— Ех! Дотепний ти, небоже, та, будь ласка, розкажи що-небудь, коли ми всі так розвеселились.
— Як розвеселились, то буде з вас на сьогодні, не об'їдайтеся. А завтра то розкажу вам дуже слезливу казку про те, як баба дідові горохів'янкою постоли з лопуха шила.
— Чому горохів'янкою?
— Бо ниток не було.
І так минали весело вечори в Переяславському курені кожної днини. Пішла слава про Сагайдачного по всій Січі, і з других куренів стали вечорами козаки сюди сходитись.
Петра відразу всі полюбили. Він був дотепний, до кожного приязний, штукар, а при тім хлопець наче мальований. Розуміється, що відтепер звали його Сагайдачним. Життя на Січі йшло одноманітно з дня на день, Але усі бачили, що на щось готується, хоч ніхто не вгадав, що воно буде. Ніхто того не знає, що кошовий думає-гадає. Особливо в майстерні йшла безвпинно робота. Сам кошовий батько усього доглядав і наганяв до поспіху. З Великої Хортиці привозили коней і об'їздили та підучували.
ІІ
Якось в половині марта приїхало на Січ одного дня двоє татар татарською арбою, якою кримські крамарі їздять. Вони обмінялись з сторожею кличем і зараз
пішли до кошового. То були переодягнені козаки, котрі добре говорили татарською мовою, їх посилав кошовий у Крим шпигувати.
Зараз кошовий скликав січову старшину на раду. Козаки розказали те, чого довідались. Показалося правдою те, що Сагайдачний від Ахмета довідався.
Вони переїхали цілий Крим аж до Бахчисарая, заходили з крамом до татарських улусів, заходили до їхніх мечетей і враз з другими до аллаха галайкали.
Орда поклала собі з весною рушити на Україну з великою силою, як лише весняні затопи минуться. Козаки довідались, котрим шляхом татари підуть. Козаки говорили їм, що козаків на Січі небагато, і нема їх чого боятися. Безпечно перейдуть Дніпро, Інгулець та Інгул, і всю Україну.
Вони говорили татарам так, як їх кошовий навчив. Розходилося о те, щоб їх на свій шлях справити і, заступивши їм дорогу, розгромити.
Тепер стало відомим, що орда, перейшовши Дніпро, піде поміж річками Дрімайлівкою і Бургункою. Понад цими річками стояли два великі ліси, і на тій прогалині поклало собі козацтво помірятись з ордою.
Кошовий предложив на раді такий план. Часть козаків під проводом курінного отамана Жука мала бити татар на Дніпрі при переправі, та потім розступитися і йти слідом за тими татарами, які успіють перебитися через козацьку лінію. Друга частина під проводом сотника Чепіля мала стати над Інгулом і доконати решту недобитків так, щоб цілу орду знищити.
Той план кошового був прийнятий, і зараз взялися за його виконання.
Кошовий розіслав гінців по усіх козацьких паланках і зимівниках, щоб козацтво негайно збиралось на Січ до походу. Тепер показалося, що те, що через зиму було зроблено, було дуже потрібне. Усього було доволі. Січове військо вміло до походу як слід приладитись. Під той час Чепеля на Січі не було. Він був жонатий і жив у паланці. Та він на перший заклик прибув на Січ з своєю сотнею сімейних козаків. Тепер обидва з Жуком стали порядкувати та ділити поміж себе військо після того, що хто мав у поході виконати. Чепіль забрав переважно піше військо, гармату і вози. Жук забрав кінноту, кілька легких гармат, вози з харчами і муніцією.
За той час щодня розсилали з Січі в сторону татарщини роз'їзди. Вони мали, помітивши татар, оскільки-мога не показуватись і в сутички не заходити. Ціла
штука була з тому, щоб орда не зміркувала, що козаки про все знають.
На Січі усе було готове до походу. В Січі мав остатися кошовий з старими дідами і молодиками.
