Дама з покритою головою. Femme couverte

Її наречений уже стояв поруч із єпископом, й дівчина спершу не впізнала його у пишному яскраво-червоному вбранні з важким, усипаним рубінами золотим пасом. Єпископ лагідно з’єднав їхні руки: тремтливу й теплу Маргарити та холодну й нерухому – Рішара. Від запаху ароматичних масел, монотонних співів тонкоголосих хлопчиків-хористів і латинських молитов Маргаритою знову оволоділа втома, як тоді, коли вона сиділа в дормезі. Вона відчула, як холодна рука Рішара одягнула їй важку, так само холодну обручку на палець. Дивно, як вгадали із розміром: каблучка сіла як улита… В ім’я Отця і Сина… Їх заручили.

– Амінь, – видихнули придворні.

Рішар обережно забрав серпанок із поблідлого обличчя дівчини. Й вона відчула холодний поцілунок десь у щоку та із жахом усвідомила, що все це і насправді відбувається із нею: кам’яний чоловік, який і слова до неї не мовив, і якого вже ніколи не позбутися, біло-срібна сукня, яка так радувала її на початку, а тепер аж душить жорстким високим коміром, чужа скеляста, роздерта вітрами країна, що має стати їй єдиною домівкою. На темно-синіх очах з’явилися сльози, але опущений серпанок вчасно приховав сліди її слабкості та втоми. Але ще до того, як вони повернулися обличчям до присутніх, Маргарита себе опанувала. Зрештою, у світі є набагато гірші речі. Їй – десять, її наречений – молодий хлопець. Коли їй буде чотирнадцять і шлюб буде консумовано, він все ще буде людиною у розквіті сил. Якщо вони й не стануть щасливим подружжям, то принаймні житимуть із повагою до королівської крові, яка в них тече.

Граф д’Етан вивів її з собору, навкруги кричали привітання, герцог Жан щедро сипав золото у натовп і називав Маргариту милою сестрою. Вона не знала, як відповідати на ці знаки поблажливості, й навіть не думала у своїй юній наївності бачити в цьому лише придворну чемність. Тому вона посміхалась слабкою посмішкою, яка здавалася кожному, хто не здогадувався про її втому, радше стриманою, ніж люб’язною. Ті пишні дами вклонялися їй, називали імена, титули, посади, але Маргарита, як не намагалась, не могла це все запам’ятати.

Святкове приймання пройшло у напівсні, від вина, хоч і добряче розведеного водою, Маргариту хилило до сну, але вона мусила сидіти дуже прямо, вислуховувати привітання й побажання, які спричиняли дружний регіт гостей та гнівні погляди суворої герцогині Жанни. Заручини відсвяткували так пишно, що більшість присутніх до кінця життя були певні, що то і було весілля.

Коли сердешну Маргариту нарешті відвели до ліжниці, вона ледве трималася на ногах. Мадам де Белльваль завісила темно-синій полог, розшитий казковими срібними квітами, та вийшла з покою. Дівчину залишили саму.

Маргарита сіла у ліжку, бо разом із придворними дамами та служницями її залишили втома та сонливість, поступившись місцем гнітючій самотності й холодному, як гадюка, страху. Вона ніколи не спала сама, та ще й у такому великому ліжку. Її зведена сестра, мала Ізабо, завжди спала поруч, і Маргариту полишали страхіття й непевність. Тепер вона сиділа одна у густій темряві пологу, за яким, здавалось, зібрались усі страхи світу. Маргарита сиділа тихо, притамовувала подих, щоб розчути чиюсь моторошну ходу, серце її завмирало, а потім починало колотитись, як у загнаного звіра. Тоді вона покликала мадам де Белльваль і наказала запалити свічку.

Слабке мерехтіння вогника осяяло великий покій, обшитий темно-синім оксамитом, та гобелени із казковими тваринами. Маргарита підвелася з ліжка та підійшла до вікна, віконниці важко зрушили, й у ліжницю увірвались бретонські стоголосі вітри та загасили свічку. Маргарита довго стояла біля вікна, в обіймах тих досі чужих вітрів, потім підбігла до ліжка й розсунула важкий полог. Нічне небо у вікні почало бліднути, вітри співали свої дивні пісні, заколисуючи її. Маргарита вже не боялася. Народжена на світанку, вона завжди позбавлялася своїх страхів із першими променями сонця. Захмеліла від свіжого повітря дівчина швидко заснула.

