Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Коли молодий Вандом залишав замок, Луїза була певна, що він повернеться не раніше, ніж за кілька тижнів, тому без страху заходила до його ліжниці, оздобленої синім оксамитом та темно-коричневими дубовими панелями із вирізьбленими вандомівськими левами, маючи напоготові пояснення, що перевіряє, чи все там до ладу, та власноруч розкладала ті безкінечні сорочки по скринях у переміш з мішечками сушеної прованської лаванди. У покоях чоловіка Луїза шукала відгадки на запитання: що за людина Рауль де Вандом, оскільки він не мав жодного бажання розповісти щось дружині чи довго із нею розмовляти. Коли була жива стара графиня, вона також мало могла розповісти про свого сина та його звички: Рауль із шести років виховувався із дофіном, спочатку в Сен-Поль, потім в Анжері. Мати й сама мала слабке уявлення про його характер, бажання, потреби. Відповіді Луїзі доведеться шукати самотужки. А можливо, він геть не потребує від неї нічого, окрім слухняності, порядку в оселі та синів? Луїза мала перед очима геть інший приклад шлюбу: її батьки були настільки близькі, що ніколи не розлучались, якщо тільки не йшлося про військовий похід. Батько завжди обіймав та цілував мати в губи, коли їхав чи повертався. Вона ніколи не чула, щоб сеньйор де Русі підвищував голос чи привселюдно виказував дружині своє невдоволення чи роздратування. За столом завжди знаходилося багато тем для розмов, Луїза не пам’ятала, щоб бодай раз у замку її батьків за столом панувала така важка гнітюча тиша, як у них із Раулем за обідом чи вечерею. А ще жодного разу вона не чула, аби батько дорікав матері за те, що вона народила йому сімох доньок. Так, Бог дав їм іще п’ятьох синів, яких забрав до року. Проте це був обопільний біль.

Луїза мовчки торкалася синього покривала із червоними вигаптуваними квітами маків по кутках, розправляючи найдрібніші складки, які не помітила покоївка. Зберігати ідеальний порядок у ліжниці чоловіка давало їй внутрішнє задоволення. Потім перекладала стосик книжок за пюпітром біля вікна: юна мадам де Вандом знала, що її духівник не схвалив би такого читання: філософські й богословські трактати занадто складні для неї, а книжки на кшталт «Роману про Троянду» – занадто легковажні. Вона колись чула, що у цій книзі забагато сороміцьких символів, навіть Троянда символізує не садову квітку, як вона спершу подумала, а жіночі принади. Навіть від самої думки про це їй ставало огидно, як тоді, коли вона випадково побачила Рауля у стайні Ла Ша- пель із якоюсь із дівчат, що допомагали кастелянші давати лад білизні в замку. Дівчина так стогнала й кричала, обіймаючи ногами голі сідниці її чоловіка, що Луїзі спершу важко було дійти висновку, чи то їй так боляче, чи все ж таки до вподоби. Вони борсались, перевертались, кусали та дряпали одне одного, затуляли одне одному роти, щоб приглушити крики, та робили все те, що, за словами її виховательки, церква прямо забороняла робити чоловікові та жінці. Луїза ще могла б зрозуміти, що ті огидні речі можуть подобатися чоловікам, та яке від того задоволення жінці? Юна мадам де Вандом знала, що мала б негайно вийти та вдати, що ніколи нічого подібного не бачила. Та вона аж скам’яніла й не могла навіть заплющити очей. Те, що вона змушена була спостерігати, геть не схоже було на те, що відбувалося у її подружній ліжниці. Щоразу, коли надвечір тільки відчинялись гостроверхі дверцята із вирізьбленими двома хортами, що стояли на задніх лапах, між ліжницями подружжя, Луїза вже подумки починала молитись, щоби те швидше закінчилося. Їй було боляче, огидно та соромно. Сам Рауль ставився до цих шлюбних злягань як до неуникного, але малоприємного обов’язку. Він ніколи не залишався у ліжку дружини на ніч. Що швидше – то краще. З того, яким тоном він дякував дружині та бажав доброї ночі, зачиняючи за собою дверцята, Луїза завжди робила висновок, що геть не догодила йому своєю покірністю. Він ніколи не наказував їй повторити бодай щось із того, що із задоволеними стогонами виробляла та дівчина у стайні. Тепер та хвойда важко пересувалась, високий білий фартух геть не приховував її вагітності, хоч у присутності мадам де Вандом дівчина ніяковіла, червоніла й не знала куди себе подіти. Та челядь Ла Шапель уже вголос, не соромлячись, казала, що молодий Вандом отримає бастарда швидше, ніж законного сина. І Рауля такий стан речей зовсім не бентежив.