Третього дня великодніх свят причвалав посильний козак од одної стежі з вісткою, що орда рушила з Перекопу і прямує до Дніпра.
Вранці засурмили сурми. Кожний поспішав на своє місце. Насамперед вийшов Чепіль з своєю армією двох тисяч козаків. Вона мусила поспішати, щоб випередити татар і засісти на своєму місці над Інгулом.
За два дні опісля вийшов Жук зі своїми. При ньому були обидва кульчичане, Петро і Марко.
Вали Січі вкрилися тим козацтвом, що осталося. І прощаючи своїх, вигукували та вимахували шапками.
Не одному защеміло серце на спогад, що, може, не доведеться сюди вернути. Кошовий благословив їх на щасливу дорогу.
Старий Жмайло обтирав нишком сльозу, що з ока капнула на сивий вус. Не диво: виправляв своїх рідних в непевну дорогу. Тепер у отамана Жука була одна жура на думці: як би воно було, коли б орда розгадалася і пішла іншою переправою? Тоді треба би їх заходити не знати звідки, треба би повідомити Чепеля, а заки він з своїм тяжким табором і піхотинцями зможе заступити орді дорогу, то тим часом татарва може порозлазитися по Україні меншими загонами.
Жук був з тої причини дуже схвильований і цілу дорогу нічого не говорив.
Його військо йшло правим берегом Дніпра. Річкою послав він кілька байдаків, обшитих комишем так, що здалека ніхто їх не міг помітити.
Вони мали держатися правого берега і зорити за татарвою, а коли зміркують напрям, в якому піде орда, мали про це отамана повідомити, поховати судна під берегом і вертати. Жук перейшов Бургунку і став обозом, ждучи на вісті. Ждав три дні, поки принесли вістку, що справді орда йде цим шляхом, як було зразу намічено.
— Слава господові небесному! — Жук зняв шапку і перехрестився. — Зачинається добре, а тепер, хлоп'ята, до праці. Сотник Галан і сотник Чепіга з своїми сотнями підуть до лісу по обох боках шляху і пороблять засіки. Могильники (сапери) загатять обі річки при Дніпрі, щоб багато води зібралося по самі береги. Як сюди орда зайде, а ми на них наскочимо, щоб не порозбігалися на боки. Ми зачнемо бити гарматою, аж тоді як татари перейдуть на цей бік.
— А коли б вони не туди пішли, — завважив Сагайдачний, — то що ми зробимо?
— Еге! Дивись, якраз проти нашого місця лежить на Дніпрі більший острівець. Це місце добре для переправи, на острівці можна відпочити. Я певний того, що підуть туди. Тепер, хлопці, наші вози і гармату пообчіпляти лозиною і галуззям так, щоб ніхто не зміркував, що воно є. Хай татари думають, що це кущі. Ждати тут, поки я не вернуся. Ходи, Сагайдачний, зі мною.
Над самим берегом Дніпра стояв великий галузистий дуб. Туди обидва попрямували і повилазили на нього високо. Звідсіля було видно далеко на другий бік Дніпра. Далеко на обрії зачорніла велика плахта. Вона посувалась до річки.
— Бачиш? Гості йдуть, — каже Жук до Петра, — буде кого бити.
— Така сила, що самою вагою може нас роздавити.
— Певно, коли б дістатися їй під ноги. Та ми того не зробимо.
Жук був веселий і радий. Навпаки, Сагайдачний почував себе ніяково. У нього билось серце сильніше. От перший раз побачив таку велику ворожу силу. Чим воно скінчиться? Та на Січі мав Жук славу небуденного ватажка, йому можна повірити. Якщо йому кошовий таке діло поручив і наставив його наказним, то не на те, щоб козацтво знівечити.
Орда щораз наближалася. Тепер можна було пізнати обриси коней і їздців.
— Скільки їх може бути?
— На мою думку, буде яких сорок тисяч, коли не більше. Буде з нас. Тепер я вертаю, а ти останься тут і зори за ними далі. Як орда стане над берегом, ти злазь непомітно і біжи до мене. Лише не показуйся, хоч би прийшлось і по землі повзнути.