Їй наснився плескіт Луари, шелест старих дерев навколо Ла-Ферте, квітуча шипшина, оберемки млосних кульбабок, мрійлива мелодія, яку любила грати на арфі мала Ізабо… Бретонські вітри нашіптували щось на вухо сонній дівчині, але вона чула лише улюблений із дитинства наспів срібної арфи…

Герцогиня Жанна почала опіку над своєю кузиною із того, що призначила їй секретарем вірну людину. Маргарита спершу опиралася, бо писати вміла і сама, а секретарем при ній був її вчитель та духівник, месір Коллар. Проте врешті була змушена пристати на вибір герцогині. Впевнившись, що дівчина особливих турбот не вимагає, герцогиня дала їй спокій, залишивши виховання Маргарити на совісті месіра Коллара та дами де Белльваль. Щодо графа д’Етана, то він намагався уникати своєї надто юної нареченої, відкупившись нечувано щедрими подарунками. Рішар подарував Маргариті карлика, який умів розрадити свою панну не лише дурними балачками, кумедне чорне цуценя, а ще неймовірні коштовності у витончених узорчастих скриньках. Маргарита чемно подякувала графу та з того дня його не бачила. Із розмов герцогині та її діверів вона зрозуміла, що Рішар поїхав у справах у свій замок Бенон. І, треба визнати, ця новина припала Маргариті до душі.

За будь-якої згадки про бургундців, герцога Бургундського чи бодай когось із його роду обличчя Маргарити набувало сповненого ненависті виразу: вуста її сходились у вузьку смужку, погляд кам’янів, білий, ніжний, як пелюстка лілеї, лоб прорізала важка зморшка.

«Добре вихована арманьяцька дівчинка», – задоволено зітхнувши, зауважила герцогиня. На її вустах з’явилась хитрувата посмішка, наче вона підібрала ключ до складного замка на скриньці з коштовностями, а тепер насолоджувалася думкою, як примірятиме їх всі перед люстерком. Життя набагато складніше за чорне та біле, арманьяки та бургундці лише інструмент для маніпулювання людьми та досягнення власних цілей: влади та збагачення. Проте вибивати з ніжної голівки Маргарити ці глибоко вкорінені при дворі герцога Орлеанського істини не варто. Так буде легше керувати дівчиною. Герцогиня дитиною забагато часу провела при дворі батька та на власні очі спостерігала за боротьбою герцогів Орлеанського та Бургундського¹⁰ вже у свідомому віці. Її дядько, покійний герцог Орлеанський, часто програвав через власний запал та небажання розігрувати складні політичні схеми. А запал його брався лише з того, що світ він ділив на чорне та біле, і не бажав помічати напівтони. Дипломатія не терпить однозначності та поквапу. Навряд це чемне дитя створить їй бодай якийсь клопіт, думала герцогиня, проводжаючи поглядом Маргариту.

Рене де Рошфор, дама де Бретейль ледве стримувала сльози розпачу, коли придворні обов’язки змушували її перебувати в присутності маленької графині, як називали майбутню мадам д’Етан. Поява суперниці роздмухала найгірші риси її вдачі: жорстокість, злість, мстивість. Щовечора вона отруювала собі життя, вигадуючи для Маргарити найгірші тортури та нелюдську смерть. Від самої думки про те, що колись маленька графиня зійде на шлюбне ложе із Рішаром, сповнювала Рене сказом. Від постійних думок про Маргариту та ревнощів, Рене втратила пильність на службі у герцогині. Здивована герцогиня Бретонська крижаним тоном зауважила на її помилки, а втратити місце в свиті Рене не могла собі дозволити. Це означало повернутися у владу родичів покійного чоловіка.

