ХІХ
Придбавши собі спільником кримського хана, польський король послав коронного гетьмана Потоцького і з ним під сто тисяч війська руйнувати Поділля. Хмельницькому неможливо було заступити Потоцькому шлях, бо з Криму мов чорна хмара наступала на Вкраїну орда, і Поділля лишилося необороненим.
Потоцький з своїм великим військом сунувся понад Дністром, вимагаючи од людей покірливости до панів, але завзяті подоляни, що шість років уже проливали кров за свою волю, все ж таки не хотіли скорятися, не вважаючи навіть на велику силу поляків. Вони узброїлися хто косою, хто вилами, хто сокирою, а більшість самими кійками та ножами, і з тією зброєю обороняли свої села й міста. Певна зброя, як рушниці й шаблі, мало у кого траплялася, бо її вже кілька раз одбирали по Поділлю поляки, під час своїх наскоків. Зрозуміло, що не маючи доброї зброї, подоляни тисячами гинули від куль і шабель добре узброєного комонного польського війська, а села їхні займалися від огню польських гармат; проте розпука серця геть знищила у подолян почуття страху, й вони, не вагаючись, йшли на видиму смерть.
Лишаючи позад себе пожарища й купи трупу, Потоцький дійшов до міцного замчища Буші, де засіло шість тисяч подільських левенців та галицьких опришкв. Всі вони, як і узброєні мешканці Буші, бачили собі неминучу смерть, проте зважили за краще вмерти всім разом з жінками й дітьми, аніж датись живими до рук немилосердного ворога.
Почалися під Бушою щоденні бойовища й штурми. Подоляни й галичани билися, як роздратовані звірі... Всякий дбав тільки про те, щоб якнайдорогше віддати своє життя; але сила була занадто нерівна і до того у Буші не було гармат, у Потоцького ж їх було більше сотні, й він громив замок бомбами. Довго оборонці Буші давали ворогам одсіч, поки нарешті поляки, спустили воду з ставка, що захищав Бушу з одного боку, і через той ставок вдерлися у місто. Украінці почали битись вулицями, запалювали свої хати й заганяли ворогів у вогонь, перекопували вулиці рівчаками, щоб тим вигубляти ворогів, але сила брала своє, і кількість оборонців щогодини зменшувалася, а через деякий час не було вже кому змагатися. Тоді жінки, що ввесь час билися поруч з чоловіками, почали власноручно вбивати своїх дітей і самих себе, решта ж їх збилася у льосі, де переховувався порох, і там дружина вбитого сотника Зависного запалила бочку пороху і поховала всіх під руїнами замку.
З під Буші Потоцький повернув до Бугу на Брацлав. Щоб заступити йому шлях на Чигирин, гетьман зібрав до Брацлаву полки Лубенський, Брацлавський та Винницький. Не вважаючи на те, що Хмельницький знав, як Богун тільки цей рік відцурався гетьманської булави, вів все ж таки не доймав Богувові віри, опасувався його і заздрив його славі. Свою неправдиву невдячність до Богуна гетьман яскраво виявив тепер у тому, що зібрані у Брацлаві полки доручив не Богунові, а молодшому полковникові, Мізко-Дубині, призначивши його наказним гатьманом. Проте Богун не був себелюбцем, не ремствував і, щоб не пошкодити справі, корився Дубині.
Порадившись поміж себе, полковники зважили було оборонятися у Брацлаві, але скоро до них надійшла звістка, що татари йдуть на необоронену Умань, мають переняти козакам шляхи до Чигирину й гетьманського війська, і через це Дубина зважив за потрібне покинути Брацлав і йти до Умані. Тут, під час переводу через Буг, Дубину було вбито польською бомбою і за старшого знову таки лишився Богун.
