Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

– Це не мені вирішувати. Запитайте дозволу у її величності, монсеньйоре, я тепер її придворна дама, – додала вона не без задоволення.

– А ви, дамуазель, хотіли б?

Ізабелла нарешті насмілилась підвести погляд. Щоки аж палали, і їй здалося, що Рауль із задоволенням читає її, як відкриту книгу.

– Так… – ледь чутно прошелестіла вона.

Проте доручення дофіна змусили молодого Вандома найближчого вечора залишити Анжер. Рауль ще кілька разів озирнувся до своєї приголомшеної нареченої та поострожив коня. Життя до нього привітне! Хіба ж не щастя мати таку дівчину за дружину?

* * *

Молодий герцог Бургундський ридма ридав. Канцлер Бургундії, месір Ролен, завбачливо виставив почет та придворних до сусіднього покою. Мадам Маргарита, овдовіла герцогиня, зміряла сина трохи втомленим поглядом без найменшого сліду співчуття чи розуміння, проте промовчала, стуливши гарні вуста. Вона мала по смерті чоловіка сім тижнів сидіти у вдовиному покої, проте син звільнив її від цього обов’язку, бо потребував її порад та допомоги. Як дивно, що у матері, сухої практичної німкені, та батька – герцога з криці та ненависті, такий тонкосльозий син! Вона занадто добре знала вдачу свого сина, щоб кидатись заспокоювати чи намагатись привести його до тями. Істерику Філіппа слід просто перечекати. У будь-якому разі це вже не так страшно, як тоді, у вересні, коли за три дні подолавши відстань у двісті льє від Труа до Гента, лихі вісники повідомили молодому герцогу про підступне вбивство батька. Філіпп тоді на три дні впав у істерику із нападами вогнів святого Віта^[5], коли в нього тремтіли руки так, що не могли тримати навіть кубок із водою, очі вилазили з орбіт, обличчя ставало синьо-червоним, зуби скрипіли, а з рота йшла піна. Овдовіла герцогиня, що бачила такий напад у свого сина лише раз у житті, під час бунту кабош’єнів^[6], змушена була особисто віддавати накази канцлеру та радникам. Присутнім при бургундському дворі послам делікатно повідомили, що герцог так вражений тим, що сталося з його батьком, що не має сил ні на що, окрім молитов в особистих покоях.

Не час для почуттів, не час для сліз. Владу над ретельно зібраними докупи землями потрібно втримати, думала герцогиня. Негайно прийняти васальні присяги, поновити себе як графа Фландрського. Фламандці завше були бунтівними, а що як вирішать, що новий герцог – людина слабка, безвольна, не спроможна тримати їх у страху та покорі? Треба зібрати родинну раду в Маліні чи Аррасі. Надіслати посланців до короля Франції із вимогами правосуддя, а також листи до європейських дворів. Герцога вбили без покаяння та сповіді, слід замовити заупокійні служби: спасіння його душі – перший обов’язок його спадкоємців. За півтора місяця після вбивства із допомогою незламної волі герцогині Маргарити Філіпп потроху переймав важелі правління. Чим більше минало днів від жахливої звістки, тим упевненіше герцог поновлював звичні для себе якості характеру – високодумність, хитрість, корисливість, підcтупність. Овдовіла герцогиня видихнула із полегшенням, пізнаючи свого єдиного сина за вчинками та словами. Менше сліз, де не треба, більше дій та прилюдних виявів сили. Його батько спирався лише на свою силу, міць свого війська та скарбницю. Дарма не послухався астролога. Про всяк випадок, герцогиня піддала віщуна тортурам, аби впевнитись, що не було змови серед своїх.