Ще тринадцятилітньою дівчинкою її віддали за сіра де Бретейля, якому було за сорок. Чи хто зважав на її вік, чи хтось носився із нею, як носяться із цією орлеанською принцесою? Через рік вона народила сина, але він помер одразу після хрестин, а сір де Бретейль відразу ж зажадав наступного. Бог змилувався і прибрав її чоловіка в одній із сутичок громадянської війни арманьяків та бургундців. А юна вдовиця потрапила під пильний нагляд братів свого покійного чоловіка та їхньої надто побожної сестри. Вдовине право Рене було великим, й брати де Бретейль не хотіли випускати зі своїх володінь такий ласий шматок, тому усіма силами намагались завадити шлюбу своєї невістки. Лише коли тітка Рене, мадам де Руа, знайшла їй місце при дворі молодої герцогині Бретонської, Бретейлям довелося відпустити її до герцогського двору, надавши їй тим самим волю, про яку вона мріяла із часів свого шлюбу.

Врода Рене швидко зробила її королевою турнірів й трубадурів. Скільки ж пісень славили її сірі у цяточках очі, схожі на розплавлене срібло, її білу лілейну шкіру, підкреслену темним вбранням удови, її чорне, як ніч, волосся! Сама Рене не вважала себе красивою, бо лице її нагадувало формою сердечко, ніс був злегка кирпатим, вуста рідко посміхались. Усі компліменти та співи Рене сприймала спокійно, із тихою задоволеною посмішкою на вустах та тремтливим очікуванням на серці. Вона потребувала захисника, могутнього й знатного, щоб звільнив її від дріб’язкової опіки жадібної родини Бретейлів, а тому шукала чоловіка серед найперших дворян Бретані. Лавалі, Пантьєври, Монморансі, Роани… Та коли за нею почав упадати брат герцога Бретонського, молодий Рішар д’Етан, Рене зрозуміла, що всі її хитромудрі задуми зруйновані слабкістю, яку дарує кохання. Хіба ж це вона, сповнена кокетства та холодного розрахунку, ставила вимоги Жану де Монморансі чи Тібо де Лавалю? Вона ж сама ніжність, сама покірність для Рішара. Бажання могутнього захисника чи знатного чоловіка згоріли десь усередині, поступившись примхам графа. Лиш дізнавшись про майбутній шлюб графа, Рене зрозуміла, що найпершим її бажанням було стати мадам д’Етан. А вже потім забути жадібних Бретейлів, які контролюють її досить скромні витрати, забути своїх пихатих родичів, які без зайвих роздумів віддали її за огидного старого. Забути гордовиті, зухвалі погляди дам, які приходять на учти й бали з чоловіками, та, захищені шлюбом, без роздумів обирають коханців і вбираються у коштовні сукні яскравих кольорів, які лиш підкреслюють їхні страхітливі жовті лиця. А вона ж мусить вбиратися у жалобу. Як вона їй остогидла! Герцогиня Жанна пильно стежить за своїми придворними дамами, за найменшою підозрою у романі з графом д’Етаном Рене могла втратити місце, тому вони ховаються по закутках герцогських замків, губляться на полюванні чи міських святах, вигадують сотні виправдань своєї відсутності, які вже почали набридати Рене. Хіба ж вона прагнула чогось неможливого? Хіба знатність її крові не гідна шлюбу із братом герцога?

Рене безсило впала на ліжко – страшенно розболілась голова. Весь час болить голова від тих гидких, злостивих думок. Постукали у двері: тричі швидко, двічі – довго. Умовний знак коханців. Але сьогодні на Рішара вона не чекала. Налякана Рене відчинила двері:

– Ви?

– Тихіше, серденько.

Граф д’Етан проковзнув до ліжниці й схопив Рене, вона чомусь м’яко пручалася руками, наче відштовхувала його.

– Ви ж маєте бути у Беноні…

Рішар нетерпляче хитнув головою. Є важливіші речі.

– Англійці висадилися в Нормандії. Король Англії Генрі обложив Арфлер.

– То буде війна?

– Дофін уже збирає сили.

– А я думаю, чому це ваш брат Артюр де Рішмон збирається в Париж…

– Ви знаєте, що його скоріше цікавить мадам дофіна¹¹.

– Рішаре, ви теж поїдете?

– Хотів би… Та доведеться спитати дозволу мого брата, герцога.

– Він може заборонити? – ледве стримуючи хвилювання, спитала Рене, щиро сподіваючись, що герцог Бретонський залишить брата при дворі.