Жук зсунувся з дуба і пішов до своїх. Петро зорив далі за ордою, котра щораз ближче підходила до Дніпра.
«Безпечні вражі сини, навіть роз'їздів не висилають, а галайкають, мов пси до повного місяця», — думав собі Петро.
Та воно так не було. В цю хвилю кілька татарських чет відлучилося від гурту і почвалувало до річки. Зупинившися над берегом, вони позлазили з коней і стали
роздягатися. Петро цікавий був бачити, як вони через воду переправляться будуть. Було їх тут більше двох сотень. Кожний в'язав свою одежу і зброю в узлик, котрий прив'язував собі на голові. Відтак, держачись гриви коня, влазив у воду. За хвилю видно було лише кінські голови, що пригали в воді, і татарські голови з клунками. Плили прямо до острівця. «Я тут задовго сиджу», — думав Петро і миттю зсунувся з дуба. Ніхто його через берег не побачив. Він побіг до своїх.
— Що нового?
— Пане отамане, передня сторожа вже на острівці спочиває. Буде їх зо дві сотні. Орда в тій хвилі вже, певно, над берегом.
— Добре, гаразд, — говорив Жук, затираючи руки. — Здається, що в річках вже, либонь, досить води назбиралось. Ви, хлопці, сидіть за возами і гарматами і не показуйте носа. Цих ми перепустимо туди і назад. Вони, як завернуть, будуть себе вважати цілком безпечними. За ними піде уся орда. Ніхто не сміє стріляти, поки я не дам знаку і стрілю перший.
В цю хвилю стали показуватися з-під берега голови коней і людей. Вони виходили на берег. Тут вони поодягалися, посідали на коней і рушили широкою лавою, розглядаючись на всі боки. Але не помітили нікого.
Жук сховався за прислоненими зеленню возами. Татарські орди переїхали спокійно аж по кінець обох лісів і звідтам звернули до Дніпра. Тепер розмовляли між собою голосно, нічого не прочуваючи. Як стали над берегом, пустили зараз пасти коней та стали галакати через ріку до тамтих.
Із-за ріки доходив великий галас. Тепер розпочалася переправа цілої татарської армії. Так, бодай, здавалося козакам. Та воно довго тривало, і ніхто більше на цім березі і не показувався. Вже і вечоріти стало, а галас не вгавав, і нікого не було видно.
— Що воно, до біса, чого вони забарилися? А ну же, Петре, підійди до берега і роздивись.
Петро підкрався до берега та йому аж в очах замерехтіло. На тім боці Дніпра горіли великі огні, а поміж ними сновигали, мов у муравельнику, чорні татарські постаті. За хвилю загоріли огні і на цім боці Дніпра.
«До біса! І ці безпечні. Коли б так уночі до них добратися, то ні один не вийшов би живий», — думав Петро, вертаючись до своїх.
— Ти мені нічого й не кажи, бо я вже знаю, — каже Жук до Петра. — Татари там, де стали, там і ночувати будуть.
— Може би так на вилазку на охотника, пане отамане, дібратися до їх та зробити їм криваву купіль.
— Гарячо ти купаний, козаче. Так не можна. Наробилося би галасу і тамті, дізнавшися, що ми тут є, пішли би на інший шлях. Ми не йшли сюди, щоб цих обірванців перерізати, а на те, щоби цілу орду знівечити. Ночують вони, то й ми переночуємо, хіба що огнів розводити не будемо.
— А щоб їм всячина! — нарікали козаки. — Треба буде уночі мерзнути.
— Завтра буде гаряче, аж попріємо.
Жук приказав відвести коней у ліс, щоб не зрадились чим.
Як лише на світ заноситися стало, на тім боці Дніпра настав великий рух. Орда ладилася до переправи. Над річкою заліг такий густий туман, мов хмара. Козаки привели коней і позапрягали у вози та гармати.