Луїза знала, що її обов’язок дружини – допомогти чоловікові прийняти ванну та зробити перев’язку. Рауль без сил впав у вистелену лляним простирадлом ванну, вода миттю забруднилася, змиваючи сліди штурму Шуазі та триденної дороги. Луїза намагалася легко намилити чоловіка, аби не зачепити рани та не навернути його мимохіть до наміру відвідати ліжницю дружини того ж вечора. Та Вандом так утомився, що майже засинав. У теплій воді, та ще від кубку червоного вина, що подала дружина, він аж носом куняв. Луїза квапливо вилила на нього ще кілька глечиків чистої води, змиваючи мило, тоді подала чисте простирадло. Рауль вийшов із ванни, полишаючи по собі мокрий слід, і впав у ліжко на живіт.

Луїза покликала лікаря старої графині. Та поки той обробляв рани та робив перев’язки, молодий Вандом заснув, незважаючи ані на буркотіння лікаря, незадоволеного станом запалення, ані на перелякані зойки дружини, ані на трьох балакучих служниць, що почали відрами вичерпувати брудну воду з ванни. Коли зрештою лікар закінчив перев’язки й у покої запанував міцний запах ароматичних олій, Луїза вкрила чоловіка важкою теплою ковдрою. Від самого вигляду його пружних голих, дуже білих сідниць вона мимоволі згадувала побачене у замковій стайні, а ще великий, обтягнутий білим фартухом живіт дівчини. Та коли вона згадала, що у тому пишному розквітлому тілі – дитя її чоловіка, Луїзі ставало надзвичайно гірко та прикро. Так наче її обікрали…

Рауль проспав майже добу, завдяки сну та спокою він почувався набагато краще. А лікар, знову оглянувши його та обробивши рани, був напевно задоволений побаченим. До хворого повернувся апетит, що лікар беззаперечно вважав добрим знаком. Незважаючи на те, що була середа та звичайний піст, Рауль з’їв цілого смаженого кролика, печеню з оленятини та кілька перепелячих яєць. Лікар стояв на тому, що до повного одужання постувати не варто, тому Луїза наказала стільничому готувати для господаря звичні м’ясні страви.

– Коли ви маєте намір повернутися до двору, монсеньйоре? – наважилась запитати мадам де Вандом, вона все думала про сорочки, які потрібно витягти із скринь для білизни.

– За два тижні. Наша невістка, мадам Ізабелла, повернеться з монастиря, королева знову хоче бачити її серед своїх дам. Я мушу бути в Шиноні.

Яке пояснення! У Луїзи не вистачить розуму чи хитрощів, аби щось випитувати далі. Він сам собі задоволено посміхнувся.

– Мадам Ізабелла? Бідолашна… Може, вона хотіла б залишитись у Божому домі назавжди, щоб оплакувати свою втрату?

– Хотіла? Зробить, як їй накажуть, мадам. Жінка має виконувати волю своєї родини.

– Звісно, монсеньйоре, ви маєте рацію, у жінок геть немає вибору.

– Ви думаєте, мадам, що у чоловіків він є? – саркастично озвався Рауль, намагаючись знайти неболісну амплітуду руху плечового суглоба. – Або солдат, або чернець. Третього немає. І пощастило, коли тобі подобається бути тим, ким ти є. Та у будь-якому разі це обов’язки, яких не уникнути.

– Але ж вам подобається, монсеньйоре? – тихо запитала Луїза, відвівши погляд від п’ялець. – Бути тим, ким ви є…

Проте Рауль не відповів. І не через неуважність чи грубість. Він подумав: який же він дурний, що не наказав Ізабеллі повернутися набагато раніше. Хто міг би йому заборонити? Батько у полоні, мати померла, його старші брати – також. Він глава родини. У нього вся влада, ніхто б не завадив. Нехай Ізабелла повертається до кола придворних дам, а потім він покличе її до Шапель-Вандомуаз, аби дати омаж за Ла-Ферте та Шато-Мілон. І тільки від цієї думки гіркота, що труїла кров уже довгий час, полишила його. Гіркота та жаль, бо його життя минає не так, як він хоче, змушений вчиняти проти власної волі.