Проте вранішня поминальна церемонія у церкві Сен-Вааст в Аррасі геть вибила чутливого герцога зі стану рівноваги. Він досить спокійно вистояв на колінах месу, пишну службу за упокій душі батька. Потім ченці-картузіанці, кожен з яких отримав по півфранка, читали Псалтир. Поруч були його дружина, мати, сестри, зяті та племінники, усі вбрані у найкоштовнішу жалобу – чорний генуезький оксамит, навіть кожен срібний ґудзик обтягнуто чорною тканиною, аби навіть така дрібниця не зіпсувала загального враження: вся родина гірко та віддано оплакує того, кого прозвали Безстрашним Жаном. Людину, яка сама боялась усього та якої до нестями боялись інші, знаючи її підступність, підлість та непередбачуваність. Проте тіло його не було виставлено у труні із восковим чи дерев’яним зображенням ані в соборі, ані в родинній усипальниці. Герцог знав, що відбуває службу за упокій душі батька, а тіло його досі без належного поховання, без бальзамування, абияк закопане у Монтеро. Дихання його враз стало уривчастим, руки затремтіли, і він ледь стримував початок істерики. Волю почуттям він дав у герцогському палаці.

– Як? Як ваш брат наважився на таке? – крізь ридання ледь можна було розібрати, що говорить герцог дружині.

Мішель Валуа із червоним від плачу обличчям лише хитала головою. З-під її білої полотняної, як у черниці, барбетти вибилися кучеряві пасма рудуватого волосся. Мішель виглядала неохайно та занедбано. Овдовіла герцогиня мовчки стисла вуста, ледь стримуючись, аби не виказати свого презирства. Коли її старша дочка, Маргарита, поховала свого чоловіка-дофіна, жодна складка не лежала криво на її жалобному вбранні, жодна волосинка не вибилася з-під удовиного покривала, жодної сльози не було зронено прилюдно. Хіба це не приклад, як має поводитись шляхетна дама у жалобі?

Юна герцогиня Бургундська знала, що її покійний свекор – страшна людина, він наказав вбити її дядька, герцога Орлеанського. І хоча в її присутності покійний герцог завжди виказував надмірні знаки поваги до її королівського походження, ніколи не говорив до неї інакше, як схиливши коліно, Мішель аж сахалась, коли свекор до неї наближався. Але після того як секретар герцога привіз звістку про вбивство на мосту Монтеро, Мішель аж трусило від усвідомлення того, що її рідний брат, дофін, причетний до такого жахливого злочину. Вже майже два місяці вона засинала і прокидалася із цією думкою, геть втративши спокій. Від нестачі сну у неї паморочилось у голові, і щоразу, коли герцогині потрібно було підвестися з ліжка чи крісла, дві придворні дами підхоплювали її під лікті.

Овдовіла герцогиня важко видихнула, густий чорний серпанок, що прикривав її обличчя, аж колихнувся. Шлюб із донькою короля Франції, який спочатку здавався міцним підґрунтям у посиленні влади її чоловіка, виявився тепер чи не карою небесною. Філіпп, її єдиний син, уже десять років одружений із принцесою Мішель. За цей час у них народилася лише одна донька Аньєс, вона померла до року, так і не навчившись сидіти, голова її була незвично великою, тіло кволе, сердешне дитя весь час кричало, наче страшний біль не полишав його. Ще чотири рази Мішель втрачала дитя на ранньому терміні, її покоївки, прибираючи покій, удавали, що в юної герцогині просто місячна кровотеча. Проте герцогиня Маргарита швидко второпала що й до чого, вона приставила до Мішель віддану даму, та вже достеменно знала: якщо у її сина буде живе дитя від цієї жінки, то це Господь явить диво. Від самого лише усвідомлення, що її рід може занепасти через те, що молодий герцог одружений із принцесою королівської крові й ніколи не зможе взяти собі іншої дружини, її серце стискалося каменем у грудях. Та й сам Філіпп, такий сластолюбний, що рідко проводив ніч наодинці, відвідував подружню ліжницю раз чи два на місяць, у день, коли його астролог та старша придворна дама герцогині вказували на ймовірність зачаття. Бліда, аж прозора, Мішель нагадувала герцогові медузу, що її море викинуло на піщаний берег. Ані привабливості, ані характеру, ані бажань. Герцог полюбляв жінок із яскравою вродою, як-от рудоволосих фламандок, білошкірих, з високою талією та пишними персами, що рвуться із сукні, жінок веселих, покірних та безвідмовних. Після смерті доньки герцогиня геть перестала дбати про свій зовнішній вигляд, а під нижнім платтям завжди носила власяницю. Тому щоразу, як Філіпп ділив із нею подружнє ложе, йому здавалося, що він ґвалтує черницю.