Тривало так довший час, поки татари перебрались на цей бік річки. Повдягались і посідали на коней. Опісля рушили в порядку поміж ліси.
Із-над річки насунула і сюди густа мряка і заступила світ божий. Тут лиш тільки видно, що від берега щось клубилось в густім тумані і розходився гамір.
«От коли б так вітрець подув, — думав собі Жук, — та годі на це довго ждати. Благослови, Боже, на велике діло, та поможи християнському мирові побідити».
Жук узяв від гармаша льонт і підпалив першу гармату. Залунав стріл і відбився могутнім гомоном по лісі.
— Ану же, хлопці, одна за другою, а потім чергою.
Настав страшний рев вісьмох гармат, котрі були з Жуком. На той гук почулись густі рушничні стріли по обох боках шляху і лісу.
Між ордою настала метушня, зойки та крики. Вони такого не прочували, а через мряку не бачили, звідкіля на них напасть іде.
Жук розпочав стрільню тоді, як послідні татарські чети на цей берег ріки виходили.
Татари розділилися на два фронти по обох краях шляху і стали відстрілюватися. Цілі хмари стріл випустили на обидва ліси, та тим вони козакам не пошкодили, бо вони ховалися за деревами. Тепер повіяв вітер від лиману і розігнав мряку. Татари побачили, що вони попали у засідку, їх взяла розпука. До Дніпра не можна було вертати, бо тут стояв Жук з гарматою.
Одна частина пішла перебоєм вперед. Ті, що позаду, кинулись на Жука, на його табір. Жук став уступати поза ліс, відстрілюючися.
Татари загадали обійти другим боком поза ліс, та тут натрапили на річку, повну води по самі береги. За табором, що вступився за ліс, вони не йшли, побоюючись нової засідки. Вони почвалували шляхом поміж лісами наперед.
Відразу замовкли гармати, лише рушничні стріли з лісів заєдно тарахкотіли.
— Дотепер все пішло добре, — каже Жук. — Тепер, хлопці, поспішаймо поза ліс щосили, може, ще їх перебіжимо. На коні!
— Не знать, що сталося з нашими у лісі? — каже Сагайдачний.
— Не турбуйся, вони вже знають, що їм робити. Козак в лісі безпечний, як у себе в хаті.
Жук погнав з кіннотою поза ліс та прийшов запізно. Вже послідні татарські чети виїздили з-поміж лісів. Зачіпати не було безпечно, бо коли би і другі, що вийшли перші на них, обернулися, то, певно, не встояли б. Гармати йшли позаду, поволі, і не зараз наспіють. За лісом татари згуртувались і подались на Інгулець. Тепер стали козаки виходити з обох лісів гуртками. Вони вели з собою пов'язаних кількох татар і багато пійманих коней.
— Добре ми дотепер справились, — каже Жук, — тепер поховаємо полеглих товаришів, ранених відішлемо на Січ і підемо услід за ордою. Забагато їх вирвалось з нашої петлі. Ми поділимось на гуртки по двісті-триста людей. Будемо шарпати татар то ззаду, то по боках. Не треба допустити до того, щоб ціла татарська навала напала на Чепеля, то може його роздавити. Трошки ми припочинемо, а опісля — в дорогу. Ти, Петре, бери перший гурток скраю і рушай у божий час та покажи, чого тебе старий Чуб навчив. Усі гуртки зійдуться над Інгульцем.
Відпочивши, рушили далі по Жуковому розпорядку. Над вечором повернули до Жука роз'їзні з вісткою, що орда перейшла Інгулець і розтаборилась по тім боці. Жодна з висланих ватаг, як опісля показалося, не вспіла догнати орди.
Вже стемніло, як козаки опинились над Інгульцем. З того боку ріки горіли густо татарські огні в таборі.
— Засвітили нам добряги, і тепер певно не заблудимо, — говорили козаки, — які вони безпечні.