* * *

Триста сорок днів. Триста сорок невимовно довгих днів та триста сорок неможливих ночей. Ізабелла рахувала кожну з них, перебираючи зусібіч, як ребристі намистини на чотках. Кожен день в абатстві Фонтенвро для неї, що вже призвичаїлася до світського життя молодої дами при дворі, був однаковісіньким, заповненим молитвами, месами, прісною їжею у трапезній із довгими дубовими столами. Кожен день починався з того, що на білу сорочку грубого льону вона вдягала сіру вовняну сукню, чорну верхню з вдовиного однострою та біле вдовине укривало. Ледве стримувала розпачливі сльози, коли згадувала м’який синій оксамит із червоними брокатними манжетами та поясом – вбрання фрейлін королеви. А її нижня червлена сукня! Коли Ізабеллі вдавалося піддивитися на себе у слюду віконця – то виглядала вона, на її думку, так само убого, як і черниці абатства. Люстерок в абатстві не водилося, навіть шляхетні дами, що жили тут, не маючи намірів приймати постриг, та послушниці не були вільні тримати при собі усілякі грішні речі: прикраси, парфуми, дзеркальця, яскравий одяг та високі рогаті світські головні убори.

Ізабелла мала відбути перший рік вдовування саме у цьому славетному королівському абатстві, Вандоми заплатили за це чималі гроші. А вже цього практичний розум жінки прийняти не міг. Коли вони вже так переймалися її побожністю, в Анжу та Орлеані повно і простіших монастирів. А для впевненості, що молода вдова не наробить дурниць, які можуть зашкодити родинній честі Вандомів, вони могли просто замкнути її у якомусь своєму замку під наглядом тітоньок, приживалок та охорони.

Коли минуло триста днів, Ізабелла аж шкірою відчула загрозу. У неї звідси лише два шляхи: або родина накаже їй повернутися до двору, або залишать її тут на віки вічні сохнути у монастирських стінах. Вона бачила найстарших черниць абатства: тоненьких, вкритих павутинням зморщок та коричневими плямами, жінок, які провели все життя в обителі, які не знали нічого іншого, окрім келії, молитов та жіночої спільноти. Найбільше Ізабеллу дивувало, що розповідали вони про це з неймовірною гордістю, що жодним чином не пасувало до смирення, про яке невтомно проповідувала абатиса, мадам Бланш.

Ізабелла знала, що її брат Жан Дюнуа докладе усіх зусиль, щоб її повернути. Герцог Орлеанський у полоні, його молодший брат – також, їхня сестра Маргарита, графиня д’Етан – у далекій Бретані. Для Орлеанського дому надзвичайно важливо, аби хтось увесь час був при дворі; придворна дама королеви Йоланди – найкращий доповідач. Дюнуа – кмітливий придворний, він успадкував гострий розум батька та швидко навчився діяти при дворі як дипломат. Жан у фаворі у принца Шарля, він щось вигадає. Найбажаніші очікування Ізабелли підтруювала думка про те, що за шлюбом вона вже належить до родини Вандомів, а ті можуть мати геть інші плани. Так само, як і право видати її вдруге заміж, якщо це відповідатиме їхнім інтересам. А ще потрібен дозвіл короля, бо вона його племінниця. Дюнуа мусить найперше домовитись із Вандомами. Інакше сидіти їй у цих кам’яних стінах до скону.

Залишатися в абатстві Ізабелла не хотіла: спокійне розмірене життя перетворювало її на кам’яну статую, живий надгробок самій собі. Від тих безкінечних молитов, прогулянок із чотками у саду, і лише як пощастить – то перебирання старих фоліантів у монастирській бібліотеці. Тіло не знало ані втоми, ані виснаження, а тому від неї тікав сон. Вона крутилася у ліжку, вузькому, жорсткому, із лляною білизною, сіруватою та грубою. Бо думала лише про одного чоловіка, його приголомшливі світло-блакитні очі, хвилясте волосся до плечей та впевнені руки. А коли навіть і засинала, то Рауль де Вандом не давав їй спокою навіть уві сні. У тиші монастирської келії спогади про його обійми, цілунки та оксамитний голос ставали гострими та виснажливими. Та Ізабелла не вбачала небезпеки в тому, що вона геть втрачала голову та власну волю у присутності Вандома. «Коли я йому суджена, хіба ж він вчинить зі мною погано?» – думала Ізабелла.