– А король, мій батько? – так само тихо запитувала Мішель, навіть не намагаючись привести до ладу своє вбрання. – Ви ж бачились із ним, монсеньйоре?

Стара герцогиня із подивом зауважила, що у невістки руки вимазані жовтим шафрановим соусом та бруд під нігтями й вона не вимила їх зранку. Колись давно герцогиня бачила її батька, короля, під час нападу безумства: найбільше її вразила неголеність, рештки їжі в бороді та бруд під нігтями. А що як і Мішель – не сповна розуму? Кажуть, то в них – від покійної королеви Жанни з роду Бурбонів, а там чимало було схибнутих.

– Його величність без пам’яті. Я бачив його лише кілька хвилин. Великий шамбелан каже, що і Різдво, і Хрещення королівський двір проведе в Труа. Королева, ваша матінка, страшенно налякана. Зачинились у Труа, бо і англійці, й арманьяки хочуть захопити його у полон. – Філіпп потроху повертався до тями.

– У полон? – не зрозуміла Мішель.

– У кого король – той може удавати, що править від його імені, – встряла у розмову стара герцогиня. Свого часу вона змушена була жити під пильним наглядом своїх владних свекрів, і, попри те, що то були не найкращі роки її життя, Маргарита слухала, робила висновки та добре навчилася розбиратися у політичних інтригах. Більше того: вона сама за деякий час почала власну гру задля посилення влади свого чоловіка.

Проте молодого герцога трусило не лише від приголомшливого відчуття безсилля через те, що його батька по-зрадницьки вбито, а вбивць його не те що не покарано, а, як доносять його шпигуни при особі дофіна, їх навіть винагороджено. Філіпп розумів, що найближчим часом йому доведеться відважитись на досить сумнівний політичний союз. Уже три чи чотири дні герцогська рада детально обговорювала переваги та недоліки угоди з королем Англії.

Для французького принца крові будь-яка домовленість із англійцями завжди матиме присмак зради. Підтримати короля Генрі у його нестримних амбіціях та бажанні отримати французьку корону є зрадою пера Франції. Проте Філіпп згадував, яке жалюгідне видовище являв собою король Шарль, особливо коли для придворної церемонії мав сидіти на троні, а його лікар не мав змоги підійти й заспокоїти. У кращому разі його величність завмирав у кріслі, підібгавши ноги, – не зовсім пристойне видовище: божевільний скляний погляд старечих очей втупився в одну точку, скривлений рот, геть без зубів, відкривався, і з нього капала слина. Король мав вигляд старця років дев’яноста. Скільки він ще проживе? А що потім? Коронують дофіна, його ворога? А якщо той сконає через кволе здоров’я чи поляже в бою, ще гірше – корона дістанеться полоненому герцогу Орлеанському…

Замислена наслідками альянсу із Англією, герцогиня Маргарита подумала вголос, неначе відповівши на сумніви свого сина:

– Король Генрі битиметься за французьку корону будь-якою ціною. Для людини його штибу краще вмерти, ніж відмовитись від задуманого. Після Азенкура ані у короля, ані у дофіна немає достойника, якому можна віддати меч конетабля. Однак Англія заслабка, щоб упоратися з Францією без союзників. Нехай заплатить за невтручання Бургундії найвищу ціну. Бургундія колись давно була незалежним королівством. Саме цього прагнув ваш батько, хай примуть янголи його праведну душу. Настав час відновити нашу могутність.

Герцогиня Мішель підвела на свекруху переляканий погляд безбарвних очей, круглих, як у сови, й знову розридалася від страху перед майбутнім та власної неспроможності бодай якимось чином впливати на події.

* * *

Розпочинаючи воєнні дії на континенті два роки тому, король Англії міг сподіватися лише на свою армію, відданість молодших братів та власну волю. Слава азенкурського переможця (чи то безжального ката, як казали французи) досі огортала його, як непробивна криця. Іноді замки на шляху його армії опускали прапор та здавалися лише тому, що під мурами стояв сам король Генрі.