Тепер Жук розділив своє військо на три часті. Одна мала остатися при ньому тут, де тепер стояла. Друга і третя мали об'їхати колесом татарський табір, перейти Інгулець і на даний знак ракетою біля Жука мали з двох боків напасти на татарський табір і вертатися на цей бік ріки. Мали вийти зараз по півночі, а до того часу спочивати.
Жук не спав ні трохи. Зараз по півночі роз'їхались. Жук підступив потихеньку над сам берег ріки і тут спрямував свої гармати на берег.
Виждали тут часок, поки вислані частини перейдуть річку. Тоді стали стріляти з гармати прямо на татарський обоз.
Кулі падали в саму середину і робили великі спустошення. Тепер замовкла гармата, а у воздух стрілила огненна ракета.
На той знак почувся могутній бойовий козацький клич. З обох боків наскочили козаки на татарський табір, і почалася страшна рукопашня.
Татари стямились і стали відбиватися щосили. Жук пустив другу ракету у воздух. Зразу блиснув огник, посипались іскорки, поки не стрілила вгору огниста куля, тягнучи за собою огненний шнурок. Це був знак завертати. Козаки завернули до річки і стали переправлятися. Татари пустилися за ними, та Жук зачав знову стріляти з гармат.
Татари зупинились в погоні, а до козацького обозу стали з'їздитися козаки з обох боків. Показалося, що цієї ночі багато козаків у рукопашному бою полягло.
Тут відпочивали до рана. В татарському обозі усе затихло, та коли розвиднілось, татар вже на давньому місці не було. Тепер можна було бачити, що на тім місці вночі діялось. Лежали цілі купи трупів. Було тут і козацьких чимало. Цих зараз з пошаною козаки поховали.
Землю залягав туман, і не знати було, в котру сторону пішли татари. Треба було йти за слідом.
— Здається, — каже Жук, — що нині нашій роботі кінець. Орда, либонь, пропала, що й чорт її не віднайде.
Нараз стали усі наслухувати. Жук приклав вухо до землі:
— Якісь гості йдуть, готовтеся, братики.
Тупіт коней став щораз наближатися. Дудіння ставало щораз виразніше.
Нараз повіяв вітрець, і туман став розходитись. Козаки побачили перед собою цілу ватагу татар.
Без команди, без одного вистрілу кинулися козаки на татар, окружили їх з усіх боків. Татари того не сподівалися.
— Ніхто не сміє втекти! — гукав Жук, рубаючи шаблею.
Татари хотіли перебитись, та якраз попали у той бік, де стояли козацькі вози. Тепер козаки наперли на них ззаду. Татари оборонялися завзято, та лише ті, що були скраю. Середина збилась в одну купу. Настала страшенна різня. Козаки рубали шаблями, били келепами та кололи списами. Усіх до одного вибили.
— Цим разом чорт не вспів їм помогти.
— Я цього не розумію, чого вони відстали від орди і попали нам в зуби.
— Це, бачиш, татарська штука. Так татарва сліди за собою замітає. Вони, щоб змалити погоню, стають в одному місці і тут розділяються на чотири гуртки. Кожний має їхати в інший бік. Кожна купа робить великі закрути, аж поки знову на інше місце не прийде, а тоді по слідах нічого не розбереш. Ти підеш за одним слідом та попадеш на слід другої купи. Ті, що на нас наскочили, не сподівалися того. Через мряку не побачили нас у свій час, ну і пропали. Тепер ніхто не розбере, де вони зійдуться. Та нема чого нам довго міркувати. Наша дорога — на Інгул.
Йдучи так усім табором, натрапили справді на місце, столочене копитами. Коли ближче приглянулись, то сліди розходились на чотири сторони навхрест.
— Станьмо тут обозом. Нам треба конечно розслідити, кудою пішла головна сила. Це перехрестя показує, що одна частина пішла туди, де ми її стрінули. Ще нам треба прослідити дві, а четверту, то ми певно знайдемо. Оцей шлях показує на Дніпро. Що воно може бути? Хіба ж та часть орди загадала вертатися у Крим?