А вона не мала ані найменшого сумніву, що Вандом її суджений. Їй так наснилося, а Ізабелла вірила своїм снам як ніхто. Не раз вона бачила уві сні, як бігла полем у чорній сукні, такій звичній для неї, а в руках – оберемок червоних маків. Вона біжить каштановою алеєю, підхопивши жалобну оксамитну спідницю, вітер висмикує світлі пасма з ретельно заплетених кіс, над замком стоїть передгрозова тиша. Квітів багато, дівочі пальці, призвичаєні хіба що до тонкого рукоділля, ледве втримують оберемок червоних маків. У дівочій ліжниці немає вази, Ізабелла марно озирається, шукаючи, куди поставити квіти, аж потім зауважує чоловіка біля віконця. Ані страху, ані подиву. Той чоловік манить її, як магніт голку. Він хапає її за руки й притягує до себе. Його руки широкі, теплі й трохи обвітрені, Ізабелла з тисячі пізнала б їхній дотик. Бо то були руки Рауля де Вандома, хай вона і не бачила обличчя. Потім він вибирав з оберемка найбільший мак й обривав пелюстку за пелюсткою, залишаючи зелену горошину серцевини, і перш ніж Ізабелла встигала бодай рота відкрити у подиві, він розчавлював ту серцевину самими пальцями, випускаючи дрібні, ще зелені зернятка на біло-блакитну підлогу.

– Тепер ви зрозуміли? Де маєте бути? І з ким? – шепотів він їй на вухо.

І від тих слів не було страшно, тривожно чи зле. Ізабелла була певна, що бути їй з Раулем де Вандомом. Хоч і намучиться від того. Але сон не підказав, коли це має статись і скільки часу чекати. А чекати мадам Ізабелла ніколи не вміла.

Тисячу разів за дні життя в монастирі Ізабелла була сповнена жалю та гіркоти, на які шляхетна дама взагалі не мала права. Змалечку Бланш дю Пон, її доглядальниця, навчала Ізабеллу чеснот дівчини шляхетного походження: бути побожною, люб’язною, уважною та лагідною. Читати часословець, вчити напам’ять молитви, гаптувати, шити шовком, дбати про порядок у замку та наглядати за слугами. Дотримуватись заповітів церкви, коритися волі родини, слухати більше, ніж говорити, й ніколи не сперечатись із старшими, знатнішими чи, крий Боже, з чоловіками! Робити те, що накажуть. Мовчки. Вона так і чинила, та хіба від того зазнала щастя? Її брати з радістю знайдуть їй доброго чоловіка, тільки не надто перейматимуться, чи він їй до серця. Небагато від неї треба: покори, побожності та плідності. У шляхетної дами немає ані часу, ані намірів іти за своїми бажаннями, їй і бажань не слід мати, окрім догоджати чоловікові та служити інтересам родини. Ізабеллі завжди ставили у приклад її зведену сестру Маргариту. Ось де справжня принцеса королівської крові: добре вихована, чемна, освічена та благочестива. Від найменших переживань, як і годиться принцесі, Маргарита геть втрачала сон та апетит, ставала блідою, безсилою та збайдужілою, а від того ще покірнішою. Ідеальна дама! На відміну від неї, Ізабелла рідко втрачала смак до їжі, новин двору та розваг. Від найменшого тиску вона, попри удавану зовнішню сумирність, миттю всередині відчувала гострий спротив чужій волі, що змушувало її або різко відповідати, або втікати.

Годувальниця не раз розповідала Ізабеллі, як її мати, безсила, бліда, беззвучно плакала на своєму породільному ліжку, коли й цю дитину від неї назавжди забрали, щоби віддати на виховання герцогині Орлеанській. Проте випросила в герцога іншої долі для доньки: посаг та заміжжя.