Він навіть не сподівався на те, що розбрат серед французького дворянства посилиться ще більше, і арманьяки та бургіньйони зчепляться одне з одним іще дужче попри зовнішню загрозу, а дофін, спадкоємець французького престолу, зробить йому неочікуваний подарунок, влаштувавши саме в цей час вбивство герцога Бургундського.

За всі роки війни на континенті король Генрі, людина виважена та раціональна, добре затямив, що в такої маленької країни, як Англія, забракне сил, солдатів, грошей та провіанту, аби довго воювати із Францією. Тому потрібно захоплювати цілі провінції, аби збирати податки та грабувати населення. Або укладати угоди, отримуючи від союзників списи та кошти чи обіцянки невтручання. А щоб утримувати ті захоплені провінції у покорі, треба ще більшої армії. Саме тому після Азенкура король Генрі доклав усіх зусиль, аби відірвати герцога Бретонського від союзу із Францією, попри те, що той одружений із дочкою короля Франції. Політична угода та ненапад Бретані дозволять англійцям спокійніше почуватися у такому бунтівному краї, як Нормандія, де за кожним деревом найпідліший вілан ладен підняти кілок та сокиру, щоб чинити спротив до кінця.

Генрі добре усвідомлював свої цілі: корона Франції, яку він вважав законним спадком, рука принцеси Катрін, останньої незаміжньої дочки короля Шарля, – аби заспокоїти сумління тих французів, що ладні його підтримати. Йому було начхати на саму принцесу, байдуже, гарна вона чи ні, яку має вдачу. Для нього вона була уособленням королівської крові, що, поєднавшись із ним на шлюбному ложі, мала посилити його спадкові права.

Настрої у Парижі, як доповідали англійцю, останнім часом були не на користь дофіна. Казали, що поважні містяни навіть дозволяють собі хто вголос, а хто під ніс казати, що краще підтримати герцога Бургундського та відкрити міські брами перед англійською армією (за певних гарантій, звичайно), ніж бути захопленими дофіном та його людьми, що називають себе арманьяками. Хіба ж арманьяки – не земне втілення сатани?

Літо та осінь були неврожайні, багато полів у Нормандії та Іль-де-Франсі було сплюндровано під час воєнних дій, а тому ціни на харчі підскочили у кілька разів. Не вистачало ані вугілля, ані дров на опалення помешкань, тому навіть дозволили рубати дерева у Венсенському лісі, що завжди був недоторканним мисливським угіддям короля. Безперечно, такі випробування налаштовували парижан на думки про здачу англійцям. Мешканці столиці занадто добре пам’ятали, як наводять лад у місті арманьяки, як черговий радник божевільного короля починає вигадувати нові способи швидкої наживи та грабунку, бо ж знає, що довго на посаді не протримається. І герцог Бургундський, і англійці не обійдуться Парижу дешево, проте вони зможуть сподіватися на те, що в місті буде забезпечено порядок та принаймні якесь дотримання законів і звичаїв. І, зрозуміло, коли місто не перебуває у стані облоги чи не готується до війни, дешевшають і хліб, і м’ясо, і вино, оскільки баржі вільно постачають по річці з півдня та заходу тисячі товарів на міські ринки.

Король Генрі, людина вкрай пихата та амбітна, хотів, щоб йому принесли ключі від Парижа та на колінах благали їх прийняти, так само він хотів, щоб міста та замки здавались його армії без спротиву, а принцесу Катрін до нього привів сам король Франції. Та він добре розумів, що десь доведеться поступатися своїми гордощами. Особливо коли йдеться про бургундця.

На початку грудня король Генрі прийняв канцлера Ролена у близькому колі: лише його молодші брати – герцог Кларенс, герцог Бедфорд та герцог Глостер. Він знав, що великий пишний почет уже рушив із Гента кілька тижнів тому. Про це швидко повідомили і королівський двір, і двір дофіна, і анжуйців, певно, очікуючи нових торгів, пропозицій та зрештою перемовин. Канцлера ж відправили вперед верхи, лише із трьома людьми супроводу, аби заздалегідь узгодити умови бургундської підтримки.