Рішар мугикнув нетерпляче і, здавалось, незадоволено. Півроку тому, після Великодня, його висвятили у лицарі, й тепер графові не терпілося прославити своє ім’я звитягами, яким, певна річ, нема де взятися у мирному спокої Бретані. Попри юнацький запал і мрії про лицарську славу, молодий граф був дуже спокійною людиною. На диво спокійною у запальній родині герцога Бретонського, із морем терпіння, аби вислухати кожну сторону. Тому герцог Жан не боявся відпускати свого брата на будь-які перемовини, та був певним, що той не схопиться за меча, як неврівноважений Артюр де Рішмон, чи не почне чіплятися із викликами до кожного, хто йому не до вподоби, як Жиль де Шантосе. Але герцог Бретонський не знав, що коли Рішара зачепити за живе, то гнів його буде утричі страшнішим за шаленість Жиля чи Артюра.

Герцог Жан сидів замислено й нерухомо, стиснувши голову долонями та витягнувши короткі м’язисті ноги. Вогонь каміна м’яко нагрівав підошви його червоних носатих пуленів¹². Король Англійський, Генріх V, висадився на континенті – тепер дотримання нейтралітету стане недосяжною мрією. Із кожного боку ставитимуть вимоги, відсилатимуть накази, лякатимуть погрозами. Король Франції – божевільний, дофін – незугарне, погано виховане хлопчисько, яке знає лиш розваги й любовні пригоди. Королева нацьковує арманьяків та бургундців одне на одного задля власної користі. Король Англії молодий та енергійний, у його посланнях вгадується нестримна воля і бажання діяти. Його молодші брати навіть не думають про поділ влади, бо віддані королю й Англії. А він – герцог Бретонський, він хоче лише незалежності своїх володінь і миру. Король Англії тримає його матір, Жанну Наваррську, заручницею у монастирі, хоч вона доводиться йому мачухою… Король Франції чи дофін, чи королева, чи герцог Бургундський (хто їх там розбере!) завжди можуть всадити ніж у спину, підтримавши цих стерв’ятників Пантьєврів та їхні химерні права на Бретань. І хто тут згадає, що герцогиня Бретонська – французька принцеса, рідна дочка короля? Надто все складно, а ще сильніше заплутано на крові, на шлюбних союзах, на кревній помсті. Як забути про обра5зи, коли вони, як сім’я, проростають у дітях, зачатих на шлюбних ложах ненависті?

Годі, він збожеволіє від цих міркувань! У нього одна мета – незалежність і мир у Бретані. Він не може залишити своїх дітей у божевіллі громадянської війни чи конфлікту з Англією, герцог досхочу напився цього всього ще дитиною. А ще він мусить порадитись із Жанною. Герцог Бретонський підвівся і вже хотів іти до герцогині, але у цей час паж оголосив, що граф де Рішмон та граф д’Етан просять герцога прийняти їх.

– Кажіть швидше, я не в настрої, – нетерпляче кинув нахмурений герцог Бретонський.

– Я прошу дозволити мені приєднатись до королівської армії, – почав де Рішмон.

– Хто веде військо – дофін чи конетабль? – спитав герцог замислено.

– Не знаю, брате. Але я мушу бути там.

– Дозволь і мені, Жане, – попросив Рішар, не зводячи очей зі старшого брата.

– Тобі – ні.

Бурштинові очі графа гнівно блиснули, проте висловити своє роздратування вголос він не насмілився.

– Але чому?

– Бо я не знаю, на чиєму ми тепер боці, брате. Коли один Артюр битиметься за Францію, це не викличе подиву, бо він служить у дофіна. Та якщо усі мої брати воюватимуть проти Англії, король Генрі може заподіяти шкоду нашій матері¹³, щоб навернути нас до союзу з ним.

– Він не посміє! – в один голос скрикнули молодші брати.

– А я вже геть непевний, що не посміє. Артюре, їдь із Богом, а ти, Рішаре, залишайся. Це мій наказ.

– Брате! Граф де Невер і граф де Сен-Поль, хоч і рідні брати Жана Бургундського, збирають своїх васалів, щоб воювати на боці Франції. Герцог Орлеанський іде на англійців, хоча його молодший брат уже три роки у них в заручниках.