Перевівши військо за Буг і одвівши його на дві милі од берегу, Богун отаборився на ніч біля невеликої річечки. Гіркі думи обсіли тут завзятого полковника. Вороги чорними хмарами заступили Украіну з заходу й з півдня. Новий спільник і державець України помочі їй не подавав, гетьман же, замісць того, щоб обороняти рідну землю, послав двадцять тисяч козаків із Золотаренком у Литву, щоб добувати литовські городи для московського царства. Сила України розкидалася й гинула, і по Поділлю й Брацлавщині горіли міста та села від рук ворогів, а часом і сами селяни палили свої оселі, щоб не доставалися вони ворогам, і виходили після того до Дніпра й далі, на лівобічну Україну.
Як смерклося, Богун з Довбнею та Влучком пішов обдивитися по табору, чи чатують вартові, чи добре посковані ланцюгами на ніч вози понавколо війська, чи чатує біля гармат залога і чи все у таборі напоготові на випадок несподіваного наскоку ворогів.
Стояв місяць грудень і ніч була морозна. Земля біліла од снігу, а на темному небі сяяв молодик, оточений безліччю зірок, що грали своїм промінням на снігових кришталях, мов на самоцвітах. На заході сонця, за Бугом, на обрії неба відбивалося червоне полум’я пожежі, розстилаючи по снігу жовтогарячі стежки.
Козацтво ще не спало, а, порозкладавши огнища, сиділо коло них купами.
Почувши біля одного огнища бандуру та спів кобзаря, Богун наблизився туди. Козаки трохи розступилися і дали місце полковникові й його товаришам.
Не старий ще, але з темними ямами замісць очей, кобзар співав про Перебийноса, який за Дашевом, під Сорокою, вигубив велику силу ляхів. Чимало поміж слухачів було ще тих самих, що ходили з Перебийносом і знали його криваву славу, і як тільки дума скінчилася, всяк з них почав додавати своє, чому був свідком.
Набалакавшись досить про Перебийноса, козаки знову звернулися до кобзаря:
— А ну, Дмитро, про Нечая! Нечая заспівай!
Кобзар попідтягав струни, спробував голоси й почав:
Ой у Краснім на ставочку Туман осідає, Чатували козаченки У зеленім гаї. Ой, поставив козак Нечай Та сторожу в місті. А сам пішов до кумоньки Звінок риби з’їсти...
Довго, довго виспівував кобзар про славного козацького лицаря, Данила Нечая, а побратим Нечая, Богун Іван, слухаючи ту думу, весь, пірнув у згадки про минуле, що було всього шість років до цього, але здавалося дуже давнім.
— Хто ж ще лишився живий з нас, — міркував він, — що вийшли з Січі поруч з Богданом?.. Перебийніс, Ганжа, Нечай, Морозенко, Полов’ян, Мозир, Небаба, Чарнота, Бурляй, Мізко-Дубина всі вже поклали свої голови за неньку-Украіну... От про побратима Данила вже співають кобзарі... Чи й про мене ж співатимуть?.. і чи скоро заспівають?
— Від кого ти навчився ціх дум? — спитав Богун, коли втомлений кобзар спинився.
— Ні від кого не вчився! — одповів той, повернувши до Богуна своє незряче чоло. — Сам усе те бачив. Сам скрізь з ляхами бився, а як захопили вони торік мене пораненого, та випекли мені очі так оце мені Господь милосердний так дав, що все, що було, пригадую та й виспівую.
Кобзаря почастували горілкою, і він почав заїдати салом. Богун придивлявся до співця і пригадував, що схожий на нього козак бував і біля нього у походах.
— Чи ти не Дмитро Верша? — спитав вів.
— Та Верша ж! А ти хто?
— А я Богун Іван!
— Ну, поздоров тобі, Боже, що ти впізнав мене незрячого! — сказав кобзар і, знявши трохи шапку, вклонився Богунові. — Ти славний козак і коли помреш, то я й про тебе пісню складу. Тільки живи собі на здоров’я, а Україні на славу!
— Що ж ти про мене співатимеш?
— А що мені Господь скаже! А от тільки не у гнів тобі, Богуне, скажу: Нечай любіший за тебе нам був.
— Але через що саме?
— Бо веселіше з ним було. Хіба б отак у таборі було, коли б ми оце з Нечаєм зараз стояли? — Та тут би горілка, музики, танки! Земля було стогне од гопака. То певний козак був, а ти хоч і великий войовник і лицар, та тільки не козацької вдачі: не п’єш, не гуляєш, сумуєш чогось...