– Якщо це вас втішить, моя мила… – погодився принц, цілуючи коханці руки. – Зрештою, замком більше, замком менше…

Юна пишнотіла годувальниця, що ледве спромоглася заспокоїти немовля, на хвильку прийшла до тями від криків дитини, хвилеподібного гарячого лоскоту в грудях та легкого запаморочення в голові. Вона запам’ятала слова герцога на все життя. Відтоді Ізабеллу мати ніколи не бачила. Більше того – ніхто не знав достеменно, хто мати Ізабелли. Домашні герцогів Орлеанських вважали, що Марієтта д’Ангієн, що Ізабелла та Жан, попри зовнішню несхожість, рідні. Годувальниця дівчинки, Бланш дю Пон, теж не знала, ані до чийого дому її запросили, ані імені дами у породільному покої. Та й сам герцог Орлеанський, який кілька разів відвідав її за три дні, не називав її на ім’я. Єдине, що годувальниця пам’ятала, це те, що дама була дуже вродлива та весь час плакала. Новонароджену, як і Жана три роки тому, привезли до покійної герцогині разом із годувальницею, невеличкою свитою та трьома скринями дитячого посагу. Зазвичай шляхетні чоловіки не надто переймалися почуттями своїх дружин, привозячи бастардів на виховання до свого дому. Зазвичай на байстрюків просто не зважали, не опікуючись нічим, окрім одягу та місця за столом, інколи робили їхнє життя нестерпним. Герцогиня Орлеанська була жінкою добросердною: вона не робила різниці у ставленні чи вихованні між дітьми свого чоловіка. Бастард Жан ділив ліжницю із молодшим сином герцогині, а мала Ізабелла – із її дочкою Маргаритою. Одяг їм шили однаковий, навчали ті самі вчителі, за столом вони сиділи відповідно до віку. Хіба що на урочистих зібраннях, де діти мали носити свій герб на одязі, позашлюбні діти герцога Орлеанського мали геральдичну мітку: синьо-золотий герб було перекреслено справа наліво срібною плашкою, себто що народжені вони не у законному шлюбі. Звичай та гарні манери диктували Ізабеллі триматися завжди на три кроки позаду Маргарити. Проте відтоді, як вона себе пам’ятала, і до того дня, коли принцеса Орлеанська залишила родину, аби заручитися із братом герцога Бретонського, усюди, окрім церкви та королівського двору, вони ходили, тримаючись за руки. Усі орлеанські принци було плодом союзу близьких родичів: герцог доводився герцогині кузеном, батько герцога та мати герцогині були рідними братом та сестрою. Тому разом зі шляхетністю отримали у спадок кволість, слабке здоров’я та схильність до меланхолії. Натомість бастарди герцога були міцними, галасливими та невгамовними. Після смерті батька радники герцога спробували відправити Бастарда Орлеанського до монастиря, та почет туди навіть не доїхав, бо Жан утік дорогою, сам повернувся до Блуа та впав на коліна перед старшим братом, благаючи дозволити йому залишитися із родиною та бути солдатом. Коли постало питання щодо церковної долі Ізабелли, її годувальниця переповіла те, що покійний герцог обіцяв своїй коханці посаг для дочки. І молодий герцог Орлеанський почав шукати зведеній сестрі нареченого.

Від народження Ізабелла мала ваду: одна ніжка трохи коротша за другу. Саме тому її мати ридала, бо думала, що не вмовить герцога забути про абатство Фонтенвро та дати доньці посаг. Проте герцог, що у шлюбі мав лише двох доньок, старша з яких померла немовлям, вважав, що від заміжжя більше користі для родини. Із часом Ізабелла навчилася ходити так звільна і стала така вправна у танцях, що здавалось, ніби вона не йде по землі, а ковзає по льоду чи танцює. Вдачу ж Ізабелла мала вибухову, як ії брат, до того ж, попри юні літа, невластиві жіноцтву амбіції. Тому і герцог, і граф де Вертю хотіли видати її заміж якнайшвидше, коли вже того хотів батько.