— Сагайдачний! Бери дві чети і рушай за цим слідом, — каже Жук до Петра. — Не дай заскочитися; як їх буде більша сила, то не зачіпай, аж на переправі, там, може, їх переможеш.
Петро зібрав своїх людей і пішов за слідом. Йому хотілось справитися так, щоб Чубової редути не засоромити.
Вже було з полудня, як передня сторожа наскочила на невелику купу татар,
— Цих можемо взяти, — говорив Петро, роздивившись. Він розпустив свою ватагу великим колесом і став татар окружати. От трапилась нагода перший раз показати себе.
Та показалося, що не всі татари були тут разом. Вже кинулись козаки на цю ватагу зі списами, як десь, наче з-під землі, стали збігатись з усіх сторін татари, що насідали на козаків густою лавою. Тоді і ті, що їх окружили, обернулися на них.
— До обозу, товариші! — гукав Петро, рубаючи шаблею. Татари хотіли, очевидно, заступити козакам дорогу до табору, а їх була велика сила. Козаки оборонялись завзято. Вони надіялися, що Жук пошле їм підмогу.
— До купи, товариші, не розбігатися!
Так відбиваючись, стали козаки відступати. Петро боровся у послідній лаві. Він не тратив надії, що переб'ється. Аж ось задуркотів у повітрі аркан, і Петро почув, як в тій хвилі затягнула його петля за шию. Він впав з коня. Опісля його так здавило, що втратив пам'ять і не знав, що далі робиться.
Коли прийшов до пам'яті, побачив, що йому і другим товаришам пов'язали сирівцями руки. їх посадили на коні, пов'язали ноги попід животами і помчали далі. Очевидно, що прямували до Дніпра. Як перебрались через Інгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нічліг. Козаків познімали з коней і, пов'язавши їм ноги, поклали рядком на землі. Порозпалювали огні і пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим списом.
— От ми в полон попали, — шепнув Сагайдачний до свого найближчого товариша, — далебі, що краще б нам була смерть, ніж неволя.
Тим часом недобитки Петрової ватаги прискакали до обозу Жука і розповіли, що сталося.
— То все так буває, коли пішлеш молоду голову, — говорив Жук з жалем. — Шкода мені тільки людей і цього Петра мені жаль, бо з нього могло щось бути. Післати би на вируку, та чортзна, де вони тепер є? Певно, що татари на нас ждати не будуть. Мені ніколи тут довше гаятися. Пропало.
Стало заноситися на дощ. На небі не було ні одної зірки. Петро лежав горілиць і думав над своєю долею. Став стиха молитися. Товариші перешіптувалися між собою. Їм всім задеревіли пов'язані сирівцями руки.
Марко, коли довідався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Він ломив руки і голосно плакав, мов мала дитина.
— Боже мій, чого я пустив його самого, чому не пішов з ним ураз?
— Говори, Климе, хай твоє не гине, — говорив йому старий козак. — Те саме було б сталося з тобою, що і без тебе. Були би ви оба пропали. Йому так на долі було написано, а долі конем не об'їдеш. Покинь дурне гадати. Йому нині, а тобі завтра. Така наша козацька доля. А вже то козакові не слід плакати, мов дитині, — тебе козацтво на сміх підніме.
Так уговорювали його козаки, та від цього йому ні раз не полегшало. Йому розривало душу. А далі побіг до Жука.
— Батьку ріднесенький, позволь мені зібрати охочих товаришів та на роз'їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з біди.
— Я роз'їзд мушу післати, і то не один, але тобі, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай і загирив би і себе, і других. Вже й так не можу віджалувати, що одного жовтодзьоба необачно післав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але під рукою досвідного ватажка.
На те обізвався козак, що з Петром ходив:
— Ні, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Він вів свою ватагу уміло, по-козацьки, та цього, що сталося, він не завинив.
— Може, й так, але пропав сам, та й годі.
Маркові і того було досить, чого добився. Він побіг між козаків і став їх підмовляти до поспіху.
— Братики мої, поспішайте, рятуйте, повік вам цього не забуду, може, ще виручимо.
— Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з великого поспіху користі не буде.
Вкінці Марко діждався того, що роз'їзди згуртувались і поїхали. З одним поїхав і Марко.
Вже було по півночі. Став покрапати теплий дощ. Пов'язані бранці лежали на мокрій землі і самі промокли до сорочки, їх стало проймати дрожем, бо не можна було ворухнутися.
Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув біля себе якийсь шелест, — хтось до нього підсовувався. Над ним замріяла чоловіча постать у татарській кінчастій шапці. Вона приблизилась до його вуха:
— Слухай, осавула, ти мене не пізнала, а я тебе пізнала зараз. Я Ахмет, твій вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожі при вас.
Він став обмацувати рукою, потім перерізав сирівець ножем на руках і ногах. Петрові задибеніли руки і ноги так, що не міг ними ворухнути. Ахмет шептав далі:
— Зараз втікай! Там пасуться наші коні, бери одного і втікай, хай тебе аллах береже!
— Спасибі тобі, добрий Ахмете. Дай мені ножа, хай і товаришів визволю, я сам без них не рушуся.
Ахмет надумався, що йому робити, а потім віддав Петрові ножа:
— Хай буде благословенне ім'я аллаха! Коли хочете втікати усі, то візьміть і мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би мені більше додому і не побачити мого улуса і моїх діток.
Петро повзав від одного козака до другого і розтинав сирівці. У декого був свій ніж, і робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета і шепнув:
— Веди нас до коней.
Пішли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вів за руку Ахмет.
Татарські коні паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, їх пильнували вартові татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на землі.
Петро каже до товаришів:
— Поперед усього з вартовими справитись. Підповзти і задушити руками, щоб жоден не крикнув.
Так воно і сталося. Сторожі падали на землю один за одним.
Тепер розбіглися козаки між коней. Кожний відв'язував коня, сідав на хребет без сідла, без уздениці. Ахмет держався Петра. Ціла валка козаків виїхала непомітно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бік, ніхто не знав. Ніч була темна, ні одної зорі. Петро питає Ахмета:
— З котрого боку Дніпро?
— Ось з цього.
— Добре, так нам на Інгул туди дорога. За мною, хлоп'ята! — Кермуючи руками коней за гриву і підганяючи ногами, вони рушили скоком на Інгул. — Товариші, знайте, що цей татарин — то наш спаситель. Коли б між нами був хто з чубівських козаків, то, певно, нагадав би собі його. Це той самий, якого я не дав убити і коня подарував. Бачите, що і бусурмен вміє віддячитись.
Тепер почули козаки за собою в татарськім обозі галас. Татари прокинулись зі сну від тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький набіг. Про те, щоб бранці повтікали, вони й не думали. Аж згодом, як надворі стало світати, побачили подушених вартових, не стало коней, не було і бранців. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде погоня, втікали щосили. До того ще їх мучив голод і спрага, бо вже стільки часу не подав їм ніхто куска хліба, ні каплі води. Коли б їх татари здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тільки швидка втеча.
— Хлопці! Ось Інгулець! — гукали ті, що були напереді.
Козаки кинулись прожогом у воду і перейшли на другий берег. Вони якраз попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут чимало татарських та кінських трупів враз із сідлами.
— Хлопці, — говорив Сагайдачний, — хапайте для себе сідла та уздениці, хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втікати далі.
— А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в'ялої конятини, — говорили другі, — бо голодом заморимось.
Ціла сотня, мов тічня голодних вовків, кинулася на побоєвищі шукати за тою марною поживою. Видирали собі з рук погану вонючу конятину або кусок паляниці чи сухаря. Петро надів на голову татарську кінчасту шапку, добув собі шаблю і кинджал. Він побачив, що голодні козаки, заспокоюючи голод окрушками сухарів та пряженою під сідлом кобилятиною, забули про божий світ, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета, то забрала би їх усіх, мов зимою куропатви з-під копиці. Він став гукати:
— Досить того! Сідлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до наших ще дуже далеко.