— Так уже мені Бог дав! А чи добре ж, що Нечай так гуляв? І сам поліг головою і полк свій вигубив...
— Полягли вони, правда проте дай, Боже, всякому так! Чого довго по світу поневірятись? Аби слави козацької здобути!
У цю хвилину позаду почулися голоси. Хтось питав про наказного гетьмана.
Богун підвівся і побачив з десяток селян, узброєних хто чим.
— Що скажете добрі люди?
— Куди ж це ти, пане полковнику, з козаками мандруєш, а нас знову на поталу неситим панам покидаєш?
— А ви звідкіля? — спитав Богун.
— З Демівки. У нас зібралося аж три тисячі козаків. Не хочемо ми ані панам коритися, ані осель своіх покидати... будемо битися до останнього. Дай же нам помочі, бо чутка є, що ляхів, як сарани йде!
— Не воля моя, щоб вам, брати мої, помочі дати, бо йдуть татари на Умань, і мусю я те місто заступити, щоб на Чигирин татарів не пустити.
— А як же ми? — бідкалися селяни! — До нас же з околиць люди позбігалися. Самих жінок та дітей більше як десять тисяч скупчилося. Знущатимуться з них ляхи: жінок гвалтуватимуть!
— Що маю чинити... — з сумом у серці говорив Богун. — Радий я сам десять раз вмерти, щоб не бачити нашого безголов’я, але не можу я про одне село дбати, коли треба дбати про долю всієї України!
— То вже дай нам хоч ватажка! — загукали селяни всі враз. — У нас нікогісінько з досвідчених козаків немає, самі посполиті.
— Ватажка дам, — сказав Богун, і обвів очами понавколо, шукаючи кого б дати. — Вам треба такого, щоб радий був іти на видиму смерть.
— Дозвольте, брати, мені вмерти! — вклонився Богунові старий Влучак.
— Ти хочеш піти за ватажка? А ти ж знаєш скільки ворогів?
— Знаю добре і хочу вмерти за рідний край! Покозакував я вже на своєму віку досить. Час уже й годі сказати; а то щоб часом, боронь Боже, не захворіти та не вмерти, по жіночому, на ліжку.
Защеміло у Богуна серце. Тяжко йому було з вірним товаришем навіки розлучатися, але не пустити козака за рідний край вмерти не годилося...
— Жаль мене за серце бере, розлучаючись з тобою, мій друже вірний, — сказав Богун. — Не віддавай же за дурницю свого дорогого життя!
— А ви, — звернувся Богун до селян, — глядіть: бережіть мого товариша, славного на всю Україну! Заступайте його від ворожих шабель, та стійте одностайно, а як ні, то нема чого й захожуватись до змагання!
— Про те не турбуйся, — одповідали селяни. — На чому стали, те й вчинимо: всі поляжемо, як у Буші полягли, а не дамося живі ворогам на знущання. Відаємо всі, що прийшов нам час... Ще вчора гріхи свої на духу спокутували.
— Візьми сотню козаків! — звернувся Богун до Влучака. — Викликай охочих.
Селяни радіючи кланялися Богунові, а Влучак зараз же зліз на воза і почав гукати на ввесь табір.
— Агов! Козаки молодці, славні лицарі! Хто з вас світом нудить?.. Ідіть до мене! Кому життя обридло, той мені буде братом! Хто хоче голову за неньку-Україну покласти, той мені найлюбійший товариш. Всі йдіть до мене!
За кілька хвилин Влучака оступив цілий натовп охочих, так що довелося навіть мірятись, кому достанеться йти.
Богун зняв шапку, поцілував вірного товариша на останнє, й старий козак повів свою ватагу.