– Я свого рішення не зміню. Рішаре, ти єдиний із нас, у кого вистачить терпіння й розуму вести дипломатичні переговори. І як мені не боляче визнавати, це нам скоро знадобиться.

– Брате, у Нормандії обложили Арфлер, а ми замість того, щоб надати місту допомогу, відсиджуватимемось, як лиси в норі.

– Це не наша війна, Рішаре! Не наша!

Герцог Бретонський захитав головою. Як же остогидло борсатись між ворожими сторонами у пошуках миру! Безкінечно пояснювати щось своїм братам, хоч Артюр відверто тримає сторону арманьяків, а Жиль – бургундців. Він мусить порадитись із герцогинею… Мусить…

Ранком наступного дня Артюр де Рішмон із великим загоном полишив Кемпрле. У Парижі на нього чекало, хай і коротке, але таке омріяне побачення із мадам дофіною, Маргаритою Бургундською.

Разом із ним поїхав щасливий до нестями юний джура, що супроводжував почет принцеси Орлеанської до Бретані, Філіпп де Прюнель, якого герцог віддав у служіння своєму братові. Як і кожен хлопчак його віку та роду, Філіпп прагнув звитяг, мало розуміючи, що таке війна. Прюнель виріс при дворі герцога Орлеанського і, попри непогану фізичну форму та вправність із конем на зброєю, морально був більше готовий до турнірів та Двору кохання, ніж військових походів та справжніх боїв. Тобто до того світу, який став реальністю після вбивства Луї Орлеанського.

Вересень промайнув швидко у щоденних звістках про маневри англійців. Дофін Луї скерував усі французькі сили на Вернон. Ситуація ставала критичною, через два дні після свята Богородиці благословенний король Шарль змушений був винести орифламу¹⁴ з абатства Сен-Дені, що для кожного француза означало лише одне: війна, яка здавалася химерною загрозою, стала нестримно реальною. Блідий, передчасно постарілий король Франції безсилими висохлими руками тримав орифламу, сльози котилися по його зморщених жовтих щоках, люди падали на коліна і ридали. Дофін, на диво серйозний і на диво тверезий, упав на одне коліно й поцілував королівський прапор. Бліда розряджена королева Ізабо байдуже і відверто нудьгуючи, спостерігала з висоти своїх оксамитових нош. Принци крові, герцоги, найродовитіше дворянство зібралось, щоб виступити проти англійських загарбників.

Новини з Нормандії не радували. Обложений Арфлер, сподіваючись на допомогу, просив короля Генрі про перемир’я до шостого жовтня, пообіцявши відчинити міські брами перед англійським військом, якщо допомога не встигне. Король Англійський, порадившись із братами, дав Арфлеру лише п’ять днів, по закінченню яких місто здалося на ласку переможців. Увесь шлях англійського війська в Нормандії був залитий кров’ю, завалений мертвими тілами, оповитий криками і плачем.

Радість англійців затьмарювали значні втрати, які зробили неможливим запланований рейд на Гієннь, тому англійці вирішили рушити на північ, до Кале. А через чотири дні після здачі Арфлера король Генрі відправив дофіну Луї герольдів із викликом на двобій, яким пропонував вирішити їхню суперечку (під якою розумів законне право на французький престол), але належної відповіді не отримав. Висміявши із братами таку недолугу поведінку спадкоємця французького престолу, король Генрі навіть не уявляв, що вісімнадцятирічний дофін лежить при смерті. Раптовий серцевий біль, який нерідко переривав божевілля учт та розваг у королівському палаці, знову заволодів кволим тілом принца. Королева помітно заметушилася: на Луї було легко впливати, даючи йому гроші і вродливих жінок, влади й участі у державних справах він не хотів. Якщо з ним щось станеться, її другий син, Жан Туренський, надто прив’язаний до бургундців, до того ж, вдачу мав нелегку. Тому королева щедро сипала золото церквам і монастирям, наказуючи молитись за одужання молодого принца, й сиділа коло ліжка сина значно довше, ніж його нелюба дружина, пихата Маргарита Бургундська. Попри щирі молитви та турботу королеви, його високості дофіну не легшало. Він почав відхаркувати слиз із кров’ю й так сильно пітнів уночі, що на ранок доводилося повністю міняти постіль. Її величність вже із неудаваною тривогою спостерігала за агонією свого третього сина. Він лежав днями у ліжку під червоним балдахіном із гербом, сіро-білий, наче мрець, зрідка сухо кашляв. Та коли вже заходився, то кашляв годинами, аж гавкав, і тільки якісь мавританські ароматичні свічки, коштовні, як амбра, повертали йому подих. Біля ліжка весь час стояла(бо королева сиділа) улюблениця принца, Б’єтта де Кассінель, на її видовжених до скронь світло-сірих очах тремтіли сльози, тонкі білі руки вона тримала на ледь округлому животі. Дофін, вже безсило мовчазний, не зводив ласкавого погляду з її ледь розповнілого стану, він добре розумів, що тої дитини йому вже не побачити. Його нелюба дружина Маргарита Бургундська, вся в чорному, наче вже вдова, молилася у кутку. Дофін не хотів її бачити, як лиху вісницю. Навіть молилась вона так само погордливо, як і все робила в своєму житті, голову тримала високо, наче не благала про милосердя, а вимагала те, що їй належить за правом. Якби ж принц знав, що так мало років йому судилося, хіба ж він витратив би на дружину бодай одну ніч?

