Навіть страшного реву гармат почути тепер стало неможливо за вигуками козаків.
— Не погубимо козацької слави! Битися будемо до загину! Гетьманом Богуна!
Богуна закидали шапками, і він згодився бути гетьманом, але тільки наказним, поки вернеться Хмельницький.
Сім день після того бився Богун з ляхами невпинно. Він забув, що то є сон і що то значить спочинок. Він брав польські окопи, псував їм гармати, винищував несподівано цілі хоругви і при тому завжди водив у бій козаків сам. Поруч нього падали сотні товаришів од куль і шабель, він же був цілий і здоровий. З цих днів поляки почали клясти Богуна, як найлютішого ворога, а козаки почали дивитися на нього з острахом, вважаючи за характерника, через те, що його не брала ні куля ворожа, ні шабля.
Богун знав, що йому не перемогти поляків, бо війська у нього було тепер уп’ятеро менше, ніж у ворогів і до того оту третину його війська складали селяни з косами, що були не тільки цілком непридатні до великого бойовища, але при тому становищі, у якому опинилося козацьке військо, вони йому заважали. Через те Богун зважив за найліпше вибитись з облоги і йти на Вкраїну.
На восьмий день облоги Богун довідався, що погоничі і всі селяни без його відома збирали чорну раду і умовилися там, щоб захопити несподівано його самого й усіх полковників і видати ляхам, цебто вчинити те, що було зроблено під Кумейками.
Богун не розгнівався.
— Не розуміють, що чинють! — говорив він, зібравши полковників. — Але я розумію їх: вони бояться, що поки ми тут гаємо час, там на Вкраїні наші зрадливі спільники, татари, забирають іхніх жінок та дітей у неволю. На нараді полковники вирішили не гаять більше часу, а завтра ж робити через Пляшеву й через болото три мости, або греблі, і за день такі греблі були зроблені з возів, кухов, всякої деревини, лантухів і з усякого збіжжя...
До ночі греблі були закінчені, але поляки довідалися про заміри Богуна і послали Ляндцькоронського за річку Пляшеву, щоб заступити козакам шлях. Становище Богуна було дуже тяжке, але він зважився пробити собі шлях зброєю: викотив на греблі по дві гармати і звелів, стріляючи, посувати їх уперед, а за гарматами йти козакам.
Бойовище почалося поночі. Богун перепускав через греблі по черзі то піші, то комонні сотні, і ті зразу за греблями ставали до бою. Було темно. Поляки стріляли на осліп і до ручного бою ставали несміло, до того ж козацький ватажок скоро притиснув їх до болота, і вони пішли в розтіч.
Одігнавши ворогів, Богун знову вернувся до гребель і звелів придержати комонних козаків, а раніше перетягти всі гармати та пропустити піше військо. За який час перетягли всі 58 годящих гармат, а 23 попсованих покинули. Слідом за гарматами посунулися піші козаки, а перед світом рушили й комонні. Богун, доручивши переднє військо Джеджалієві, сам був ввесь час біля гребель, доглядаючи, щоб козаки не товпились і не попсували гребель.
Світом до Богуна наблизився Влучко.
— Що ж це ти, гетьмане, покинув військові корогви?
— Ні, — одповів Богун, — Запорожські корогви я всі побрав, а ті, що жаловані нам польськими королями, покинув умисно, бо не годиться нам шанувати корогви того, з ким воюємо. Нехай ворог наш, король, бере їх собі назад.
— Владика ще лишився у таборі! — обізвався до Богуна полковник Пушкаренко, переходячи греблю з своїми полтавцями.
Богун послав за митрополитом, але той одмовився йти, сказавши, що перейде греблю останнім.
Поспільства Богун ще не переводив, бо світом на переді знову почулася пальба, і там потрібне було добре узброєне військо.
Давно вже встало сонце, але був туман і в головному ворожому таборі досі не знали про те, що Богун уже виходить з усім військом. До десятої години він перевів через греблі 47.000 козаків і лишив у таборі тільки 3000, щоб захищати поспільство. Ті три тисячі з своїм полковником Нечипайлом мали перейти останніми.
Дійшла нарешті черга й до селян. Їх було у табору біля 25.000 чоловіка, і Богун мав надію, що за дві години вони перейдуть усі.
У цей день було саме Петра, і селяни вже сіли у таборі розговлятись, коли од наказного гетьмана прибіг посланець з наказом рушати їм до гребель. Поспільство не хотіло кидати обіду й не рушилося з місця. Щоб прискорити справу, необачний посланець хотів налякати селян і гукнув:
— Та вже ж усе військо й старшина на тім боці. От зараз ляхи всіх вас поріжуть!
Почувши такі слова, селяни счинили страшенний бешкет, неначе вже їх справді ріжуть, хоч з боку поляків не було досі жодного пострілу, і кинулися величезним натовпом, як сполохана отара, до гребель. Біля гребель вони давили один одного: задні спихали передніх прямо у річку мимо гребель, а на самих греблях збивали один одного додолу, давили ногами, зкидали у болото... Даремне Богун гукав їм з того боку, що ніхто за ними не женеться, що немає ніякої небезпеки, — селяни здається, стратили розум з переляку, і от ті греблі, що витримали вагу гармат і цілих полків комонного війська, тепер не встояли і під вагою безладного натовпу почали поринати у болото.
Тим часом поляки, почувши несамовитий галас поспільства, наблизились і, побачивши, що в козацькому таборі такий гармидер, ударили на козацькі окопи. Полковник Нечипайло хоч і знав, що в трьома тисячами козаків він не зможе вдержати ворогів, проте одважно перестрів їх на окопах, зваживши краще вмерти, ніж покинути селян без оборони. Козаки привітали ворогів кулями з рушниць, а далі хрестили списами й шаблями. Вони билися, як леви, почуваючи велику вагу свого обов’язку, і гинули один по одному, віддаючи своє життя за дорогу ціну.
Владика Іосаф ходив по табору з хрестом, умовляючи селян не давити і не топити один одного у річці, а йти назад та обороняти разом в козаками окопи. Чимало було таких, що послухалися його слова, але було вже запізно: десятки полків польського війська вже задавили оборонців окопів, вскочили у козацький табір і почали різати українських косарів. Ніякі благання про милосердя не помагали, ляхи різали навіть погоничів, пекарів і кухарів, витягаючи їх з під возів... Збилися українські недобитки з косами біля владтики і той, піднявши хреста, благословляв їх на смерть. Всі полягли косарі, віддав Богу душу разом з ними і владика Іосаф, порубаний шаблями. Небагато слави придбали собі поляки Берестечком, бо вони вигубили тут більше двадцяти тисяч неузброєних селян, узброєних же козаків, що мали чим оборонятись, за всі вісім день бойовища під Берестечком, загинуло не більше, як десять тисяч.
Богун визволив козацьке військо з під Берестечка, але воно було без обозу і без харчів. Харчуватись од мешканців, їдучи великим військом, було неможливо, і через те наказний гетьман пустив козаків іти ріжними шляхами, наказавши всім зійтися до Білої Церкви та до Маслова Броду.
ХІІ
Коли Богун вийшов з облоги, між ним і ханом було дев’ять день походу, проте, знаючи що з великим військом хутко йти неможливо, він мав надію скоро догнати хана. При Богуні були Влучко, Довбня з перев’язаною рукою і кілька сот козаків; з ним була й військова скарбниця: шухлядка з чотирма мішечками червінців.
Шлях, що їм сунулася орда, добре визначався трупом коней і силою чорних круків, що злетілися до цього шляху з усієї України. Два тижні, переміняючи коней, Богун гнався цим шляхом за ханом і на третім тижні нагнав його у Костянтинові.
Від Берестечка до самого Костянтинова всі татарські гареми везли попереду війська, і Марина два тижні не бачила хана. Тільки добігши сюди, хан упевнився, що погоні не буде і зважився відпочити і побачитись з жінкою.
Марина зустріла його непривітно. Вона знала, що хан з усією ордою покинув козаків, знала й те, що він взяв у полон Хмельницького й військового писаря Виговського, і те навіть чула, що він має думку оддати і гетьмана і писаря королеві за кількох мурзів, що поляки захопили у бранці під Берестечком. Молода жінка два тижні боліла душею за долю України, що мала знову лишитися без гетьмана, і вже скілька разів посилала до хана листи з проханням догнати її та дати можливість побачитись з ним, але все було даремне: хан, хоч і дуже нудьгував за дружиною, але не наважувався побачитися з нею, опасуючись, що Марина буде вимагати, щоб він вернувся до козаків під Берестечко. Тепер же вороття було вже неможливим і він наважився побачитись.
Хан увійшов у захистний, роскошний намет своєї жінки, вдаючи з себе байдужого до того, що було, і навіть веселого. Після привітання він сів на складену з подушок софу і хотів посадовити жінку собі на коліна, але Марина випручалася, сказавши, що раніше, ніж жартувати, вона хоче почути од хана, що саме сталося під Берестечком, бо од цього залежить те, чи бути їй надалі дружиною хана, чи мати його за ворога.
Отже я так і знав, Газізю, — почав Іслам, — що ти тут на мене ремствуєш, а проте я ні в чому не винний. Я розкажу тобі все, як було. Поляків було далеко більше, ніж татарів та козаків. Узброєні вони самопалами й гарматами, тоді як татари списами та сагайдаками; з козаків же половина мала у руках тільки коси. Як же було нам з поляками змагатися? До того ж у козацькому таборі зразу сталася зрада, а мої мурзи, побачивши ту зраду, подумали, що козаки навмисно піддаються полякам, щоб спільно з ними вигубити татарів.
Мурзів і охопив жах такий, що вони кинулися, хто куди, а за ними й уся орда. Невже таки ти, моя люба, гадала, що я, славний лицар і нащадок великого Батия, своєю охотою поклав би на свою голову таку ганьбу?
Останні слова зробили на Марину вплив.
— Справді, — міркувала вона, — не може цар своєю охотою зажити собі такого сорому, щоб утекти з бойовища.
Марина глянула на хана ласкавіше і сіла поруч.
— Ну, а на що ж ти забрав од козаків гетьмана саме під той час, коли він був там найбільше потрібний?
Хан трохи замішався, але почав викручуватись.
— Сам він до мене приїхав і заїхав зо мною аж за милю од свого табору. як було мені пустить його самого, коли поляки зразу ж оточили козацький табір з усіх боків? Ніякий господар не пустить свого гостя на видиму небезпеку.
— Ну, а тепер чому його не пускаєш? Та ще я чула, неначе ти хочеш видати гетьмана королеві!
— Дурниці це, Газізю! І на думці не мав я його видати. Мені потрібні гроші, щоб викупити моіх мурзів, що вскочили у бранці, а оскільки в усьому винний Хмельницький, я й вимагав, щоб він дав мені гроші на викуп мурзів.
Речі хана вдавалися Марині щирими, і вона все більше заспокоювалася.
— Ну, от бачиш, моя зоре ясна! — весело говорив хан, радіючи, що вибився таки на сухе. — Ти хотіла їхати з військом, щоб мене розважити, а замісць того дорікаєш мені і гніваєшся на мене тоді, коли мене спіткала недоля і мені й без того гірко.
Марина почувала себе трохи винною і, поклавши йому руку на плече, сказала ласкаво:
— Ну, пробач мені, мій володарю, коли я винна. Ти знаєш, як болить моє серце за рідним краєм. А ти все таки пусти гетьмана — він гроші тобі й так оддасть!
— Не тільки що пустю, а навіть знову допоможу йому перемогти поляків. Я од спілки з ним не одрікаюся.
Марина повеселішала, почала шуткувати з ханом, набила йому, як завжди, кал’ян і сіла на подушках біля його ніг, як він дуже любив.
На другий день до Костянтинова прибув Богун. Тяжка й сумна була його розмова з гетьманом. Почувши, як загинуло поспільство на очах Богуна біля гребель і як поляки вирізали всіх, навіть неузброєних селян, Хмельницький заплакав як мала дитина; звістка ж про те, що військо зовсім не має обозу й харчів, дуже його стурбувала. Тут же українські ватажки після наради стали на тому, щоб з ляхами не миритись, поки не буде упорядковане військо, маючі на увазі, що коли під рукою гетьмана буде військо, то й умови згоди з поляками будуть легші для України.
У той же день Богун перебалакав з ханом, заплатив йому за Хмельницького й Виговського вісімдесят тисяч талярів, і хан зразу почав поводитись з гетьманом не як з бранцем, а як з спільником. Виряжаючи його від себе він дав гетьману на почет п’ять мурзів, а Богун дав сотню своїх козаків, і з тим Хмельницький поїхав на Поволоч і далі, на Корсунь, збирати військо, Богун же другого дня мав їхати до своєї Винниці скликати козаків з Поділля і з ними йти до Білої Церкви, куди мали зібратися козаки з під Берестечка.
Про те, що Богун у Костянтинові та був у хана, зараз же довідалася Астара, а через неї й Марина. Молоду жінку обхопило жагуче бажання побачити милого, що був так близько у сусідньому наметі.
— Це ж не буде зрадою ханові, — упевняла себе Марина. — Мені б тільки глянути на нього й більше нічого. Я й з того була б щаслива.