Влучак знайшов те, чого шукав. Коли через кілька день до Демівки наблизилося переднє польське військо і почало її добувати, він з Демівцями добре його погромив і вигубив чимало ворогів, але через день до неї надійшло велике вороже військо з гарматами, запалило бомбами хати і штурмом вдерлося у місто. Тоді вулицями й по хатах счинилася смертельна січа. Українські діти засипали полякам піском очі, жінки й дівчата обливали їх окропом, а селяни рубали сокирами, різали косами й кололи вилами. Цілий день, всю ніч і ще півдня невгаваючи тяглася ця різанина, поки вулицями потекла кров, як після дощу тече вода, а трупи лежали вже скиртами. Сам Влучак на цей раз не стрілами бив ворога, а рубався шаблею, обстоюючи окопи, а коли поляки вскочили вже у місто, він з козаками продрався поміж ворогами до церкви і обороняв її, аж поки вона не зайнялася. Тут біля пожежі, на майдані, він і поліг головою з усіма козаками, дорого віддавши своє життя.
Демівці додержали свого слова: всі вони полягли за рідний край разом з жінками й дітьми.
ХХ
Прибувши до Умані, Богун похапцем почав рештувати її та узброювати мешканців. На окопи, що були пороблені навкруг міста, повитягали гармати і понатягали колод, щоб кидати їх на ворогів, коли ті лізтимуть наверх; а щоб лізти було трудніше, Богун звелів носити на окопи воду та поливати нею передні стіни. Вода зразу замерзла, бо саме заходило Водохреще і стояли люті морози, через це окопи скоро стали мов крижані.
— Ну й хитрий же наш Богун... — гомоніли поміж себе козаки, поливаючи окопи. — І вигадав ж отаке! Ну хтоб таки його надумав, щоб з окопів зробити сковзалку? Саме добре тепер на громаках спускатись!
І козаки робили з криги громаки і, весело пустуючи, спускалися з окопів у рівчаки, не думаючи про те, що може завтра по цих самих окопах вони покладуть свої голови.
Ледве вспів Богун упорядкувати Умань до облоги, як з Півдня, мов та сарана, висипала з лісу орда, а з заходу темною хмарою підступили ляхи. Ті і другі поєдналися й облягли Умань з усіх боків так, що здавалося й гадюці не було де пролізти і, скільки не дивився Богун понавколо, а ні в який бік не бачив він краю ворожого табору. Ворогів було більше, як двісті тисяч, у нього ж під рукою було дев’ять тисяч козаків та тисяч п’ять узброєних мешканців, уманців.
Ставши табором, Потоцький послав до козаків посланця, умовляючи їх не змагатись даремно, а піддатись на милость короля. Замісць одмови Богун велів палити у ворожий табір із гармат. Тоді Потоцький викотив усі свої гармати і почав запалювати місто бомбами, але козаки накривали хати повстями та шкурами і не давали вогню розпалитися.
Побачивши, що бомбами нічого не вдіють, спільники на третій день пішли на окопи штурмом. Чимало поляків і татарів полягло від козацьких куль, доки добігли вони до рівчаків, а вже вилізти з тих рівчаків на верх окопів не судилося нікому через склизоту. Тим часом з поля ляхи й татари сунулися й сунулися і у рівчаки мов весняна повідь, уливалися нові полки.
Скоро по рівчаках не було вже місця, щоб стояти, з поля все сунулися поляки й плигали прямо на голови своїм, бо не мали сили здержати тиск задніх натовпів. Тут почалася по рівчаках боротьба ляхів з ляхами, а татарів з татарами, бо всяк намагався бути на версі, а не на споді, під ногами натовпу. Вороги давили один одного ногами й різали зброєю, аби не лишитися на споді. За годину рівчаки були повні трупу й живих людей, що гинули під вагою трупів.
Загативши своїм трупом рівчаки вороги почали лізти вже вище на вали, але через склизоту вони падали назад, ріжучись об власну зброю. Почали тоді ляхи рубати лід шаблями та робити приступки, але це брало багато часу і козаки вбивали їх з рушниць, а як бачили, що де-небудь вороги долазили вже до гори, то з стін кидали колоди і важка колода давила кілька десятків ворогів.