Про двобій із англійським королем вже не йшлося. Королева замовила меси, сповідник дофіна вже не залишав його ані на мить.

Тим часом військо конетабля Франції Шарля д’Альбре швидким маршем наближалося до англійців. З Руана виступили головні французькі сили. Розвідники герцога Йоркського доповідали, що французів уже в три рази більше, а ще не всі сили зібралися. Казали, що герцог Орлеанський, герцог Брабантський та військо від герцога Анжуйського досі на підході. Йшов безкінечний жовтневий дощ, англійська армія вже кілька днів нормально не їла, а взяти провіант не було де. Багато солдатів мучилися від дизентерії, бо намагались втамували голод сирими грибами, жолудьми та каштанами.

Марно сподіватись на диво! Король Генрі вже ставився поблажливіше до можливості дипломатичного вирішення суперечки. Він уже кілька разів обговорював із братами можливість відкупитися від французів за безпечне повернення до Кале. Та перш ніж він встиг відправити посланців, конетабль та французькі герцоги самі запропонували за сто тисяч екю повернення захопленних норманських міст та відмови від подальших зазіхань на корону Франції. Для людини із гординею короля Генрі ціна була неприйнятна.

Паж влетів у намет короля Генрі й упав на коліна. Той тривожно впився в нього темними очима.

– Говори!

– Ваша величносте! Герольди від конетабля Франції, месіра д’Альбре.

Король Англії озирнувся до своїх братів, шукаючи підтримки: спершу – до розсудливого, усією манерою триматися схожого на величного шляхетного птаха, Бедфорда, потім – до нетерплячого, нестриманого, але надто привабливого Кларенса, улюбленця придворних дам та шукачів пригод. Бедфорд напружився, наче чекав нападу чи принаймні неприємної звістки, Кларенс вже був розохочений, як молодий півень перед бійкою.

– Проси!

Увійшли троє юнаків, важкі обладунки були прикрашені блакитними кірасами з королівським гербом. Шоломи із високими плюмажами вони тримали в руках, віддаючи шану королівському титулу Генрі V. Довгі червоні плащі тягнулися шлейфом, як на жіночих сукнях. Кларенс ледь стримував презирливий сміх.

Уклонитися низько герольдам не дозволили панцирі, король Генрі нахмурився, але мусив задля успіху перемовин стримати роздратування. Він знаком дозволив посланцям говорити.

– Могутній королю Англії! Шарль д’Альбре, із ласки Божої конетабль Франції, має честь повідомити, що із ним двадцять п’ять тисяч війська, і він має намір дати бій до того, як ваша величність досягне Кале.

– Годі, – наказав король, не бажаючи вислуховувати куртуазні фрази, які більше годилися для лицарського турніру, ніж для війни.

Із низькими церемонними поклонами герольди залишили ковану залізом рукавичку конетабля. Король ще мить вагався й наказав Кларенсу підняти її. За звичаєм герольдів потрібно було щедро нагородити, але англійці були у скрутному становищі, тому король віддав посланцям свій золотий ланцюг та дві каблучки, аж тоді дозволив піти.

