б не було кому за тобою постояти, тоді хоч під тин йди, бо додому нічого тобі вертатися. Батьки і вся твоя рідня відцуралась би тебе, а земляки показували би на тебе пальцями: от виродна дитина, що за козаком повіялась… Ні, Анно, я такого гріха на душу не візьму.
Вона закрила лице долонями і плакала.
— А от ще одна перешкода, — говорив по хвилі Сагайдачний. — Ти би на цій любові душе ошукалася. Я не можу вже нікого, жодної дівчини любити. Як ти до мене була така щира, то і мені треба відкрити перед тобою мою тайну, хоч при тім порушу ніколи не загоєну сердечну рану…
Анна випрямилась і слухала.
— Я полюбив раз в житті дівчину гарну, як ранішня зоря, чисту, як небесна роса, добру і розумну, мов янгол… Попри неї для другої дівчини в моїм серці місця немає…
— Хто ж вона?
— Чесного козацького роду, одиначка, як ти, — бо також втратила одинокого брата в борьбі з бусурменами… та лиха доля нас розлучила…
— Певно, я так догадуюсь, видали її за нелюба заміж…
— Ні, цього не було, бо такий смільчак, щоби її важився мені забрати, не жив би… Ми були вже заручені, батьки мене любили, мов рідного сина… Вона загинула страшною смертю. Один попихач на хуторі її батька, жид-вихрест, поганий, потвора, вівчар, влюбився в неї, при помочі розбишак вкрав її з батьківського дому, і коли ті гільтаї, побачивши за дня, яка то красавиця, хотіли її забрати і продати татарам, він її зарізав ножем.
Анну начеб підкинуло з обурення.
— Такого лотра на вогні живого би спекти…
— Його ті гільтаї за те, що такої добичі їх позбавив, повісили… Зрозумій же тепер, моя добра Анно, — говорив Сагайдачний, важко зітхнувши, — що для мене любові вже немає. Я би найчистішою любов'ю до другої споганив пам'ять моєї дорогої Марусеньки. Тепер я козак — і нічого більше. Я лише у бою, серед граду куль, серед реву гармат, серед рукопашні і стону конаючих, можу знайти забуття і полегшу на моє терпіння… Тебе я ніколи не забуду. Останьмося друзями, та й тільки всього. Коли на мене згадаєш, то зараз подумай, що ти несвідомо полюбила жонатого чоловіка, а така любов грішна. Я не буду користати з твоєї слабості, з твого зворушення, — йди собі, люба дитино, своєю дорогою.
Він поцілував її ніжно в чоло, підвів з землі і повів, дрижачу, в її переділ…
А за той час розмови соловейко в верболозі співав своїй любій дружині пісеньку, аж заливався…
На другий день Сагайдачний вибрав пригоже місце на редуту, поміряв, випаликував рови та вали і заставив козаків копати нову редуту.
V
Вернувши на Січ, застав тут Сагайдачний деякі зміни. За січовим валом покладено кілька нових будівель. Це було призначене для посторонніх людей, для купців, крамарів та тих козаків, до котрих їх жінки приїздили. Старшина обміркувала, що небезпечно кого-будь пускати в Січ, особливо крамарів, між котрими були турки, татари, вірмени, греки.
Далі довідався Сагайдачний, що приїхали сюди якраз комісари з Польщі за ділом. Тут було також приміщення для турецьких бранців, яких козаки відбивали у вертаючих з краю татар, а це траплялося дуже часто. Тут приміщено також і гостей Сагайдачного, що з Криму вернулися.
Сагайдачний пошукав зараз за Марком, він цікавий був почути за очаківський похід.
— Поталанило тобі, Марку, дуже радію твоїм щастям.
— А ти звідкіля це знаєш?
— Добряги татари вже про це знали і нам сказали. Я так зрадів, що обіцяв урочисто мурзі привести йому живого Сагайдачного.
— Не розумію…
— Опісля тобі все подрібно розкажу, тепер мені до кошового треба піти із звітом.
— А знаєш, Петре, якого гостя маємо на Січі?
— Певно, думаєш про тих польських комісарів. Чого вони хотять?
— Начхать мені на комісарів… Старий Чепіль приїхав.