Деякі послухали, а іншим було це байдуже. Вони нишпорили по побоєвищі, перешукуючи трупів за їжею і добичею.
— А ви, диявольські сини! Гадаєш, що просити буду? Хочеш знову у петлю попасти? — Петро ганявся по побоєвищі і не жалів руки. Деякі озвірились і кинулись на Петра.
— А ти звідкіля приходиш нам приказувати?
Та Петро не був страшків син. Першого скраю так почастував києм по руці, що аж шабля йому з руки випала.
— Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путів освободив, ти шаблю підносиш?
Другі схаменулися і пішли врозтіч, бо таки кілька до нього з шаблями присікалося, а Петро гнав за ними та періщив по спині:
— Ось тобі бунт, гільтаю!
Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловік з ломакою в руці гонив перед себе гурток як так узброєних козаків, мов череду баранів.
— На коні!
Всі мовчки повсідались.
— Ставай чвірками! Перша чвірка, як передня сторожа, руш!
Приказ був як слід виконаний. Петро з Ахметом їхали позаду.
— В тім Сагайдачнім хіба нечистий сидить, — говорили між собою старші козаки, — ти бачив, як його всі слухаються, начеб кошового, а могли його на шаблях рознести.
— З нього таки кошовий вийде, то неабихто.
Так гуторили поміж собою, поспішаючи. Аж надбіг козак з передньої чети і до Петра:
— Проти нас йде якась чета.
Тоді Петро виїхав перед сотню і скомандував:
— В лаву! Ти вертай до своїх. Дати мені зараз знати, хто йде проти нас.
Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки підкидали шапки вгору і вигукували:
— То наші, нуте тепер скоком!
То справді була одна з тих чет, котрі отаман послав на роз'їзди. Коли зійшлися разом, повітанню кінця не було. На Ахмета дивилися бісом, поки Сагайдачний не пояснив усім, яка дяка тому татаринові належиться. Він перший остеріг козаків, ще минулого року, що орда збирається на Україну.
Усі разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот роз'їздів. Він дуже втішався, що Петрові повелося освободитись.
Роз'їзди верталися один за одним. Вернувся і Жмайло. Козаки зараз на першім слові сказали йому, що Петро вернувся цілий і здоровий. Радості не було кінця. Марко трохи не задушив Петра, обіймаючи. З тих роз'їздів була така користь, що можна було відгадати, куди пішла головна татарська сила.
Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пішла орда, то її не спинить піти на Україну, а Чепіль не буде мати спроможності з нею стрінутися.
Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собі голову отаман.
Не могло бути про це мови, щоби Чепіль зі свого місця міг так швидко рушитись, бо у нього мало було кінноти, а багато таборових тяжких возів.
— Нічого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарві за всяку ціну дорогу заступити.
Забрав Жук із собою усіх кінних козаків, легкі гармати і, колуючи здалека, помчав на північ. Табір мав поступати за ордою.
Жук їхав зразу правим берегом Інгульця вгору. Поспішав щосили, поки не зайшов на бажане місце. Треба було спочити і людям, і коням, бо одні і другі таким поспішним маршем дуже знемоглися.
По відпочинку завернув Жук з цілою силою на захід. Їхали цілу ніч. Над раном стрінулися з першим татарським загоном.
Козаки вдарили на нього і розбили. Решта вспіла втекти до головної орди і тут звістила, що від півночі стоїть велика козацька сила, якої не можна переломити. Вслід за ордою пішов Жук.
— Маємо цим разом щастя, — говорив отаман, — коли б татари були зміркували нашу силу, ні один з нас не вийшов би живий, нас роздавили б. Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а він їм вже всипле бобу та гороху.
Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Інгул, а там розставили вози так, щоб татарві заперти дорогу, коли б хотіла завернути назад, звідки прийшла.
Вже було геть з полудня, як над Інгулом почулись гармати.
— Чуєте? Це вже Чепіль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспішаймо.