Дама з покритою головою. Femme couverte

Король Англії був беззаперечно сміливим в очах своїх солдатів. Він жодного разу не користувався тактикою свого батька, коли на поле бою виходило два чи три солдати в королівських кірасах та шоломах із короною, а сам покійний король бився у звичайному обладунку, але оточений охороною. Генрі кидався у саму гущавину бою, так само робили і його брати. Сувора дисципліна в таборі короля стосувалася його особисто так само, як найменшого джуру. Беззаперечна відданість королю, яку кожен англійський воїн носив у своєму серці, виростала з глибокої поваги до його величності як полководця. Тому коли ранком дня святого Кріспіна король Генрі виїхав перед своїм військом, аби підбадьорити солдатів, над Азеркурським полем завмерла пронизлива тиша. Кожен з тих брудних, голодних, змерзлих вояків, що всю ніч молилися, готуючись до смерті, аж зачаїв подих, щоб почути кожне слово свого володаря.

– Добрі англійські люди, мої славні підданці! – почав Генрі, він підняв забрало шолома, тому усі бачили його лице. – Перед очами Господа нашого, у годину, коли кожен із нас готовий померти, я, як у Судний день, ще раз присягаюсь, що діло моє праве, а корона Франції – мій законний спадок¹⁶. Я прийшов забрати те, що належить мені за правом, яке я успадкував від батька, а він – від свого батька, а той – від славного короля Едварда Третього. І я повернувся сюди, на мою французьку землю, не як ворог чи супостат, аби вбивати, спалювати та ґвалтувати, як робили і роблять арманьяки, що сміють називати себе французами, а щоб відвоювати те, що є моїм від народження, із найменшим руйнуванням, як істинний, справедливий і добрий володар цієї землі. Тому, піднімаючи свого меча, випускаючи свої стріли, викрикуючи мій бойовий клич, не залишайте місця сумнівам чи страху в серці своєму, бо за вами правда, і сам Господь стане вам на захист! Господь і святий Георг, наш небесний покровитель, стануть із нами!

Коли король закінчив, усі до єдиного солдати впали на коліна та поцілували землю. У ту мить у жодного, хто його чув від найменшого джури до найшляхетнішого герцога (серед яких були й непевні, й бунтівники, й заколотники), не було сумніву, що Генрі і є їх законний король, що немає й не може бути у них короля іншого, і що ніколи світ не знав справедливішої битви, ніж та, до якої вони вже готові.

Французи не хотіли розпочинати атаку без герцога Брабантського та єдиного сина герцога Бургундського. Та досі наївно чекали на герцога Бретонського, а Рішмон не наважувався зізнатись уголос, що його брат не приїде. Конетабль вже двічі надсилав посланців до герцога Брабантського, які знаходили його у церкві, де він слухав месу. Французи чекали на англійський напад, англійці, зважаючи на малу чисельність, першими нападати не хотіли. Тоді король Генрі наважився просунути свою армію вперед, зберігши ряди. Центральні лучники приготували звичайний захист від кавалерійської атаки – гострі кілки, які вкопали у мокру переорану землю.

Зухвале наближення англійців лише роздратувало французьке командування. Попри заперечення конетабля, сеньйори змусили його почати бій. Напружену гнівну тишу прорізали звуки бойових сурм. Шарль д’Альбре наказав наступати і сам повів перше військо, яке складалося із восьми тисяч лицарів та півторатисячної кавалерії. Лучників у першому війську, яке вже чисельно переважало ворога, не було. За планом конетабля кавалерія повинна була розсіяти англійське військо, залишки якого мали добити лицарі. Кавалерія подалася вперед, відразу ж у небі засвистіли стріли. Більшість французів і близько не доїхала до позицій англійців. Коли ж піші лицарі наздогнали кавалерію, їм уже заважали людські тіла й трупи коней, які фактично завалили шлях. Тоді лучникам знову наказали стріляти…

Все ж таки, зважаючи на чисельну перевагу, французи дійшли до частоколу англійських лучників. Ті змушені були трохи відступити, але проти французів грали їхні важкі обладунки, завалений шлях та розмокла земля.

Коли англійці вихопили короткі бойові сокири, важкотілі лицарі вже не могли вправно відбиватися. У близькому бою важкий довгий меч завжди програє короткій сокирі, якою легше битися. Ті, кого не знайшли англійські стріли, полягли під сокирами.

Тоді у бій виступило друге французьке військо, яке вів сам герцог Орлеанський. Філіпп дивився з гордістю на свого колишнього сеньйора, такого видного, непереможного, в коштовному міланському обладунку та довгому чорному оксамитовому плащі, на високому темно-сірому коні, в оточенні сонму зброєносців, пажів у кірасах із гербом Орлеанського дому, наче святий Михаїл із янголами. Опущене забрало шолома приховувало сліди безсонної ночі, втоми останніх тижнів та непевності молодого герцога. Як добре, що ані Філіпп, ані жодна людина довкола про це не здогадувалась. Що сталося далі, Філіпп не бачив, бо третьому війську, де був Артюр де Рішмон та його загін бретонців, наказали готуватись до бою.

Блідий Філіпп де Прюнель біг за Артюром де Рішмоном. Він знав, що у першому війську, яке знесли англійські лучники, був його обожнюваний старший брат, шамбелан герцога Орлеанського. Філіпп біг щодуху, збуджено кричав: «Сен-Дені монжуа¹⁷», – а вітер перебивав йому подих. Панцир, хоч і дуже легкий, незвично давив на плечі.

Коні зав’язли у грязюці, вершники марно їх острожили. Тіла важко падали одне на одне, коні не могли розвернутись. Поранені стрілами лицарі провалювались у болото бруду, на чужі тіла. Згори нестерпно важко дерлися коні, падали, намагались підвестись, заливали кров’ю…

Філіппу здавалось, що у нього немає ані рук, ані ніг, самі очі, сповнені жаху, немилосердно відкриті. Коні несуться повз нього повільно (чи так здається?), але все вперед і вперед, до пекла. Прюнель ледве встигає прикривати Рішмона щитом ззаду від ворожих стріл, від підлих ударів у спину. Це вже геть не схоже на шляхетну гру. Це геть не шляхетно. І це не гра. Те, що він бачить на власні очі, не має назви. Жодна людина про таке не розповідала. А коли б і розповідала, він би не повірив. Нутровим болем та швидкою кров’ю Філіпп де Прюнель вивчає свій перший дорослий урок: якщо не вдариш сам – ти мрець. І тут немає місця ані шляхетству, ані лицарству, тут немає правил, тут не буде другого разу, тут все жахливо, все по-справжньому.

Брязкіт зброї, іржання коней, передсмертні чужі крики глушать Філіппа. Він бачить, як герцог Орлеанський упав із коня, бачить кров на його панцирі, незугарно підняту завмерлу руку у сталевій рукавичці. Він бачить те, що бачити огидніше за все – як лицарі, французи, падають на коліна у брудну, мокру землю й молять зберегти життя… І що попри благання, англійські сокири опускаються на їхні голови. Філіпп ледве не плаче, він щосили молотить бойовою сокирою, руки болять, він до смерті розбитий, украй стомлений, але не сміє зупинитись бодай на мить. Рішмон кричить щось, але Філіпп не чує ані слова – прямо перед собою він побачив розчавленого конетабля д’Альбре, з-під погнутого шолома витікають мізки, руки міцно, намертво вчепились у червоний від крові прапор. Чому прапор у конетабля? Де ж знаменоносці? Хіба ж так можна? У голові досі завчені з дитинства і вже нічого не варті лицарські правила.

– На відступ! На відступ!

Французи важко посунули назад, коні не слухаються, свої йдуть по головах, вершники чавлять піших.

– Бретонський собака! – чує Філіпп.

Важкий удар сокири – він упав. Щось тяжке звалило хлопця. Не може рухатись. Грім. Здається, пішов дощ. Сухі вуста Філіппа нервово здригнулися, намагаючись піймати важкі краплі вологи. Він так і не зрозумів, що то кров на вустах. Раптом перед очима Філіппа з’явився чорно-білий бретонський прапор, він накренився і впав. «Монсеньйор де Рішмон! О, як мені шкода…» – встиг зауважити Філіпп, усі звуки бою раптом стихли, і хлопець скотився у прірву.

Відступивши, французи спробували поновити ряди, приєднавши кінну частину третього війська.

Король Генрі напружено тримався у сідельнику. Аж раптом він побачив, що його брат Глостер впав із коня поранений, і відразу ж кілька французів кинулися до нього, пізнавши герб. Генрі зіскочив із коня та став на захист брата. Його величність (як помітно золоту корону на шоломі!) побачили люди сіра де Круа, ті самі, що заприсяглися зрубати корону на шоломі чи полонити короля Англії. Марно, король відбив напад, вбив двох французів, допоки його охорона не прийшла на допомогу. Тільки тоді пораненого Глостера змогли перенести углиб табору та перев’язати рани. Правду кажучи, кілька зубців із королівської корони люди де Круа все ж знесли.

– Ваша величносте! Ваша величносте! Французи напали на наш табір! Розвідка доповідає, що герцог Брабантський із кількома тисячами списів у півльє!

Король ще мить дивився на зброєносця, не усвідомлюючи в гарячці бою значення його слів.

– Нам не втримати два фланги і бранців, – глухо зауважив Кларенс.

Обличчя короля горіло, як у пропасниці.

– Убити неважливих полонених! – наказав він.

Джури кинулися доносити наказ.

– Як вони знатимуть, хто важливий, а хто ні? – спитав раптом блідий Кларенс.

– Самі розберуться.

Тут англійці побачили, що французи почали третю атаку. Коні вже не могли продертися крізь щільні завали тіл, деінде утворились стіни висотою з чотирьох-п’яти мерців, ряди знову порушились, залишок третього війська накивав п’ятами. Лучники зупинили напад – і французи відступили. Тоді король Англії, зібравши навколо себе братів і декілька сотень вершників, сам повів військо у бій. Французи не чекали такої зухвалості, тому більшість із переляку навіть не намагалась опиратись. Англійська піхота вже кинулась на поле бою грабувати вбитих. Більшість мертвих сеньйорів лишилася у самісіньких сорочках. Так і лежали – білоногі, з перемазаними брудом та кров’ю обличчями, посіченими руками, розрубаними головами, розпоротими животами – у дивних обіймах смерті, наче грішники, яких після Останнього суду янголи сонмами скидали у пекло.

Дехто ще вперто боронився. Але англійці у якомусь запалі били влучно, смертельно й немилосердно. Наче хотіли відомсти за свої голодні, холодні, вимочені дощем дні та ночі.

Король Англійський помітив, що якийсь лицар б’ється із останніх сил, хоч на нього напало не менше п’ятьох. Його величність зацікавлено під’їхав ближче, наче хотів подивитись травлю кабана на ловах. Побачивши короля, француз відпустив меч:

– Здаюся! Я герцог Алансонський!

У ту ж мить два мечі врізались у тіло сердешного герцога. Той глухо скрикнув і впав замертво. Огидна смерть для нащадка французьких королів. Його вбивці якось винувато озирнулись до короля Генрі, він криво усміхнувся й промовив, як на проповіді:

– На все воля Божа…

Філіпп відчував лише руки на своєму тілі – жадібні та злочинні, які зірвали навіть ланцюжок із хрестиком, познімали з відпружених, безвольних пальців каблучки. Філіпп застогнав, перед очима стояв червонуватий туман, із якого виринали чужі, безжальні руки.

– Живий! Бач, бретонець!

Ті чужі руки вихопили його, винесли зі сталевої важкості у легкість червонуватого туману. Кілька притомних ляпасів. В обличчя плеснули водою, Філіпп облизав потріскані вуста розжареним, пекучим язиком. Очі злиплись від засохлої крові. Важко розплющились, наче вдруге народились. Світло… Небо… День…

– Хто ти?

– Викуп даєш?

Погляд Філіппа впав на землю, на купи мертвих тіл, трупи коней, заляпані кров’ю, брудні прапори. Він похитнувся, вуста його затремтіли. Прюнель намагався щось сказати, але не міг і слова з себе вичавити. Хіба не занадто для нього? Кров із рани суцільно пройняла сорочку під обладунком, було холодно, а у Філіппа вже починалась гарячка.

– Хто ти, чорти б тебе забрали?

Голос зник, сил немає. Знову ті мертві, їхні закривавлені обладунки, білі ноги вже пограбованих, сморід розпоротих нутрощів, застиглі у вічному подиві очі, завмерлі в останньому крику вуста, втрачена зброя, зігнуті шоломи, поганьблені прапори. Перед очима мізки, що витікають з-під шолома конетабля, безпорадна бойова рукавичка герцога Орлеаського, увігнутий ударом палиці обладунок графа де Рішмона. Звідусіль пахне свіжою кров’ю, як на бичачій бойні. Нудота підступає до горла, стискаючи подих та шлунок.

Англієць замахнувся мечем, Філіпп уже не боїться, його божевільні яскраво-зелені очі застилають сльози. Там, десь попереду, піднімають трофеї – бургундські прапори, поруч два мертвих лицарі: Невер і Сен-Поль, брати герцога Бургундського, він упізнав їх лише за гербами на кірасах. На поле стерв’ятниками злетілись англійські солдати… Що сталося? Чому так довго? Чому він досі живий? Навіщо? Що він зробив? Чому той меч завмер? Філіпп не почув, як другий англієць зауважив:

– Це герб графа де Рішмона. Його господаря полонив сам король. Іди спитай, чи потрібен графу його джура. Присягаюсь, отримаєш добрі гроші. Як не потрібен – дай мені знак рукою, я його тут і доб’ю.

Англієць щось закричав, і другий штовхнув Прюнеля уперед. Той ішов хитаючись, ледве притомний. Його заштовхнули у якийсь намет. Побачивши перев’язаного Артюра де Рішмона із закривавленим, посіченим обличчям, хлопець упав на коліна.

– Нас розбили! Розбили! Ганьба! Ганьба!

Філіпп опустився на землю, знепритомнівши більше від пережитого та побаченого за день, аніж від поранень. Рішмон навіть не мав сил покликати на допомогу слугу, щоб той повернув Прюнеля до тями. Його самого витягнули з-під завалів мертвих тіл, його обличчя, обладунок та щит були так щільно залиті кров’ю, що його не могли впізнати ані за виглядом, ані за гербом. Дякувати Богу, граф був при тямі та зміг назвати своє ім’я, а лучник, який його витяг, чомусь мав достатньо віри його слову. Король негайно перекупив полоненого, бо ж це був син його мачухи.

Залишивши на азенкурському полі десять тисяч убитих французів, король ще раз передивився полонених, щоб ті не обтяжували його у рейді на Кале. Менш знатних без жалю повбивали: або перерізали горлянку, або рознесли голову. Найгоноровішим прислали лікаря, бо король хотів показати Лондону переможні трофеї.

Надвечір король Генрі, сповнений почуттям власної обраності та пихи одночасно, покликав до себе англійських та французьких герольдів. Також до його намету привели усіх гонорових бранців.

– Що скажете, месіри? – король обвів лихоманковим поглядом присутніх. – На чиєму боці перемога?

– На боці Англії, ваша величносте, – погодились герольди, низько вклоняючись.

– А ви що скажете, панове? – звернувся король до полонених французів.

Ті мовчали, не насмілюючись навіть підвести погляд.

– Я вас запитав! – повторив король, не відповідати далі було б образою.

Герцог Орлеанський, вклонившись, наскільки дозволяло його поранення, промовив:

– Це англійська перемога, ваша вели…

– Ні, кузене, – різко перебив його король. – Не англійська. Це воля Господа, Пресвятої Діви та святого Георга, небесного покровителя нашого королівства. Це кара за ваші гріхи, за той безлад, що ви, арманьяцькі собаки, дозволили у Франції, за спалені замки, за зруйновані церкви, збезчещених жінок.

Герцог Орлеанський до крові прикусив губу, опустив голову і більше ані слова від нього не почули. Після того, як сер Річард Воллер витягнув його з-під гори мертвих тіл, у нього було достатньо часу, аби побачити, що залишилось на Азенкурському полі. Стіни, суцільні стіни мертвих тіл. Його призначили головнокомандувачем, тому ця катастрофічна битва, поразка арманьяків – це його повна відповідальність. Коли б він зараз стояв перед своїм дядьком, божевільним королем Франції, то напевно вже помер би від сорому та ганьби.

Тим часом ті французи, що вижили та змогли відступити, надіслали джуру до короля Англії із проханням дозволити повернулись на поле бою, надати допомогу пораненим та забрати тіла загиблих. На це прохання король відмовив, бо вже темно та пізно, але дозволив прийти завтра зі світанком.

Кажуть, що наступного дня на Азенкурському полі не було жодного живого француза, бо король Англії наказав своїм солдатам добити вночі тих, хто вижив.

Англійці з награбованим скарбом та сімома сотнями бранців вирушили на північ. Над сірим полем падав дрібний колючий жовтневий дощ. Не зважаючи на поранення, герцог Орлеанський їхав верхи відразу ж за королем Генрі та його братами. Головного убору він не мав, холодний дощ гострими краплями падав на його опущену голову, затікав на шию та під сорочку, жорстку від засохлої крові, та герцог не зважав. Відтоді, як французьких бранців вивели з намету переможного короля, від нього не почули ані півслова.

Прюнель лежав без тями на возі з пораненим Рішмоном, тому безкінечний дощ, що колотив по обладунках англійців довкола, не зводив його з розуму, як решту французьких сеньйорів.

Вже три ночі до Маргарити приходили страхіття. Вона зривалася з ліжка та безтямно бігла до дверей, де її підхоплювала на руки мадам де Белльваль, що прокидалася від її криків.

– Тихіше, ваша високосте, все добре… Все добре…

– О, ні, мадам де Белльваль, мені снились круки над полем… Над полем, повним мерців…

– Це лише сон, ваша високосте…

– Ні, я бачила мертвих… Так багато, так страшно… Герцог Алансонський… Його геть усього порубали…

Мадам де Белльваль перехрестилася та запалила кілька свічок. Пальці не слухались, вогонь важко займався, минаючи гніт і лише розтоплюючи віск. От напасть! За що цій дитині ті нічні страхіття? Маргарита тихо плакала, посправжньому налякана тим, що побачила мертвими кількох людей, яких добре знала при дворі свого брата. Який дивний сон… Їй навіть здалося, що вона відчула металевий запах крові. Навіть дбайливо закутана у ковдру, вона досі тремтіла.

Вихователька не полінувалася розштовхати старого Сильвіо серед ночі, аби отримати для принцеси заспокійливий настій.

Бретань заридала вслід за Бургундією та Францією, як тільки герольди, брудні, голодні та чорні від побаченого на Азенкурському полі, привезли лиху новину до герцогства. Здавалось, що вже ніколи не буде ані свят, ані радості. Жінки забули сміх, веселі розмови, плітки. Дзвони жалобно відспівують мертвих. Хочеться вити від розпачу, від невимовного горя. Навіть малі діти у чорному. Горе матерів робить їх на диво мовчазними.

Усі діти герцога Бретонського вбрані в жалобу. Навіть маленький Франсуа, якому ледве рік. Немовля нахмурене й на диво серйозне на руках своєї годувальниці. Жінки не стримуються, ридають на месі, при дворі, ледве побачивши таку саму даму у чорному з сухими, виплаканими очима. Бліда герцогиня Алансонська, сестра герцога Жана, ледь тримається на ногах. Чорна барбета¹⁸ оповила смертельно бліде, змарніле обличчя.

Сама герцогиня Бретонська, жінка владна, пихата, прискіплива до етикету, час від часу відвертається, щоб сховати сльози на очах. Дами навколо герцогині Жанни за ці дні аж постаріли. Мало хто не втратив близького родича – як не кревного, то за шлюбом. Вдовиці, а надто молоді і бездітні, весь час непритомніють, їхні руки тремтять, заплакані, опухлі лиця ховають під густі чорні серпанки. Мадам де Лаваль досі у пропасниці, її вже соборували.

Герцог Жан сидить розлючений і роздратований, безупину п’є вино не п’яніючи. Добре вміння при дворі, але геть не годиться, коли хочеш забутися бодай на один вечір. Тепер, тримаючи бранцем Артюра, англійці можуть із нього хоч ремені тягнути. Жінки весь час ридають, герцог уже не витримує цього цілодобового квиління, яке не полишає Жана навіть у подружній ліжниці, де герцогиня нарешті дає волю стримуваним почуттям. Її світлість із дамами весь день у церкві, там треба весь час опановувати себе, не виказувати жодної слабкості. Та й сам герцог цими днями відчуває внутрішню потребу побути в домі Божому. Навіть для Бретані, що лише вислала кілька загонів під проводом Рішмона, втрати жахливі, а для королівства Французького наслідки катастрофічні. Франція залишилась без перів, без принців, без знаті – знекровлена й знесилена. Самі вдови та малі діти. А нова порость сеньйорів, батьки яких погинули, зараз надто юна, мине ще п’ятьдесять років, допоки вони навчаться міцно тримати меча в руках.

Герцогський почет залишив церкву в жалобі, опустивши голову, наче з похорону, заупокійної меси за тими, хто залишився назавжди лежати на брудному, залитому дощами азенкурському полі. Аж раптом усі побачили, що зі східної вежі вийшла Маргарита Орлеанська, світла, неприпустимо вбрана в блакитне, і звеліла сідлати коня. Помітивши герцога Бретонського, дівчина схилилась у реверансі, а коли підвелася, зі щирим здивуванням зауважила суцільну приголомшливу жалобу супроводу. Лише тепер герцог і герцогиня, прикро зітхнувши, переглянулися, бо зрозуміли, що за усі ці дні вони просто забули сповістити маленьку графиню та її свиту про азенкурську поразку. Герцогиня була жінкою владною, грубуватою, вся в німкеню-матір, і делікатністю ніколи не славилася:

– Підійдіть до мене, дамуазель, – сухий голос герцогині звучить лиховісно.

Якесь огидне передчуття гадюкою обвило полохливе серце дівчини.

– Щось сталося, мадам? – спитала Маргарита, злякавшись свого голосу, раптом такого чужого та безбарвного.

Що ж, погані новини потрібно сповіщати швидко. Жанна закінчила різко і безжально, наче швидко добивала суперника:

– Французьку армію вщент розбито під Азенкуром. Мій дівер, граф де Рішмон, потрапив у полон, як і ваш брат, герцог Орлеанський, дамуазель. Герцога Алансонського вбито…

Бліда Маргарита завмерла на місці, великі сині очі все ще лагідно дивилися на герцогиню, на вустах застигла дурнувата посмішка, наче вона ще не усвідомила усієї жахливості новин. Потім по обличчю потекли сльози, нестримні й беззвучні. Герцог, здається, спробував пошепки докоряти герцогині за її нетактовність. Жиль де Шантосе нетерпляче підштовхнув Рішара до дружини:

– Йди, зроби щонебудь! Уже мав би навчитись поратися із дітьми…

Граф д’Етан і сам ніяковів від сліз, але безпорадність і горе Маргарити вразили його. Він щиро намагався її заспокоїти, якось розрадити, обіцяв подарунки, забавки, наче це могло її утішити. Очі Маргарити вже не здавались йому крижаними. Волошкові очі, зворушливі, як у янгола.

– Не плачте, Маргарито, – лагідно вмовляв граф. – Моліться. Від молитов більше користі, ніж від сліз. Заспокойтесь, благаю. Ну, подивіться ж на мене…

Маргарита глянула на графа. Той м’яко витер її сльози. – Ну що ж мені зробити, аби вас втішити?

– Дозвольте мені написати листа моїм братам та сестрі. Благаю вас, монсеньйоре.

– Коли вам завгодно, дамуазель. Якщо це вас розрадить. Мій джура відвезе листа.

Він провів Маргариту назад до її покоїв, весь час щось говорячи до неї, не даючи їй ані хвильки тиші, жодної можливості знову розридатися. Так само лагідно умів утішати її брат, граф де Вертю. Так колись, дуже-дуже давно, її заспокоював Шарль, залишаючись у дівочій ліжниці, поки заплакані, чимось засмучені сестри не заснуть, шморгаючи носами…

Вона й справді заснула, як виплакане мале дитя, у Рішарових обіймах. Він обережно поклав її на ліжко й тихо покликав даму де Белльваль. Вона прийняла варту, ввічливо виставила графа з покоїв та відправила пажа за Сильвіо. Вже зрозумівши, що сталося, той відразу прийшов із зіллями та настоянками.