Канцлер Ніколя Ролен народився дипломатом, він добре відчував потреби опонента і ніколи не був жорстким чи невблаганним із людьми знатнішого походження чи вищої посади. Він розумів, що ці таємні попередні переговори у вузькому колі досить неприємні, якщо не сказати образливі, для гордощів англійця. Тому кожну вимогу Філіппа Бургундського, жорстку та неуникну за суттю, месір Ролен оголошував дуже запопадливо, тоном прохача, так наче король мав повне право відмовитись, аніж нагальної потреби домовитись із бургундцем за будь-яку ціну.

– Ваша величносте, мій герцог ще уклінно просить, – продовжував канцлер, звичайно додаючи слово «уклінно» на власний розсуд, зважаючи на делікатність ситуації, – звільнити його від обов’язку приносити омаж^[7] за Бургундію та решту володінь, коли ви коронуєтесь у Сен-Дені.

І хоча згадка коронації у Сен-Дені мала б потішити його амбіції, Генрі скривив повні вуста – він не любив звільнень від присяги на вірність. Це як собі самому встромити уламок списа в сідниці, а потім дивуватись, чому незручно сидіти. Чи віддати дозвіл на бунт, який може спалахнути у найнеочікуванішу мить. Він озирнувся ліворуч до братів. Він знав, що Кларенс вдачу мав запальну, зухвалу, він ладен був воювати, битися, плюндрувати й палити цілі міста, аби навчити французів послуху та покорі. Він завжди довіряв своєму мечу й ніколи – чужим словам. Звільнити герцога Бургундського від омажу? Ніколи! Слід змусити його присягнути. Бедфорд, хоч і не менш здібний вояка, не відкидав засобів дипломатії, якщо це приносило вигоду, а на його думку, союз із Бургундією беззастережно вигідний, яку б ціну не вимагав молодий герцог. Глостер міг пообіцяти все, що завгодно, заради швидкої вигоди, проте так само із легкістю забути про обіцянку та присягу, якби цього потребував захист його особистих інтересів.

– Ми подумаємо про це… Прохання. Чого ще хоче ваш герцог? – промовив король, зіпершись обличчям на стиснуті долоні рук.

– Щоби ваші брати, ваша величносте, якщо на те буде ваша воля, звичайно, – квапливо додав Ролен, продовжуючи гру у покірного прохача, – одружились із незаміжніми сестрами герцога.

– А скільки ж у герцога сестер, месіре Ролен?

– Три, ваша величносте. Мадам Маргарита, вдова дофіна Луї. Дамуазель Анна п’ятнадцяти років та дамуазель Аньєс дванадцяти років. За кожною монсеньйор герцог дасть гідний посаг. А мадам Маргарита, як старша сестра, до того ж спадкоємиця герцога, позаяк у його високості досі немає законного сина. Інші сестри вже заміжні.

– А скільки років мадам Маргариті?

Безперечно, з усього виводку бургундських дівок Маргарита була найцікавішою для шлюбу. Проте канцлер недарма не назвав віку Маргарити, сподіваючись титулами та посагом уникнути цієї дражливої теми.

– Двадцять шість, ваша величносте…

Гм, не юна діва, звичайно, однак ще може народити синів. Вона може із чоловіком успадкувати всі бургундські володіння, дбайливо зібрані докупи двома попередніми герцогами. Хто ж тут зважатиме на її вік, зовнішність чи вдачу? З королівських братів одружений був лише Кларенс – із жінкою, старшою за себе, в якої було шестеро дітей від першого шлюбу. Кларенс без вагань узяв політичний шлюб, який сім років тому був потрібен його батькові. Попри вигадливі ревнощі дружини та уїдливе бажання знати все про кожен рух чоловіка, Кларенс продовжував поводитись так, наче досі був вільний: звертав увагу на кожну привабливу жінку й тримав у своєму домі своїх позашлюбних дітей. Бедфорд колись замолоду, зневажаючи заборону батька-короля, таємно одружився зі шляхетною леді, яка народила йому багато дітей. Та коли король дізнався, він оголосив той шлюб незаконним, а дітей – бастардами. А сам тоді ще юний принц отримав від батька добрячого прочухана. Леді померла за рік до того, як сам Генрі став королем і міг визнати шлюб брата й узаконити його нащадків. Нездатність Бедфорда, тоді ще занадто молодого та недосвідченого, протистояти волі батька дорого коштувала. Його син Річард, якого він любив безмірно, хоч і виховувався як принц і був джурою у почті Кларенса, ніколи не зможе успадкувати володіння герцога. Глостер, хоч і мав уже двадцять дев’ять років, досі не був заручений. Тож можна серйозно розглядати можливість союзу із бургундськими сестрами, якщо це принесе вигоду короні.