Потоцький та Хамамбет мурза, що керував татарським військом, не вважали на велику страту людей, бо війська у них було більше, ніж треба, і зважили на тому, щоб хоч би що, а добути Умань і взяти Богуна у бранці. Як ні славно й завзято оборонялися козаки, а все таки становище їхнє щогодини гіршало, бо що далі скирти лядського й татарського трупу зростали вище та вище і скоро мали досягти до верху окопів, і тоді б уже ніщо не перешкодило ворогам вскочити у місто і люто помститися на козаках.
Побачивши, що в одному місці ляхи вже ось-ось вилізуть на окопи, Богун покликав Довбню:
— Бери, брате, пів тисячі козаків і держися тут до загину, а я вдарю на ляхів ззаду.
Сам Богун взяв тридцять сотен вершників і, вибігши з ними за браму, гукнув:
— А ну, діти покажемо ляхам козацьку вдачу! Невразливість під час усієї війни та незмінна вдача у бойовищах зробили те, що Богун тепер прямо грався з смертю й виробляв з ворогами таки несподіванки, що нікому б того і в думку не впало. Так і тепер, коли поляки досягли вже верху окопів, зчепилися там груди до грудей з Довбнею і здавалося зараз захоплять собою Умань, несподівано позад штурмових полків заблищало шаблями тридцять сот комонних козаків і вдарили ті козаки на них, мов блискавка з дощової хмари.
Жах узяв поляків і, утиснуті з двох боків, кинулися вони врозтіч. Богунові того тільки й треба: справив він тут їм такий кривавий бенкет, що такого не було від Батогського бойовища. Угляділи татари, що їхні спільники тікають, кинулися й собі геть до свого табору.
Задзвонили в Умані в усі дзвони, і з церков вийшли на майдан попи з корогвами, щоб там зустріти й поблагословити свого оборонця — славного побідника численного ворожого війська, а Богун на і чолі трьох тисяч завзятих козаків, красуючись у червоному жупані на білому огирі поміж синіми козацькими чумарками, мов пишна рожа поміж васильками, минув уже уманську браму і під радісні вигуки уманців прямував до майдану.
Два дні відпочивали поляки й татари після невдалого штурму, вагаючись, що почати, а на третій день піднялися обома таборами і пішли на схід сонця. Це дуже збентежило Богуна, бо зі сходу він сподівався на поміч собі гетьмана, а оскільки гетьман не відав, яка велика сила буде у поляків і що вони вже сполучилися з татарами, то й міг з невеликою силою ускочити спільникам до рук.
Як Богун гадав, так воно справді й було: Хмельницький ішов на Умань, маючи при собі не більше, як тридцять тисяч війська разом з москалями, що нарешті прийшли йому на поміч. Провідавши про таку невелику силу гетьмана, спільники й пішли йому назустріч, щоб погромити його на шляху і не допустити сполучитися з Богуном.
Щоб перестерегти гетьмана і врятувати його й останнє українське військо, Богун знову викликав три тисячі охочих козаків, вершників, і кинувся за ворогами. Всю ніч і день ішов він походом Чигиринським шляхом, а на другу ніч почув, як на схід сонця ревіли гармати.
Богун зрозумів, що йому не пощастило перестерегти гетьмана, і той, застуканий несподівано величезним ворожим військом, неминуче мусить загинути з усіма козаками, або ще гірше: дістатись ворогам у бранці, що було б смертю всієї України.
Всі ці думки, мов блискавка, опекли славного полковника і викликали у ньому шалене, нечуване завзяття: він зважився з трьома тисячами козаків вдарити на числене вороже військо, аби счинити у ньому гармидер і тим полегшити становище гетьмана.
— Брати мої любі, славні лицарі! — звернувся Богун до своїх козаків. — Чуєте, як на сході ревуть гармати? Там з малим військом гине наш козацький гетьман Богдан Хмельницький, що визволив Україну з тяжкого ярма. Ліпше, діти мої, нам усім тричі вмерти, аніж допустити, щоб гетьмана було взято у бранці. Вдаримо на ворогів ззаду і будемо продиратись до гетьмана на поміч. Що буде, те й буде, а не покинемо товариства у пригоді і не дамо потоптати козацької слави! Чи згодні ви вмерти разом зі мною?