– Знаєте, метре, як її високість сказала? Герцог Алансонський… Його геть усього порубали… Я думала, їй наснилося. Що то лише дитячі страхіття… – шепотіла вона самими поблідлими вустами.

– Я б порадив вам, мадам де Белльваль, ніколи не повторювати це вголос. Завжди казали, що її батько, покійний герцог, знав чари. Хіба то добре для нього закінчилося? Тут, при дворі герцога Бретонського, немало ворогів Орлеанського дому. Пустити поговір, що донька герцога Орлеанського відьма, – їм як на руку ковінька.

– Але її сон, метре…

– Її високість народилася на світанку, в годину переходу від ночі до ранку, такі люди наче застрягли між цим і тим світом. Звідти і чутливість. Вона буде чути Смерть.

– Як і покійний герцог…

– Саме тому, мадам де Белльваль, я і порадив вам не повторювати вголос таких речей.

Над Ренном випав перший сніг. Він кружляв у повітрі й танув, не долітаючи до землі. Але важке сіре небо навіювало невідворотній смуток. Рішар довго стояв біля вікна, далекоглядно замислений можливими наслідками азенкурської поразки.

У листопаді на святу Катерину вони зустрілись уперше за три місяці. Філіпп де Прюнель не пізнав у дуже блідій, дивно високій дівчині Маргариту. У чорній сукні та із чорним серпанком маленька графиня схожа була на темного янгола, якими прикрашають надгробки. Від приголомшливого тягаря пережитого жалобне вбрання Маргарити здалося Філіппу недостатнім, жалюгідним, мало не глузливим виявом скорботи за всіма тими, хто лишився на азенкурському полі. «Та що вона знає в цьому житті? – подумав він роздратовано. – Книжки, співи та сукні?.. А хіба ж жінка має знати те, що вже знає він?» Філіпп зніяковів.

У Філіппа з’явилась незнана раніше і геть не властива йому від природи похмурість й меланхолійність. Він упав на одне коліно, уривчасто, різко, весь час втупившись у підлогу, розповідав Маргариті про бій. Вона слухала не перебиваючи, уважно, прикусивши нижню губу та добіла зчепивши пальці рук. Вона не знала, де той Азенкур, хоча граф д’Етан намагався їй показати на старій карті. Але віднині це місце, сама ця назва стане для неї найжахливішим спогадом, найстрашнішим іменням. Від слова Азенкур усередині все хололо, як тоді, коли мала Маргарита вперше побачила шибеницю з напівзотлілими тілами та чорних круків над нею.

– Ви мусите повернутись до Англії, месьє?

– Так, ваша високосте. Я повинен був відвезти листи до вашої невістки, герцогині Бонни.

– Ви бачили мого брата, герцога Орлеанського?

– Лише одного разу, у Тауері…

– Чи він здоровий?

– Його поранено в ногу та плече, але король Генрі надіслав йому свого лікаря вже надвечір після бою. Коли я його бачив, його високість уже міг ходити.

Маргарита схопила гарячу руку Філіппа, той зніяковів від дівочої близькості. Здалека вона здавалася холодною і суворою, як кам’яна фігура святої на порталі собору. Але її раптовий дотик виявився теплим і м’яким. А ще якийсь солодкий запах, леткий, як аромат сухих троянд. Філіпп прикрив очі. Нагадування про життя, яке він втратив. Про погляди, які мав. Про правила, яких ніхто не дотримується, коли йдеться про власне життя.

– Передайте листа моєму братові, прошу вас!

– Ваша високосте, я зроблю все, що в моїх силах, та я не смію обіцяти.

– Ось, тримайте…

Біля дверей з’явилась дама де Белльваль. Маргарита тривожно до неї озирнулася.

– Прощавайте. Я молитимусь за вас, – ледве помітно мовила вона і зникла.

Кожна жінка, що бачила його після битви, обіцяла йому свої молитви. Тільки матір, що втратила під Азенкуром свого первістка, Філіппового старшого брата, від сліз і задухи не могла й слова мовити, коли побачила молодшого сина живим в Блуа. Сестри обліпили його з усіх боків, обнімали, цілували, плакали, безперестанку навперебій шепотіли свої молитви та подяки Пресвятій Діві. Коли ж ті молитви будуть почуті?