Сагайдачного начеб у серце кольнуло.
— Рад би я зараз його привітати, та перший обов'язок.
Кошовий, побачивши Сагайдачного, дуже зрадів, аж його обняв.
— Слава Богу, що ти вернувся живий та здоровий. Ми тут дуже нетерпеливо вижидали, та таки, ніде правди діти, побоювалися за тебе. Приїхали з Польщі комісари та привезли таке грізне письмо, що аж волосся дибом на голові стає. Я лише ждав на тебе, щоб скликати велику раду та обміркувати, що відповісти комісарам. Ось воно.
Кошовий подав Сагайдачному велике письмо з печаткою польського канцлера.
Сагайдачний прочитав письмо і каже:
— Цього письма на великій раді козакам читати не можна.
— Чому? Без ради не можна нічого зробити.
— Не можна тому, що роз'ярене козацтво на такі безличні вимоги може потопити комісарів у Дніпрі, а тоді наробили би ми собі сорому на увесь світ. А коли б старшина хотіла їх у тому здержати, то козацтво здмухне нас, мов билинку, вибере зараз іншу старшину і піде походом на Польщу, а до того ми ще не доросли. Тоді ляхи нас покопають, і вся наша теперішня тяжка праця змарнується… Це письмо — то вершок безличності і панської гордовитості… Та сих погроз нам нічого боятися, бо самі ті, що їх писали, не вірять в те, щоб ми ці прикази виконали…
— Як же по-твоєму зробити?
— Письма треба прочитати лиш старшині, і відповідь обдумати в хаті, в чотирьох стінах, без ляхів, а тоді дати готову відповідь комісарам, як відповідь від усього Запорозького низового війська… Чей же козацтво про цей лист нічого не знає…
— Ніхто не знає, крім генерального писаря. Я благорозумно ждав на тебе, а комісарів, які вже зачинають свої ріжки показувати, я держу за валами Січі і сюди не пускаю. Ти, певно, бачив, що там побудовано хати і цілі курені.
— Вибач мені, батьку, що спитаю, коли скличеться рада старшин?
— Як ти не дуже охляв, то можна завтра…
Сагайдачний вийшов пошукати за Чепелем. Чепіль засів у Переяславському курені, поки не верне Сагайдачний. Там стрінулись.
Чепіль Сагайдачного з довгою бородою не пізнав зразу.
Сагайдачний завважив теж, що Чепіль дуже перемінився. Він постарівся. Голова і вуса добре посивіли, він похилився, начеб який важкий тягар його придавив. Вони взялись в обійми і обидва сердечно заплакали.
— Зятю мій любий, як це ми стрічаємось?
— Спасибі, батеньку, що мене навідали, а то я не зараз спромігся би на твій хутір приїхати…
— Я не приїхав на Січ тебе навідати, а таки хочу віку тут доживати. В мене вже нікого немає, хіба ти один. Я забрав з собою ще тільки спомини колишнього мого щастя…
— Що ж воно сталося, де ж паніматка, де хутір? Хіба ж татари спалили?
— Моя небога вже під муравою на могилках спочиває біля нашої Марусеньки. Страх, як вона мучилась. Тільки з неї всієї роботи, що скоро рано біжить на могилку та біля Марусі порається. То квітки садить, то воду носить і підливає, то бур'ян поле, а все щось говорить, начеб з покійницею розмовляла, усміхається, начеб її бачила, а часом то і пісеньку стиха заспіває. Більше нічого її не зацікавить, нікого не бачить. Страшно було на неї дивитись, серце рвалось з жалю. Ти пам'ятаєш, яка то була молодиця, яка господиня… І де-то все поділось, від тої хвилі, як вона втеряла розум… І так ниділа, ниділа, аж заснула безболізнено з усмішкою на лиці. Була рада вмирати, раділа, мов мала дитина, що вже йде до Марусі. Перед смертю прийшла до пам'яті, прикликала мене і каже: «Ще сьогодні я бачитиму Марусю. Ти, Іване, за мною не побивайся, бо мені так краще йти на вічний спочинок, і ти прийдеш до нас, а тоді заживемо разом у Господа небесного. Я лиш тебе прохаю, щоб мене біля Марусі поховали…» — Я все те мусив слухати, усе пережити. Моє щастя, начеб який чарівний сон, проминуло. Як я похоронив мою небогу по-християнському закону, то що мені більш на хуторі робити? Хутір я передав Остапові Бондаренкові. Він оженився з подругою покійної Марусі, Горпиною. Ти її знав. Забрав я свої гроші і віддав усі на січову церкву, — спасибі січовикам, що церкву побудували. Хочу тут доживати, тут хочу і кінчити.