— Куди ти, батьку... — загуло по полю, — туди й ми за тобою! Хоч умерти, то й умерти!
Кинувся Богун на постріли і набіг на заднє польське військо. Ніхто його не сподівався, ніхто поночі не знав і не бачив, скільки у Богуна війська.
Розгляділи поляки козаків тільки тоді, коли вони кришили вже їх шаблями.
Кинулися задні полки врозтіч, козаки вдарили на середніх, поточилися на обидва боки й середні, зчепилися козаки з перідніми.
Продерся Богун з своїми козаками через числені полки ворогів і збив у їхньому війську гармидер саме тоді, коли поляки й татари зовсім напосіли на Хмельницького, роздерли козацьке й московське військо надвоє і одняли вже в останнього чимало гармат. Тепер, поки поляки билися з Богуном, а сполохані татари теж припинили свої наскоки, Хмельницький упорядкував своє військо і, обклавши свій табір валом з мерзлого грунту, мав уже змогу дати ворогам добру одсіч.
П’ять день поляки й татари добували Хмельницького й Богуна, але далі не витримали морозів і пішли поляки палити села по Поділлю, а татари розпорошилися мало не по всій Україні забирати ясир.
ХХІ
Марина була свідком всіх подій під Уманю. Як тільки вона разом з Хамамбетом мурзою прибула під Умань, всі думки її полинули туди, за окопи, де був її милий. А що він був там, про те говорили всі навкруги, страхаючи Богуном один одного поміж татарів.
Перед молодою жінкою стояла тепер тільки одна думка, одна мрія: утекти з татарського табору і добігти до козацьких окопів, що блищали кригою на сонці, мов кришталеві будинки у чарівній казці. Ті окопи були так недалеко, що по ним навіть вартових було видко і добігти до них здавалося так легко... Проте догляд за Мариною у Хамамбета був далеко сильніший, ніж у хана, бо хан кохав її справжнім коханням, вірив їй, давав багато волі й навіть боявся зробити їй щось прикре; Хамамбет же, що не був ще її чоловіком, не дуже то потурав їй. До того ж Марина була у наметі мурзи не одна з Астарою, а ще з жінкою Хамамбета, Гафіфе. Ця остання дуже не любила Марину, бо бачила у ній свою скору розлучницю і стежила за всяким рухом осоружної їй українки.
Криючись од татарки, Марина радилася нишком з Астарою про втечу, але ніякого випадку до того не траплялося.
Через кілька день почався великий штурм Умані, про який уже розповідано. Земля трусилася від реву гарматів і стогнала від тупотіння десятків тисяч коней та галасу несчисленого війська. Стоячи біля намету, Марина бачила як до блискучих, зачарованих козацьких окопів, мов морські хвилі, линули великі лави татарського та польського війська і зникали десь по рівчаках, не заступаючи сяйва крижаних стін. Серце її замирало страхом за долю братів по крові й по вірі та рвалося полетіти туди, де точилася гаряча козацька кров за волю рідної України, щоб самій схопити шаблю і битись поруч з славним оборонцем Умані, її коханим.
Аж ось почулися від Умані нелюдські вигуки жаху й розпуки, і Марина побачила, що всі натовпи татарів та поляків біжать од окопів, мов сполохана отара овець од вовків, а слідом за ними широкою лавою летять кіньми, з блискучими шаблями у руках, як один, браві й завзяті козаки, рубають втікачів по головах, по шиях... плечах... А попереду всіх козаків, мов Божий гнів, розкидав смерть крем’язний велетень у червоному жупані.
— Богун!... Богун! — несамовито ревіли жахливими голосами татари і добігши до свого табору, ламали натовпом гарби, рвали намети й давили один одного, хоч козаки за ними й не гналися, а повернули на польське військо.
— Іване! — мимоволі вибилося у Марини з грудей, і вона, приваблена мужньою, лицарською красою свого милого, зробила рух бігти до нього, але до неї, помітивши той рух, підскочив євнух, а Астара схопила її за руку і скоріше повела у намет.