Месір Ролен зауважив, що його величність уже роздумує над матримоніальними планами, тож він наважився продовжити, бо мав ще одну, вкрай важливу для Філіппа Бургундського вимогу:

– І ще мій володар, великий герцог Бургундії, хоче цілковитої підтримки та союзництва вашої величності у питанні правосуддя та справедливості. І якщо до ваших рук або до рук ваших васалів потрапить бодай хтось, хто вбив його батька, хай упокоїть Господь його праведну душу, або той, хто був на мосту Монтеро того проклятого дня, чи той, хто бодай чимось допомагав у вчиненні того жахливого злочину, то мій герцог вимагає, – канцлер відважився вжити досить різке слово, аби підкреслити важливість цього пункту угоди, – мій герцог вимагає негайної видачі цього зрадника його владі.

Генрі похмуро вислухав Ролена, проте не через гнів на вимоги бургундця, а тому, що почав складати подумки непросту мозаїку ймовірних шлюбів та їхні наслідки. Вимагають видати злочинців? Ця вимога хвилювала його величність найменше. Він справедливий король. Чинити правосуддя – його прямий обов’язок. Попри власну прямоту та звичку швидко ухвалювати рішення, король знав, що надто кваплива відповідь дозволить бургундським посланцям висунути ще більше вимог, які вони тримали за пазухою. Тому він промовив:

– Ми дамо вам відповідь завтра до вечірньої меси, месіре. Наразі можете відпочити, вас проведуть у підготовлені покої. А я мушу обговорити із братами та радою ваші пропозиції.

Ніколя Ролен тричі низько та запопадливо вклонився, намагаючись пом’якшити ті різкі слова, які за наказом свого пана та задля інтересів Бургундії мусив промовити. Король махнув рукою, даючи знак мовчазному пажу відчинити двері. Канцлер позадкував обличчям до короля, як того вимагали звичаї у присутності монаршої особи.

Лише коли паж вийшов із покою, а двері зачинилися з того боку, король звернувся до братів просто, як було властиво їх спілкуванню без свідків:

– То що скажете? Чи подати руку бургундцю? Чи потрібні нам ті шлюби?

– Якщо герцог дає посаг, а старша сестра досі його спадкоємиця, чом би й ні, брате? – посміхнувся Глостер. Перспектива одруження із багатою нареченою його тішила.

– Коли ви думаєте про мадам Маргариту, мій брате, – втрутився розважливий Бедфорд, – вам краще забути про неї та її спадкові права.

– Чому б це? – здивувася Глостер, що вже подумки приміряв титули бездітного герцога Бургундського.

– По-перше, вона має нестерпний характер і щиро вважає, що після дофіна жоден чоловік не гідний стати із нею до шлюбу чи лягти до її ліжка. А по-друге, в неї до нестями закоханий азенкурський в’язень, син нашої мачухи – Артюр де Рішмон. І якщо ви хочете міцно тримати зв’язками з Англією Рішмона, а ще краще – його старшого брата, герцога Бретонського, то для нас буде надзвичайно вигідним і далекоглядним домовитись та зробити мадам Маргариту графинею де Рішмон, як би це не було нестерпно для її гордощів. Що ж до її молодших сестер, то я вчиню, як накаже наш брат король задля блага королівства.

Глостер скривився, далекоглядність – це не про нього. Проте від аргументів Бедфорда повітряний замок із маєтностей колишньої дофіни, який герцог уже намалював у своїй уяві, зник, як ранковий туманець від сонця.