– Що скажете? – спитав король, упавши у похідне крісло під червоно-золотим балдахіном.

– Якби французи не слідували за нами, можна було б спробувати продертись до Арфлера та зачинитись у місті, викликавши тим часом допомогу з Англії… – мовив Бедфорд, щось прораховуючи.

– Якби ж не, мій обережний брате! – глузливо усміхнувся Томас Кларенс, показавши хижацький вищир.

Сіро-зелені очі Бедфорда гнівно кресонули брата. Між братами англійського короля, такими дружними на полі бою чи в щирій відданості його величності, часом спалахували суперечки, а дітьми вони часто добряче билися, незважаючи на те, хто – сильніший, хто – слабший, а хто – батьків спадкоємець. Кларенс, солдат до мозку кісток, хотів бою, лише в бою він жив на повну, лише так він був щасливий. Бедфорд думав про співвідношення сил, про виснаженість солдатів хворобами та голодом, про те, який реальний супротив вони можуть зчинити.

– Я розумію, що у нас немає іншого виходу, як битися з французами, мій занадто нерозважливий брате, – сухо та підкреслено спокійно зауважив Бедфорд. – Та я не можу завадити думкам про те, що більша частина наших солдатів змучена дизентерією… А французів двадцять п’ять тисяч.

– Битися! Чорт забирай, їх двадцять п’ять тисяч! – скрикнув король, стиснувши кулаки так, що вони побіліли. – Огидно усвідомлювати, що смерть – єдиний порятунок честі.

Король замислився. Важка тиша в наметі гнітила, як у камері смертника.

– Хтось із нас повинен верхи їхати у Кале, бо якщо усі ми загинемо, Англію знову роздеруть громадянські війни за королівський спадок. У мене немає законних дітей, у вас – теж… Ми мусимо вчинити так, аби англійська корона залишилась за Ланкастерами.

– Пробачте, брате мій, – мовив Бедфорд. – Я не залишу вас.

– Тобі є що втрачати, Джоне, – ласкавіше сказав король.

– Я не збезчещу своє ім’я втечею, – впевнено відповів Бедфорд.

– Тоді ви, Томасе…

– Нізащо! Пробачте, ваше величносте. Коли мої брати на полі бою, то й мені тут місце,– сказав Кларенс, і звичайна для нього насмішкуватість кудись зникла.

– Що ж лишається…

Погляди братів упали на Гемфрі Глостера, найменшого брата, який тільки-но увійшов до королівського намету і вклонився королю. Але молодий герцог, попри умовляння братів та наказ короля, теж відмовився їхати в Кале. Тоді король, подумавши, наказав герцогу Бедфорду повернутися у Лондон, аби уникнути безладу в столиці. Той, попри власне небажання, змушений був скоритися.

Конетабль Франції, впевнений у своїй перемозі, не хотів проґавити англійську армію, тому французи перекрили шлях на Кале, ставши між Азенкурським замком та маленьким Трамкуром. Англійці змушені були заночувати у полі під Мезонселем.

Сам же король Генрі наказав вивести свого бойового коня білої масті, невеличкого на зріст, проте надзвичайно сильного, та вирушив до герцога Йоркського, що отаборився на височині. Та коли король піднявся, він завмер від жаху: французька армія, що зайняла весь простір між лісами в низині, виглядала, як величезний рій сарани. Його величність розумів, що французи так само страждають від пронизливого дощу, нестачі їжі та хвороб, проте їхня кількість, всі ті списи, блиск десятків тисяч обладунків, прапори, намети, коні, всі ті звуки, галас, крики, дзвін, що панували навколо французького табору, – не могли не вражати. Король був занадто гордою людиною, аби визнати, що йому страшно. Він зціпив зуби, різко розвернув коня та поїхав у Мезонсель, де для нього знайшли сухе тепле приміщення, трохи хліба з сиром та цілу карафу вина. Від вина король відмовився, поїв і спробував поспати. Та серце калатало так, що заснутити не виходило, годину поперевертавшись із боку на бік, Генрі різко підвівся, вмився крижаною водою, аж намочив волосся, та повернувся до війська.