Змагатися з собою далі Марина не мала сили і тієї ж ночі зважилася утекти з татарського табору, а щоб зробити те непомітно, вони з Астарою надумали одягтись у чоловічі татарські халати та понадівати на голови шапки. Астара того ж дня купила у таборі два халати, шапки й чоботи з повбиваних татарів і, криючись од євнухів, принесла їх до намету.
Увечорі, коли смеркло, Марина з Астарою залізли попід поли намету й почали переодягатися чоловіками. Руки їхні тремтіли з хвилювання і не слухалися своїх власниць, а серця колотилися так, що одна чула серце другої... Треба було поспішатись, щоб ніхто їх не застукав... ще кілька хвилин, і вони будуть на волі.
— Ножа ще дай, Астаро! — прошепотіла Марина. — Я візьму його на всякий випадок.
Вони обидві побрали ножі, сховавши їх у халяви чобіт.
3аправивши після того де-як коси свої під шапки, жінки, мов кішки, пролізли під полою намету і почули вже себе на вільному повітрі, на волі, але враз дужі руки вхопили їх у залізні обійми.
— Держіть, держіть! — галасувала біля них жінка Хамамбета, Гафіфе. — Кличте сюди великого мурзу!
Гафіфе давно помічала, що Марина й Астара все шепочуться, і це їй здавалося непевним, сьогодня ж вона підгляділа, як Астара принесла халати й шапки, і зразу вгадала, про що умовлялися й чого таїлися Марина й Астара. Вона навіть підгляділа, коли вони убиралися, і зраділа, що може згубити свою розлучницю.
Скрик розпуки вибився з грудей Марини.
Її разом з Астарою привели назад у намет і прикликали туди Хамамбета.
— Вони хотіли втекти! — підскочила Гафіфе до мурзи. — Я захопила їх і врятувала тебе від зради й сорому, любий чоловіче!
— Дайте світла! — гукнув сердито Хамамбет.
Принесли світло. Жінки стояли перед Хамамбетом у чоловічому вбранні з шапками на головах.
На виду невольниць вже не було ні жаху, ні розпуки, вони були спокійні. Смерть, що мала зараз зняти їхні голови своєю гострою косою, не лякала їх... Тільки сум одбивався в очах Марини... Сум за страченим життям... за розбитими мріями.
Хамамбет дивився на Марину здивовано й глузливо:
— От яка, подарована мені ханом, жінка! Захотіла до своїх гяурів-хлопів. Ні, голубко моя, цього не буде... я надіну на тебе пута!
— А ти, зраднице! — звернувся далі гнівний мурза до Астари. — Ти так слугувала своєму володареві? Відтяти їй голову мечем!
Астару вхопили євнухи за руки.
— Володарю! — впала навколюшки Марина. — Або її помилуй, або й мені разом накажи голову відтяти. Не можу я жити без неї. Все одно я собі смерть заподію!
Тут до Хамамбета обізвалася Гафіфе:
— Найліпше вчинеш, володарю мій, коли скараєш і її на смерть, бо все одно вона тобі зрадить!
— Ні, цій ще рано покидати землю! — сказав мурза, мимоволі задивляючись на красу Марини, що у чоловічому вбранні здавалася ще більше чарівною.
— Молю тебе, володарю! — припала до ніг мурзи Марина. — Я ноги тобі цілуватиму — помилуй Астару!
— Дурниця це! — скрикнув Хамамбет, і показуючи на втікачок, додав твердо — молодій надіти пута, а старій відтяти голову!
— Прости мене, Астаро! Це я тебе згубила! — Скрикнула Марина, ламаючи з розпуки руки.
— Прощай, дитино моя! — обізвалася Астара вже з-за намету. — Не рви свого серця. Мені однаково, як вмерти...
В цю мить Марина вихватила з халяви свого чобота ножа й хотіла вгородити його собі у серце, але євнухи вхопили її за руки, одняли ножа, переодягли знову в жіноче вбрання, й, посадовивши на софу, спутали їй ноги сирицею.