…Почалася вечірня меса. У Реннському соборі було холодно, вогко й похмуро. Філіпп де Прюнель стояв, як і всі, на колінах, вуста рухались, наче у молитві, але думками він блукав недосяжно далеко. Хоч думки ті були важкі, чорні, часом гріховні, вони немилосердно чавили його душу, прибивали до землі. Він бачив юнаків при дворі герцога, галасливих, крикливих, попри жалобу, сповнених надій на помсту, та порожніх зсередини, таких, як він сам був у минулому житті, бачив, як граціозно вони тримались у сідельнику, як елегантно знімали свої капелюхи; як досі жваво обговорювали лови чи прекрасних дам… І Філіпп зрозумів, що цей спосіб життя, який раніше належав йому повністю за правом народження, який дарував природну радість, тепер недоступний, бо він бранець і сам собі не належить. Дорогою до Ренна він острожив коня, але вже не відчував того захопливого божевілля скачки, перегонів із вітром, із невідомістю, із ризиком. Він полонений і не знатиме радості чи спокою, допоки не поверне собі волю. Свободу від ґрат, вогких камер, чатових за дверима. Брат його, шамбелан герцога Орлеанського, загинув під Азенкуром. Тепер він старший у родині. Старший! Йому й п’ятнадцяти нема. Господи, як не збожеволіти від цього всього? Він знав, що мати й сестри в Блуа коло безутішної герцогині Орлеанської, але він, ледь побачившись із ними, мусив їхати, бо дав слово повернутись у Лондон до Різдва. Він вийшов із церкви, свята вода холодним вогнем обпекла пальці. Йому здалося, що все темно-сіре громаддя осіннього неба впало на нього, думки вилися лише навколо полону – і раптом ним заволоділо бажання втекти. Сісти верхи, загнати коня, але втекти від цієї важкості, від ув’язнення, від тюремників. Бажання зникло швидко, як порив вітру. Філіпп розумів, що він навіки зв’язаний своїм словом, присягою, що тримають його міцніше за всі сили світу. Він знав, що він щасливчик, бо вийшов із тієї катівні живим і незбезчещеним, але не відчував своєї обраності, своєї щасливої зорі. Пригнічення й похмурість заволоділи його серцем неподільно і всевладно, як захоплює у цьому віці перше кохання. Він уже не помічав жалоби навколо себе, заплаканих жінок, сумних дітей, яких Азенкур зробив удовами і сиротами, його вже геть не вражала ця суцільна чорнота вбрання навкруги. Філіпп знав лише свій біль: поганьблені прапори, лицарі на колінах, мертвий конетабль. Відчував на вустах лише гіркий тлінний присмак своєї поразки… Погляд його зробився похмурим і водночас оцінюючим, іронічним, наче він пізнав міру всіх почуттів, уже пізнав геть усе на світі. Молитви його стали короткими й уривчастими, наче данина звичаю. Усе це так ятрило його, що Філіпп до задухи злостився на весь світ і хотів затопити його своєю тугою. Яке світу діло до Філіппа? Яке йому самому діло до світу? Він не бачить сенсу, не бачить мети, не знає нічого, окрім спустошення душі, втоми на серці, безсилого шалу, який спопелив його.

Завтра на світанку він залишить Ренн, він мусить відпочити, виспатись, але сон та спокій тікають від нього, як полохливі птахи.

Пригнічення важко впало на герцогський палац. Рене з подивом відчула, що не дала Рішару в ліжку звичної розради, заспокоєння. Він лежав мовчки, якось механічно граючись її чорними косами і, здавалось, не помічав щиросердих спроб розважити його. Рене ображено відсунулася від коханця, але той навіть не зауважив. Глибокі зморшки прорізали його високе чоло, безжально видаючи стурбованість.

– Рішаре! На Бога, що з вами?

Він слабко посміхнувся з недосяжної висоти своїх думок.

– Сьогодні з мене поганий розрадник, серце моє. Пробачте вже…

– Що ж сталося, монсеньйоре? – те, що він не брав участі в бою, радувало її, а не графа. Але Рене не могла цього зрозуміти.