Жінки рідко наважувалися йти наперекір волі родини чи опікунів. Зазвичай те коштувало їм втрати репутації. Щойно свавільна кузина герцога Бургундського, Жаклін Баварська, почала діяти на власний розсуд та покинула чоловіка, як одразу ж почалися плітки, що вона геть не чеснотна жінка. Ізабелла добре знала, що брати радше сховають її у монастирі назавжди, ніж приймуть бодай найменший ризик для честі родини. І Вандомам вона, як кістка в горлі: вдова без дитини, віддати її заміж – лише витратитись на посаг.

«Коли б я була вільна чинити так, як хочу… – думала Ізабелла, – я б повернулася до двору королеви чи бодай до Ла-Ферте, де була б сама собі господинею». Навіть сільське життя у провінційному маленькому замку серед сусідів-сеньйорів, що вихованням мало відрізнялися від своїх віланів, видавалось їй кращим за кам’яний колодязь монастиря. Будь-яке життя поза абатством принаймні дарувало ймовірність зустрітись із Вандомом. Із непоборною впертістю Ізабелла воліла не перейматись тим, що Вандом – одружений чоловік, її дівер, навіть думати про нього гріх. Бо брат чоловіка – це твій брат, а зв’язок із ним – кровозмішання та гріх. Незважаючи на заручини три роки тому, на усі ті цілунки та присяги. «Він розлучиться. Навіть королі розлучалися, – марно тішила себе Ізабелла: – монсеньйор мені присягнув, що він – мій. А я – його. Хіба можу я сумніватися в його словах?» Церква дозволяла розлучення лише у разі незреалізованості, відсутності тілесної консумації, навіть подружня зрада та відсутність дітей не були достатніми причинами для розірвання шлюбу. Чи варто сподіватись, що за півтора року після вінчання Рауль жодного разу не мав спільного ложа із дружиною? У глибині душі Ізабелла розуміла, що такий плин подій малоймовірний, та це було єдине можливе виправдовування її марень про Вандома, тому вона чіплялася за нього як потопельник за соломинку.

Ще коли був живий Анрі де Вандом, а Ізабелла була фрейліною при дворі королеви, геть не тямлячи себе від закоханості й не маючи сил опанувати власні почуття, бо щодня змушена була зустрічатись із Раулем на зібраннях двору, вона пішла до міської відьми. Тієї самої, яку не можна було відвідувати дамам королеви під страхом бути відісланою з двору додому.

– Чого ж ви хочете? – хитрувато усміхнулась відьма, уважно роздивляючись даму в масці.

Така тонка, така тендітна, – років п’ятнадцять, не більше, сукня темно-синя з червоним опояском та манжетами. Напевно, фрейліна королеви…

– Приворотного зілля? Чи плід струїти?

– Приворотного зілля…

– Навіщо вам, такій молодій та гарній приворотне зілля? Чоловіки, мабуть, божеволіють, коли ви проходите поруч… Хіба у вас обличчя зіпсоване віспою?

– Я хочу, щоб він хотів лише мене, щоб на інших жінок навіть не глянув. Щоб тільки мене шукав. І щоб спокою йому без мене не було… А від самого погляду на дружину вивертало шлунок.

– То, може, простіше дружину струїти?

Очі Ізабелли заперечливо блиснули.

– Чи маєте якусь річ, що йому належить?

Ізабелла простягла срібний медальйон, щоб, як релікварій, ховав пасмо темного волосся. Відьма хитнула головою, вихопила зі схованки вміст та спалила у глиняному горщику. Потім довго щось розглядала на дні, піднісши тонку свічку.

– Приворотне зілля тут не зарадить. Він і так себе втратив у коханні до вас. Коли хочете, щоб не було йому спокою з іншою, то візьміть шмат тканини з вашої нижньої сорочки, що торкається тіла, та шматок його сорочки. Зшийте ті два клапті один до одного проти ночі у повню. Одночасно двома нитками в одній голці – червоною та синьою. Червона – кохання, синя – вірність. Потім три дні та три ночі носіть при собі. Біля серця, якщо хочете кохання куртуазного, або на лоні, якщо хочете кохання плотського. Коли в ті дні піде кров, то це навіть краще. На четвертий день спаліть це на свічці з білого воску з церковних недогарків. Я дам. Так само кохання опалить його. І не буде йому ані перепочинку, ані спокою, поки він із вами не буде. А душі ваші і так навіки поєднані.