– То й добре. Із бургундськими дівками все просто. А що робити із небажанням герцога приносити омаж? – запитав Кларенс. – Якби помисли його були чесні та відкриті, хіба ж готував би собі бургундець шляхи до відступу? Як довіряти його словам?

– Я не вірю Філіппу, як не вірив його батькові. Герцог – то не геть схиблений на лицарському кодексі бовдур, як Шарль Орлеанський. Я не повірю жодній присязі бургундця. Я знаю, що він відступить та відмовиться за першої ж кращої нагоди, – відказав король Генрі. Його обличчя досі не втратило замисленого, дещо нахмуреного виразу. – Бургундія хоче лише власної могутності. Та нам не впоратись без цього союзу, як не шкода.

Наступного дня, саме перед вечірньою месою, змусивши месіра Ролена довго чекати та навіть почати хвилюватися, герцог Бедфорд з наказу його величності повідомив посланців, що король Англії погоджується на умови Бургундії. І хоча джура повіз зашифрованого листа герцогу Філіппу, що досі перебував у Генті, вже до Різдва і в Труа, де зупинився королівський двір, і в бретонському Ренні, і в Анжері королеви Йоланди усі знали, що Бургундія домовилась із Англією.

* * *

Наприкінці грудня після Різдва в Анжері знову з’явився граф де Вертю та Вандоми. З самого виразу обличчя старшого брата – замисленого, насупленого та важкого, як камінь, Ізабелла зрозуміла, що нічого доброго їй чекати не варто. Стара графиня де Вандом, вбрана у глибоку жалобу від панчох і до оксамитових рукавичок та густого серпанку на обличчі, повідомила, що її син Шарль помер від поранень.

Рауль добре пам’ятав, як привіз матері лиху звістку. Приголомшена, оглушена новиною, графиня не заплакала. Натомість квапливо заговорила скоромовкою, повторюючи декілька разів, щоб саму себе впевнити:

– Мусите тепер одружитися із вашою кузиною, дамуазель Луїзою, замість вашого старшого брата… Мусите тепер одружитися із вашою кузиною замість вашого брата…

– Вона ж ще замала, матінко. Коли я від неї дочекаюся сина? Ми ж хотіли отримати Ла-Ферте та Шато-Мілон від Орлеанського дому…

– Ви маєте рацію, Раулю. Ми повинні зберегти обидва шлюбних контракти, які нам такі потрібні. Добре, що ми запросили дозвіл Папи Римського на шлюб між сином графа де Вандома та сестрою герцога Орлеанського без вказання імені. Запит нового дозволу затримав би нас іще на півроку.

Звідки в його залізної матінки взялися сили думати про шлюбні угоди та папські дозволи у такий момент? У Рауля було ще два брати, які померли у малому віці від гарячки, проте тоді це не справило на нього, п’ятирічного хлопчика, жодного враження. Тепер перед його очима досі стояла картина неприродно жовтого тіла старшого брата, порубаного бойовими сокирами, яке на кам’яному столі обмивали та перевдягали ченці. Його покривлений у передсмертному зойку рот із посинілими вустами, який марно намагались вирівняти щільною пов’язкою. Його розтерзаний живіт, з якого прибрали нутрощі, а потім замотали сірим грубим сукном… Приголомшлива порожнеча, яку Рауль відчував довкола себе. Його брат Шарль, лише на рік старший, товариш усіх ігор, витівок та бешкетів, брат, такий схожий на нього, що при дворі їх весь час плутали. Шарль, який за життя і хвилини не міг всидіти на місці, лежав нерухомо третій день у домовині, обставленій запаленими восковими свічками… Як мало він устиг, думав Рауль, згадуючи усі плани, мрії, бажання, якими брат ділився із ним. Згадуючи переляк надто юної нареченої брата та задавлений жах у світлому погляді дівчини, яку він кохав, її скам’янілий у грудях крик, що не насмілився вирватись прилюдно. Шарль, його брат, кожне слово якого, кожен вчинок, кожен порух здавався досконалим. «Хто я? Лише його бліда подоба, – думав Рауль. – А що я сам устигну? Що я встигну, коли чинитиму щоразу, як від мене хочуть того інші?»