— А хто ж той Бондаренко?
— А хіба ти не знаєш? То добра козацька дитина. Виростав сиротою на нашій паланці, та ще і маму-удову вдержував, а Горпина то знову сирота по добрім козаку-товаришу. Ми її держали у себе змалку. Незадовго по смерті Марусі ми їх одружили та прийняли на хутір. Добрі, щирі люде. Як вони, особливо Горпина, біля покійниці небоги заходилась, мов рідна дочка. Я їм подарував хутір з полями, лугами, і зі всім, що моє було, хай їм Бог благословить.
— А старий дід-пасічник, що мене лічив, живий ще?
— Помер, якось незадовго по смерті Марусі. Дуже глибоко узяв собі її смерть. Він її виняньчив, під його оком вона, небога, виросла… Страх, як старий тужив. Навіть його внука більше його не займала. Нидів так, та й минувся. Так воно усім нам від смерті Марусі пішло з Петрового дня.
— Знаєш, батьку, що ми незадовго виберемось обидва туди, на хутір. Я мушу ще раз поглянути на ці всі місця мого коротенького щастя, мушу поклонитися могилці моєї єдиної Марусі, мушу взяти з її могили грудку землі. Буде мені здаватися, що ми ближче себе, а коли і я минуся, а мене з цією грудкою поховають, то так начеб я біля неї спочив…
— Коли ж ми поїдемо?
— Післязавтра. Назавтра скликає кошовий раду старшин, важне діло, і я там мушу бути…
— Чував я про тебе, мій сину, дуже багато, і самого доброго. Тільки для мене і радості, що ти так високо виплив між козацтвом. Чував за Варну… Ех, сину мій, сину, чому-то Бог не дозволив… Та що й казать!… — Чепіль махнув рукою.
— Така воля Божа, а проти неї нічого не вдіємо. Коли я довідався про таку страшну смерть моєї дівчини, трохи з розуму не зійшов та рук на себе не наложив…
— За те розказував мені твій побратим…
У курені розповів Марко Сагайдачному про свій вдалий похід на Очаків. Турки і не сподівались того, і були заслабі, щоб давати опір. Привезли добичу…
— А що паша очаківський?
— Ми його вже не застали. Султан прислав йому шовковий шнурочок, так, як Іскра йому виворожив…
Другого дня зібралась січова старшина до кошового на раду. Запросили сюди і старого Чепеля. Хоч він поки що на Січі старшиною не був, та поміж січовим козацтвом мав повагу для своїх заслуг, віку і досвіду…
— Я закликав вас, панове отамання, порадитись в однім важнім ділі. Знаєте, що приїхали з Польщі комісари з письмом. Поперед усього ми прочитаємо його тут між чотирма стінами, а після обміркуємо, чи самі дамо відповідь, чи скличемо до того велику козацьку раду. Я думаю, що коли б ми відмовилися зробити те, чого Польща від нас хоче, тоді і ради не потреба, і козацтво про це не потребує знати. Тому, панове, не говоріть цього нікому, що тут почуєте… Вам тільки скажу, що комісари скакали мені вже до очей, мов оси, чого я так проволікаю. Я одмовлявся як міг, лише щоби діло проволокти. А, властиво, я вижидав на поворот Сагайдачного, бо там о його голову ходить. Тепер вже довше зволікати не можна, і треба сьогодні вирішити, та цих диявольських комісарів відправити, звідкіля прийшли… Читай, пане писарю, а ви, панове, уважно слухайте.
Генеральний писар розвернув письмо, відкашельнув і став читати поволі, слово за словом:
«До козаків тих, котрі на Запорожжі перебувають, а зчегульно, до січових, наш королівський приказ.