За божевільні гроші викупивши в замкової пралі сорочку Рауля, Ізабелла зробила все так, як навчила відьма. Годі й казати, що амулет Ізабелла носила на лоні. Хтозна, як то подіяло на Вандома, а їй самій від того спокою не було. «Як же так? – думала Ізабелла. – Я в цьому монастирі майже рік, і кожної хвилини думаю лише про нього… А він навіть не намагався передати мені звісточку. Він же знає, де я. І листи від родини дозволено… Невже та бліда немічна Луїза припала йому до смаку?»

Коли до Фонтенвро прибув посланець із листом від королеви Йоланди, Ізабелла із властивим їй нетерпінням уже вирішила, що її залишать в обителі до скону, та з усіх сил намагалася змиритись. А коли отримала наказ повернутись до Шинона, так бігла до настоятельки, що геть втратила подих та спершу і двох слів не могла зв’язати. Старезна абатиса, мадам Бланш, розсміялася беззубим ротом щиро та лагідно, як бабця – до онучки, й мовила, піднявши вказівного пальця, як Жан Хреститель на церковних фресках:

– У вас стільки жаги до життя, дитино моя, що ховати все це в Божому домі – марна справа. Їдьте з Богом! А коли вирішите, що час уже бути ближче до Господа нашого, – повертайтесь… Усі ми колись прагнемо бути ближчими до Бога…

Довкола дормеза розтікся зеленню та квітами луарський травень, Ізабелла не могла всидіти на подушках. Вона висунулася у віконце, торкалася руками віття дерев і весь час посміхалася так, наче за кам’яними мурами Фонтенвро було геть інше сонце, квіти та весна. Ця щира усміхненість зовсім не відповідала її вдовиному чорно-білому однострою, в якому вона майже рік прожила в монастирі. Її дорога до королівського двору означала, що вона знову отримає шанс бути щасливою! І вона його не проґавить. Чого б це їй не коштувало…

Спершу Ізабелла, хай як вона квапилась знову опинитись при дворі, мусила проїхати довгим та незручним шляхом із Фонтенвро не у Шинон, що був поруч, а до Ла Шапель-Вандомуаз, розташований недалеко від міста її брата, Блуа. Рауль де Вандом наказав їй прибути, аби принести омаж за Ла-Ферте та Шато-Мілон. Ізабеллі ще жодного разу не доводилося приносити присягу на вірність. Капелан Ла Шапель-Вандомуаз, що зустрів її перед замком, розповів, чого від неї очікують.

У парадній залі замку було повно дрібних провінційних дворян, омаж належало віддавати в присутності свідків. Ізабелла випросталась, задерла носа та своєю дивною ходою, наче ковзала по льоду, підійшла до крісла сеньйора. На ній досі було вдовине вбрання, чорна оксамитна сукня й біле укривало, що робило її надзвичайно тендітною та підкреслювало витонченість та білість рук у довгих рукавах. Попри вдовин однострій, вона досі виглядала тонкою юною дівчиною, яка мала би у цю пору року вбиратись у зелене та рожеве. Вона зробила ще кілька кроків так, наче йшла у танку, й опустилась на одне коліно. Рауль де Вандом, вбраний у темно-червоний оксамит, яскравий, як полум’я, на темному тлі своїх васалів та бляклої дружини, дав знак капелану. Той розкрив грубе Євангеліє, прикрашене лазурово-золотими мініатюрами, й поклав Вандому на коліна. Рауль простягнув обидві руки до Ізабелли, запрошуючи її. А коли вона, як велів звичай, вклала свої згорнуті тремтливі долоні в його, то мусила подивитися Вандому у вічі. Приголомшена шалом у його світло-блакитних очах, відразу ж відвела погляд.

– Чи бажаєте ви, мадам, відтепер стати моєю людиною безумовно?

– Я бажаю цього, монсеньйоре.

Вона впевнено повторила фуа – присягу на вірність, за капеланом, що стояв справа за нею та шепотів на самісіньке вухо слова клятви. Руки її, міцно стиснуті Раулем, зробились неслухняними й тремтіли, а серце виривалось із грудей від хвилювання.

Рауль де Вандом передав Ізабеллі перстень та рукавичку, що мали символізувати ті землі, за які приносився омаж.

– А тепер, мадам, дайте мені поцілунок вірності.