Графиня де Вандом не могла ні сидіти, ні стояти, вона ходила колами довкола крісла із балдахіном та вандомівськими синіми левами. Зрештою, буде так, як вона хотіла – з герцогською байстрючкою одружиться найменший син. Хіба ж вона колись бажала, аби те сталося такою ціною? Шість синів народила вона чоловікові і вже трьох втратила.

– Нічого змінювати не будемо. Після Великодня ви одружитесь із дамуазель де Русі, а ваш брат Анрі – зі зведеною сестрою герцога Орлеанського.

Рауль скам’янів, не посмівши заперечити вголос. Шмаркач Анрі одружиться з Ізабеллою? Його молодший брат? Гірше й бути не може! Рауль рідко вагався й не мав звички обмежувати себе, коли якась дама припадала йому до вподоби. Він міг би вигадати тисячу способів, як затягнути Ізабеллу до свого ліжка, навіть не одружуючись із нею. Вона гарна, він її прагне. Невже мусить забороняти собі? А коли вона стане його невісткою? Вандом мугикнув, заперечення каменем застрягли у горлі. Він не насмілився докучати матері такими дрібницями. І злостився сам на себе.

– Залиште мене, – нарешті наказала графиня тихо та втомлено. – Я маю побути на самоті. І відправте джуру до Лондона – нехай сповістить монсеньйора, вашого батька.

Тільки зараз її почуття, спершу паралізовані новиною, почали повертатись, накриваючи щоразу сильнішою хвилею. Графиня де Вандом відчула сильне спустошення та дивну байдужість. Таку, що забивала подих. Вона підвелася і, не проводжаючи Рауля, чи не вперше забувши благословити його, повернулася до своїх покоїв. Лише там, замкнувшись, впала на коліна перед статуєю Пресвятої Діви й беззвучно заплакала.

Тепер Рауль мусив одружитися із Луїзою де Русі. Заручини Ізабелли розірвали, граф де Вертю наказав сестрі повернути каблучку із трьома рожевими перлинами. Вона віддала її Раулю, не дивлячись у вічі та намагаючись навіть кінчиком пальця не торкнутися його широко розкритої долоні. О, як же добре вона пам’ятала його руки, що кожного разу торкались її пальців у складці спідниці, коли вона проходила повз шевальє дофіна чи коли випадкове доручення зводило їх на сходах Анжерського замку. Або коли у церкві Рауль люб’язно пропонував їй святу воду, звернувшись із кількома фразами, щоб подивитись у вічі.

«Перли – то до сліз. Дурне віщування для заручин, поганий знак… – думала Ізабелла, ледве стримуючи сльози. – Я не буду тут плакати. Плакати привселюдно? Щоб усі зрозуміли, як мені прикро? Що я так безтямно закохана в чоловіка, який ніколи мені не належатиме? Ніколи в житті! Ніколи…»

Рауль дивився на Ізабеллу із щирим жалем, як на достиглий плід, до якого вже потяглася рука, щоб зірвати, а тепер він мусить відступити, бо сад охороняють розлючені пси, ладні розтерзати його на шматки. Він кілька разів намагався пояснити матері свої почуття. Проте стара графиня мала залізний аргумент: що добре для третього сина – не годиться для другого. Особливо коли взяти до уваги, що звільнилась рука багатої спадкоємиці із добрим посагом. Не байстрючки із перекресленим срібною міткою гербом та двома сільськими замками у придане. Нехай на гербі й королівські лілеї…

Тисячу разів Ізабелла, як і кожна юна дівчина, уявляла своє весілля: як брат поважно заведе її до церкви, прикрашеної квітами. У зеленому, всипаному квітами травні, звичайно. Наречений та гості вже чекатимуть на неї. Вона граційно пропливе до вівтаря у своїй темно-червоній сукні з генуезького оксамиту, розпущене волосся золотавою хвилею впаде на спину, без головного убору та серпанку, лише із тонким срібним обручем. І вона буде така гарна, що чоловіки зітхнуть від захвату, а дами скривлять вуста від заздрощів. І після того, як за молодими замкнуть двері ліжниці, вже ніхто й ніколи не побачить її з непокритою головою чи неприбраним волоссям.