Дошло до нашей ведомости, а што наше серце жалем й гнівом переймаєть, што некотории козаки подщуваніям вихрителей своє ухо давши, забивши на Бога й на подданчоє послушеньство, которое нам, своєму королеви і панови, заприсягли урочисто…»
— Хіба йому дідько на кочергу присягав, а не ми, — зауважив старшина.
«…урочисто заприсягали, — читав далі писар, — собравши гультяєв вкупу лотровским способом спокайниє земли його величності султана турецького, нашого приятеля…»
— Знайшов свій свого…
«…приятеля, бовем ми з ним вічний мир заварли — здрадецко напали, спалили, а спокойних подданих людей побили. Ми юж мнагократь наказивали козакам, жеби спокойно на своїх землях і местах сидели й турецьких татарских суседов наших неизультували под горлом й утратою нашей королевской ласки…»
— Сховайсь з твоєю ласкою.
«…Тепер пишеть нам свою тяжбу, иж много козаков на город єго милості Варну напали, кораблі і судна огнем знищили, самую Варну спалили й пограбили, а жителей подданих єго милості султана насмерть забили. А потом, укравши гультайським способом з-под Очакова турецкую флоту, увезли за собою в лиман й здесь на очах турецького бім-баші спалили. Чрез тиї свавольства й грабежництва козацких лотров й гультаєв ми не можемо мати спокоя з Великою Портою. Таке свавольство не можеть бути перебачено й за то постановили ми вас сурово укарати.
Приказуємо вам беззовлочно видати до рук наших комісаров превудцов й вихрителей той виправи. Приказуємо вас всі судне й байдаки ваше, ти котри суть на Днепру альбо гдекальвек схранени, в обецности наших комісарів спалити люб затопити. Висока Порта жичить себе, аби єй видати превудцов варнаньських й прислати в ланцухах у Стамбул, што ми й учиним. Между тими превудцами хочеть мати неякого Сагайдачного, альбовем всі указивають на него, яко на головного ватажка…»
Не дали далі читати королівського письма. Один старшина скочив і видер письмо писареві з рук, та хотів його на куски порвати. Ще завчасу схопив його Сагайдачний за руку і письмо відібрав.
— То вершок безличності так до нас писати, — кричали зі всіх боків…
— Стійте, панове, вгамуйтеся, — говорив Сагайдачний. — Коли вас, старшин, людей розважних, це письмо так роздратувало, то що би воно було, коли б його прочитав на великій раді перед всім козацтвом? Я сам того боявся. Саме письмо мені не страшне, хоч воно мене найбільше лякати повинно. Ми це письмо гарненько сховаємо до слушного часу, а коли ляхам прийде скрутна година і знову зачнуть до нас сунутись з братерством, щоб ми їм помагали, тоді ми те саме письмо добудемо і народові прочитаємо. Тепер з цього, якби козацтво про се провідало, могла би вийти яка халепа…
— Їх би, цих комісарів, зараз у Дніпрі потопити, мов цуценят.
— Ні, ми сього не зробимо, бо цілий світ назвав би нас дикарями. То було б справді не лицарське діло, за яке не минула би нас кара Божа.
— Хай же буде і по-твоєму, але ми зараз відпишемо королеві так, що йому аж у п'ятах похолоне.
— Ні, я гадаю, що ми тим разом нічого писати не будемо, лиш скажемо панам комісарам твердо слово, що цього не зробимо.
Тоді зажартував собі генеральний суддя:
— Ов! Товаришу Петре, то ти таки не хочеш поїхати у Царгород до султана в кайданах?
— Поїду тоді, як мені самому схочеться Царгород побачити, але без кайданів, лише з отсею шаблею…
— Якби султан знав, що то за птиця Сагайдачний, — говорив, жартуючи, Іскра, — то би сам просив короля, щоб його у Царгород не посилати. Він би йому усіх жінок розлюбив… От тепер, як ми вертали з Криму, то визволена ляшка трохи не вдуріла, так у нього влюбилася…
Всі стали сміятися, а Сагайдачний каже:
— Не пора тепер на жарт, панове товариство, тепер краще обдумаймо, що і як комісарам відповісти, щоб надто Польщі не обидити…
— Чорт з ними! Що нам тут ляхи зроблять, хай прийдуть брати превудцов, та й ще в кайданах…
— Певно, що нам нічого не зроблять, та ви подумайте, що вони можуть за нас ще більше помстувати на наших братах, що на Україні під їх кормигою стогнуть.
— А ми підемо на них походом і проженемо за десяту межу.
— Хіба самі не бачите, — каже Сагайдачний, — що поки що ми до того заслабкі, а Польща засильна. Зірватися до нерівного бою, щоб потім соромно пропасти, то такого розумна людина не зробить.
— Як же довго ми на це ждатимемо? — спитав один з молодих курінних отаманів, Петро Скалозуб, — далі то і терпцю не стане, і сам народ до бою зірветься.
— Це станеться тоді, коли Польща нас буде потребувати. Це послідує незадовго. Вона заплутається у яку-небудь війну з сусідами, тоді прийде до нас з поклоном:
«Нуте, панове козаки, збирайтесь, поможіть нам». І ми так зробимо. Тоді на реєстр ніхто не буде зважати. Але вже як зберемось, то засядемо твердо на Україні. Під ярмо на панський лан вертатися не будемо. І коли нам вдасться заволодіти хоч би частиною України, хоч би лише самою Київщиною, то згодом розширимось далі, Запорожжя остане і надалі тим джерелом, з якого козацтво черпатиме свою силу, а з України будуть туди спливати усі річки…
— Ну як же, панове отамання? Підемо за радою Сагайдачного і дамо відповідь комісарам без письма?
— Ми всі согласні.
— Коли ж відправимо комісарів? — питає кошовий.
— Відправимо зараз, хай нам не смердять на Січі…
— Ні, я гадаю, завтра, — говорив Сагайдачний. — Нічого спішитися. Треба краще усе передумати та переспати. Стоїть на тім, що ні. Та воно треба на се «ні» сказати солоденько і політичне.
— І на се ми згодні, а вже ти, Сагайдачний, говори з ними за ціле товариство, бо головно тебе польський король хоче «міти».
За валами Січі у курені, призначеному для чужинців, відбувалась у той час рада між ляхами
Посходилися там усі, які тоді на Січі пробували. Були тут три комісари з своїми підручними канцеляристами, було тут багато визволенців з Варни, з Очакова, й ті, що з Криму вернулися, було їх тут більш сотки самих гербових… Комісари не хотіли зразу говорити землякам, чого вони сюди приїхали, та потім дехто виговорився, і довідались усе. Вони привезли грізне письмо до січовиків, вони мають припильнувати нищення козацького флоту і мають забрати з собою винуватців Варненського походу. За Очаків Турція ще нічого не знала, а може, й знала, та ще не було часу погрозити Польщі. Тоді визволенці не витерпіли, щоб не порушити цього діла на спільній раді. Та визволенці, замість підбадьорити своїх комісарів, насілись на них мокрим рядном та настоювали, щоб навіть не важились домагатися виконання свого приказу. Один з тих, що визволилися з Варни, говорив:
— Мушу припускати, мосці панове, що ціла Польща з глузду збилась. Замість тим лицарям помагати в такім святім ділі, то їм під ноги колоди кидають і за гарне діло карати хочуть… Вони ходять у Турцію з золотом і поклонами, а козаки пішли з огнем і мечем, і золото собі звідтіля забрали. Коли кого з нас, бідних, не стане на окуп, то таки там і пропаде. Чи в Польщі за нас, бідних, хто хоч пальцем рушив? А козаки, непрохані і некликані, прийшли, і нас визволили, і тепер поводяться з нами по-братньому. Якби не козаки, ми би там і поздихали у важких муках. І за цей хліб ми їм маємо платити каменем? Дай їм Боже здоровля і силу! Хай собі плавають по морю, мордують, і граблять бусурменів, і визволяють далі християнський народ, між котрим і наших братів чимало…
— Я мушу цей закид проти Речі Посполитої опрокинути, — каже один з комісарів, — що будто вона про шляхту не дбала і не опікувалась ними. Річ Посполита все за тим у Порти побивається, а пан гетьман польний Жолкевський стоїть все на кресах і пильнує.