Ізабелла поцілувала праву руку Вандома. Традиція зобов’язувала сеньйора повернути поцілунок васалу на знак взаємної вірності та довіри. Рауль встав зі свого крісла під балдахіном із синіми вандомівськими левами, подав руку Ізабеллі, допомагаючи підвестися, та повернув поцілунок у той спосіб, що не був у звичаї із дамами з міркувань пристойності – у вуста. І в тому поцілунку не було нічого, що нагадувало б про поважність церемонії, взаємну вірність чи довіру. Це був поцілунок чоловіка, який понад усе бажав її як жінку. Потім він нахилився до її вуха та прошепотів:

– Залиштесь на цю ніч у Шапель-Вандомуаз, мадам…

Вона ледь помітно хитнула головою й так само тихо відповіла:

– Я не смію, монсеньйоре, – королева чекає на мене в Шиноні.

Вандом аж язиком цокнув від розчарування і провів її спраглим, повним жаги поглядом. Як би він не сподівався, що все скінчилося, він досі хоче цю жінку. Та ні, він хоче її втричі сильніше! Ізабелла схилилась у реверансі та поквапилась залишити залу. Ноги її підгинались, у очах замелькотіли метелики. Ізабелла почувалася ланню, яку загнав мисливець, а вона встигла в останню мить вирватись, проте цілковито усвідомлювала, що це ненадовго. Більше того: вона була певна, що сама хоче нарешті бути упійманою.

Вона їхала до Шинона, вже не помічаючи лагідності луарської весни, свіжих запахів молодої трави та терпких квітів. Перед очима стояв лише Рауль де Вандом, у темно-червоному оксамиті, у розквіті своїх дев’ятнадцяти років, що діяв на неї, як чиста отрута. «Хіба може таке бути, що Бог дав у моєму житті цього чоловіка та таку слабкість перед ним, аби я себе згубила?» – думала Ізабелла та відразу ж відкидала цю застережливу думку, як непотріб. Молодий Вандом здавався їй досконалим. Безперечно, він був дуже привабливим чоловіком, легковажні дами при дворі дофіна ладні очі одна одній повидряпувати за його прихильність. Ізабелла добре пам’ятала його джурою зі свити дофіна: ще тонким, худорлявим, із темним хвилястим волоссям до пліч та замріяним поглядом світло-блакитних очей, напрочуд чистих, як у дитини. Тепер молодий Вандом, що від своєї посвяти в лицарі після битви при Боже рік провів у облогах та штурмах, вже мало скидався на куртуазного придворного. Він і виглядав зараз приголомшливо інакше: темне волосся дуже коротко підстрижене, як у солдата, від чого обличчя раптом здалося широким, вольовим, від природи світла шкіра пойнялася засмагою, а погляд круглих голубих очей став різким, упевненим, якому жінки нездатні чинити опір узагалі. От і вона не може…

Королева Йоланда навіть не озирнулася до Ізабелли, котра після трьох обов’язкових реверансів завмерла, схиливши коліно та опустивши голову. Вона продовжувала щось писати.

– Розважте дофіна, моя люба, – нарешті озвалась її величність, рукою даючи дозвіл підвестись і навіть не удостоївши гостю поглядом.

Розважити? В якому сенсі? Досі усміхнене обличчя Ізабелли зробилося сіро-білим, як крила нічного метелика. Від самої згадки про ковзкі холодні руки принца її почало нудити.

– Мій син слабкий, я мушу знайти досить вродливу та розумну жінку, яка зробить із нього справжнього короля. Щоб витягла із нього усі страхи та сумніви. Тож позбавтеся свого вдовиного плаття й потрапте у ліжко дофіна якомога швидше.

Неймовірно! Королева без жодних церемоній наказує їй стати коханкою чоловіка своєї доньки?

– Але ж, ваша величносте, коли все ж таки правда, що мій батько був коханцем королеви Ізабо, до якого жахливого гріху ви мене прирікаєте? – прошепотіла Ізабелла побілілими вустами.

Йоланда нарешті відвела погляд від столу із паперами та подивилась на Ізабеллу. Її дуже бліді, голубі, гострі очі раптом примружились вивчаючи. Що ж, дрібка розуму, окрім латини, в її голівці є.