Безнадійність становища англійців була очевидна, але королем оволоділа якась дивна нерозумна і незрозуміла впевненість, яка відкидала сумніви раніше, ніж вони встигали продертись до його серця. Він обходив і обходив позиції, вислуховував своїх командирів, тричі власноруч промалював план місцевості, яку вже достеменно знав, аж тоді тривога полишила його.

Надвечір король наказав зберігати суцільну тишу в таборі, усім порушникам наказав відрізати вухо, а надто знатних для такої ганебної кари – нещадно штрафувати. Ніч минула у пронизливій тиші, холоді та дощі, що загасив всі вогнища, окрім хіба що грубок у наметах. Комусь так легше було зібратися з думками, комусь – молитись, а хтось мовчки, не сміючи подати голос, проклинав усе на світі, шкодуючи, що свою останню ніч він проводить у холоді й голоді.

Король не міг спати. Він вийшов з намету та підвів погляд до неба, звідки зрідка з’являвся затягнутий хмарами тонкий молодий місяць. Король шукав Божих знаків і не бачив їх. Він молився безкінечно, беззвучно, наче в тих повторюваних словах віднаходив заспокоєння.

Пишний табір французького командування, розкішні попони коней, розряджені у золото й оксамит пажі скоріше нагадували турнір, ніж війну.

У темно-зеленому наметі конетабля Франції галасливо й тепло, смолоскипи тьмяно освітлюють червоні від вина обличчя сеньйорів. Вони вже дві години сперечались та закладались, хто яких бранців захопить у полон і кому ж пощастить полонити короля Англії. Сеньйор де Круа заприсягнув, що він або його люди (яких було аж цілих вісімнадцять) знесуть золоту корону з шолома його величності.

– Я повторюю, месіри, я чекатиму, – запевнив присутніх конетабль.

– Лише чого, месьє? – спитав герцог Алансонський. – Поки з Англії прийде допомога? Чи другого пришестя?

– Король Анрі молодий та запальний. Він нападе першим, що зменшить наші втрати.

– Про які втрати ви кажете, коли їх там жалюгідних шість, може, вісім тисяч? – засміявся Артюр де Рішмон. – Мені важко зрозуміти, кого ви бережете, коли кожен із нас прагне битви.

– Ми можемо чекати, допоки голод та хвороби не викосять половину англійського війська. До того ж, майже тиждень іде дощ, погода не сприяє атаці кавалерією… – зауважив маршал Бусіко.

– Невже вас, месьє, котрий бився при Нікополісі¹⁵, лякає погода? – лише з поваги до старого маршала Рішмон не розсміявся вголос.

– І справді, ми зібрались тут не для того, щоб чекати підходящої погоди, – скривився граф де Вандом. – Я за те, щоб ударити по англійцях якомога швидше. Хоч би й уночі, вони цього не чекають.

– А що скаже монсеньйор герцог Орлеанський?

Усі озирнулися до Шарля, який і слова ще не мовив, за звичкою вислуховуючи думки інших перед тим, як прийняти рішення. До того ж, король Франції призначив його головнокомандувачем. Він приєднався до війська лише кілька годин тому, після виснажливого рейду під дощем, вітрами, в осінній багнюці. Він не бачив поля битви при денному світлі, не оглядав позиції та солдатів. Від довгої дороги та втоми паморочилося в голові. Тому понад усе герцог Орлеанський хотів устигнути поспати бодай три-чотири години.

– Бій якомога швидше. Завтра на світанку, – спокійно сказав герцог, сподіваючись, що всі негайно розійдуться по своїх наметах.

– Бій! Бій! – загули присутні.

Конетабль обмінявся похмурим поглядом із Бусіко: доведеться сурмити атаку, інакше ці запальні сеньйори самі кинуться у бій.

На світанку англійська армія стала між двома невеличкими лісочками, що оточували шлях на Кале. Король поділив свої сили на три частини, поставивши між пішими воїнами та лицарями лучників. Французи, у свою чергу, теж поділились на три війська, переважно з важкоозброєних лицарів. Французи стояли у півльє від англійців, але дорога була вузька, тому три їхні війська стали одне за одним. Від світанку до опівдня армії не рухались. Англійці безперестанку молились. Сам король наказав своєму капелану відправити три меси.