— Тільки з цього опікування — що кіт наплакав, а Жолкевський нічого краще не вміє, як стояти та пильнувати, щоб українним панам добре жилося і хлопи щоб не бунтувались, а при нагоді то і козаків приборкає та вимордує. Тьфу на таку роботу! Я прочуваю, що та, невинно пролита, кров наших оборонців, тяжко колись на ньому помститься.
— Вашмосць, таку герезію говориш, що аж слухати страшно. Пан гетьман добре свого діла пильнує, і коли б не він, то всі українні панове повтікали би перед непослушним хлопством з Русі, пропала би католицька віра і унія…
— Ха-ха-ха! Ото вашмосць сказав, що знав. Баба о хлєбє, а дзяд о фіялках. Я говорю о козацькім лицарстві, о походах на турків, о визволенні невольників, а йому українні пани та неслухняне хлопство сниться! І що ж сталося б, коли б і українних магнатів, і єзуїтів, і унії на Русі не стало? Чи Польща пропала би через це? Навпаки, усунулась би одна з ятрячих ран… Та що й говорити? Вашмосць, піди на один місяць у турецьку неволю, хай тобі дозорці вигарбують кілька разів дротяним канчуком спину, як ось мені, — він скинув миттю одежу і сорочку і показав свої, шрамами вкриті, плечі, — а тоді забудеш і за українних магнатів, і єзуїтів, і унію, і Жолкевського прокленеш…
— У нас отці єзуїти мають великі заслуги. Вони вдержують вищі школи, збирають лепти по костьолах на викуп невольників…
— Шкода, що ще не назбирали стільки, щоб мене викупили… Вибач, вашмосць, а говориш так, як стара дурна девотка…
Комісар обидився, аж старий Пшилуцький мусив його задобрювати…
— Ми, — говорив другий комісар, котрий бачив, що визволенні таки держать сторону козаків, — ми так дуже на виконання королівських приказів наставати не будемо. Але так, без нічого, вертати не можемо. Хай спалять кілька старих суден і хай нам видадуть того, якогось козака Сагайдачного.
Лях, що говорив перше, лише руками сплеснув:
— Ви всі глузди втеряли. Чи, вашмосць, знає хто є той козак Сагайдачний? Тобі, певно, здається, що то собі звичайненький мужик, що втік від панського економського канчука? То отаман з-під Варни, то освічена людина, острозький учень, то лицар. То перший чоловік на Січі, і він більше значення має, як кошовий. Зажадай від козаків, щоб його видали, а втоплять тебе в Дніпрі, мов сліпе котеня. Та чорт бери, вашмосць, без одного дурня світ не провалиться, але козацтво, роз'ярене таким безличним визовом, може нас усіх перебити, що жива нога звідсіля не вийде. Не розумію, як можна таких йолопів, як вашмосць, в такім важнім посольстві посилати.
Лях був такий лютий, що аж заціпився. У нього скакали очі, мов у дикого кота. От-от кинеться до очей комісара. Він став присікатися до нього з кулаками…
Знову мусив вмішатись у цю суперечку Пшилуцький і став їх уговорювати:
— Гамуйся, вашмосць, бо говориш до королівського комісара, а вашмосць, пане комісаре, не дратуй козаків, бо всі на тім зле вийдемо. Я пізнав пана Сагайдачного в подорожі до Кафи, і ми дружбу зав'язали між собою. І я кажу, що то вибраний чоловік…
— Я ще раз кажу, що то велике шельмовство — чіпатися козаків за те, що Турцію та Орду мотлошать. Це наклеп українних панів, і видумка сих наших панів з Корони, що бояться війни, як чорт свяченої води.
— Бо усі тут дбають, щоб їм не убуло підданих, а тамтим добре, бо знають, що там ні Турція, ні Орда так далеко не сягне. Але ми на Поділлі, Волині, Покутті сидимо, мов птиці на гіллячці, що дрижать перед яструбом. Коли мені Бог допоможе додому вернутися, то зараз, на першім сеймику, нароблю такого бешкету, що пізнають почому локоть. Нас лише козацтво може спасти.
— То пристань, вашмосць, до козаків, — каже один з комісарів зі злобною усмішкою.
— Певно, що пристав би, коли б в мене не було жінки та дітей, а вашмосць — певно що не пристанеш, бо ти лежень і тхором підшитий. Але я що іншого у себе зроблю, чого вашмосць певно не зробиш. Я позволю моїм підданим йти до козаків, ось що… Ти Сагайдачного хочеш у кайданах відвести до Варшави? Ха-ха-ха! Як лиш подивиться Сагайдачний на тебе, то до пояса йому вклонишся, і шкіра на тобі затерпне… Знаєш, вашмосць, що значить Варну здобути? А хіба ти можеш собі з'ясувати, що то Варна?
Він поглянув згірдно на комісара, сплюнув і вийшов з куреня.
— Той пан-брат забагато пащекує, — говорив комісар, — навіть не хоче вшанувати в моїй особі королівського комісара…
— Якби вашмосць стільки витерпів, що ми витерпіли, — говорив другий визволенець з Варни, — то і вашмосць не заговорив би інакше. Тому не можна чудуватися, що мій товариш так гаряче стояв за козаків. То наші спасителі, ніде правди діти…
— Отож, панове комісари, — говорив Пшилуцький, — ви від'їдете з нічим. Я не раджу настоювати на виконання королівського приказу, бо Січ — то не Солониця, диктувати не можна.
На другий день скликав кошовий раду старшин і послав за комісарами. З ними прийшло ще кілька ляхів, а між ними Пшилуцький.
Козацька старшина вже зібралась у кошовій канцелярії. Як увійшли сюди ляхи, Сагайдачний стояв насередині, держачи королівського листа в руці.
— Вашмосці прийшли до нас, — говорив Сагайдачний, — від короля його милості як виконавці його волі. Жадаєте знищення нашого мізерного флоту, і видачі наших старшин, котрих обіцяв його милість король відіслати в кайданах до Царгорода. Жадаєте, щоб вам було видано старшину Варненського походу. Се ваше жадання ще неповне. Жадаєте ще за одним заходом видачі і тої старшини, що перед кількома роками розбила сорокатисячну орду над Інгульцем, що вибралась пограбувати краї Речі Посполитої. Тих пошліть кримському ханові на втіху. А коли пани з Польщі так дуже піклуються підданими його милості турецького султана, то треба нас і за Інгулець покарати, бо ми перепинили тим добрягам у такому чесному промислі, як грабіж, підпал, мордування і ведення в ясир підданих його милості польського короля. Та коли вже йде о справедливість і логіку, то щоб підданці його султанської милості нічого на своїй власності не потерпіли, то треба усіх тих поляків, яких ми з Варни і Очакова освободили, віддати назад туркам, бо вони були неоспоримою їх власністю.
— Вашмосць, іронізуєш і висміюєш приказ його милості короля, а то називається злочином, обида королівського маєстату…
— За який-то злочин у Польщі ні одного шляхтича не покарано.
— Не заходь мені, вашмосць, збоку, а говорім прямо про наше діло.
— Ви б, панове, не осмішували себе і не видавали таких приказів, про які знаєте, що ніхто їх не виконає, бо не може, а ви не маєте сили присилувати нас до того. Не забувайте, що ви на Січі, і сюди жодна ляська нога без нашої волі не поступить. Ви хочете знищити наш флот, і то нашими таки руками, а ми маємо на цім острівці здихати з голоду. Хочете видачі нашої старшини, щоб козацтво осталось без проводу, без голови і або пішло в сирівцях у Крим, або вернулося на Україну у панське ярмо і на панів працювало. А що буде, як це розбите, безголове козацтво сформує неслухняні розбишацькі ватаги і візьметься до панів? Вам захочується печеного льоду, і ви з огнем іграєте. А що буде, панове, коли ви нас притиснете до стіни, а ми погодимось з ордою? Тоді ми визначимо шлях, котрим будуть татари переходити в Польщу, там і назад без ніякої від нас перешкоди. На се вони радо пристануть, бо не вас, лише нас, вони бояться. За таку ціну вони радо зобов'яжуться не брати ні одної української душі в ясир.