— Астарочко, голубонько... — припала Марина до своєї вірної служниці, — хочу глянути на милого!
— Що ти, що ти, Газізю! Схаменися!
— Мені б хоч єдиним оком!
— Єдиним оком?.. Ну давай зробимо у наметі дірочку і, як він ітиме од хана, ти зможеш його бачити.
— Ах, ах, як славно! — аж заплескала в долоні Марина. — Зараз давай ножика і проріжемо намета!
— Тілько обережно, Газізю — спиняла циганка. — Помітить євнух — буде погано.
Марина довго стояла по між полами намету, припавши оком до маленької дірочки, і таки діждалась, коли Богун вийшов з ханського намету. Тепер вона уп’ялася у нього своїм оком, і їй здавалося, наче вона увійшла у свого милого і йде разом з ним... От він озирнувся раз і вдруге... Обвів очами навкруги і зник за наметами.
Марина бліда, як крейда, хитаючись, наблизилася до софи і впала на неї.
— Що тобі? Що? — Допитувала Астара, припавши до своєї господині.
— Як він постарів... Який він змучений!...
— Не дивно те. Скільки турбот він зазнав! Скільки день, мабуть, не злазив з коня, доганяючи нас!
— Ні, не сама втома відбивалася в його очах... — говорила Марина задумано.
— А що тобі здалося?
— Нудьга у нього в очах. Нудьга його постарила! Астарочка, мені того не досить, що я його бачила... Поки не бачила, мені було легше... Тепер я не можу. Я повинна з ним говорити... Повинна розважити його... заспокоїти...
— Ох, Газізю, облиши те! Поговориш — дужче вразиш своє серденятко... Забути його тобі пора!
— Забути? — здивовано спитала Марина. — Ні, того ніколи не буде, Астарочко! Я повинна бачити Івана і говорити з ним. Це я зважила непохитно. Ти уладнаєш це, Астарочко? Адже ти мене любиш?
— Схаменися, Газізю!.. та це ж смерть!
— Ах, що та смерть тіла, коли вмирає душа? Невже тобі життя таке дороге? Ти зараз слідкуй за Іваном і довідайся, де він ночуватиме.
Астара злякано дивилася на свою улюблену господиню. Навіть рукою полапала її за чоло.
— Ти не в собі, дитино!.. Чи може ти надумала втекти з милим? Так хан же сплюндрує всю Україну, а знайде тебе!
— Ні, я не втечу. Я вернуся сюди, а тільки я повинна говорити з Іваном. Він озирався... він шукав мене очима...
— Так як же це зробити?
— Я тобі сказала! Слухай: учора хан хвалився, що увечорі сьогодня, після намазу, він збере до себе всіх мурзів, щоб обміркувати, як іти далі до Криму і кому саме яким шляхом іти. Поки тут буде нарада, я збігаю до Івана, а щоб мене не злапали євнухи, ти вбереш мене у своє вбрання і розмалюєш мене так, щоб була схожа на тебе. Я побіжу, а ти лишишся у наметі. Сюди ж ніхто з євнухів не насміє увійти, бо про те давно, по моєму проханню, хан дав наказ.
— Загинемо ми обидві, дитино моя... — сумуючи говорила Астара. — Але чиню твою волю.
Вірна служниця побігла за Богуном...
Надійшов вечір, і коли добре смеркло, Марина, переодягнена на Астару, вийшла з намету. Біля входу вона побачила вартового а коло сусіднього намету стояв євнух, приглядаючи за наметом ханської жінки.
— Цілий, день сьогодня швендяєш! — гукнув він до Марини, маючи її за Астару.
Марина мовчки обминула його, пробігла поміж наметами, ях її навчала Астара, а далі вийшла у поле і попростувала до міста, що визначалося на вечеровій зірниці неба банями двох церков.
Почуття волі обхопило всю істоту молодої жінки.
Обабіч неширокого шляху, що простягся до обніжку, хвилювалася спіла пахуча пшениця. В пшениці на всі голоси цвірчали цвіркуни, розповідаючи про чари ночі, а з поміж квіток по обніжку на Марину дивилися своїми сумними очима зачаровані блищаки.
Боже, як давно ходила вона вільними ногами по полю, як давно всього цього вона не бачила, не чула, не почувала!.. Це було ще тоді, коли живі були її батько й ненька, коли вона ще дитячими своїми прудкими ногами бігала по царині своїх власних грунтів! Як давно те було! Здається, що минув з того цілий вік, а проте вона досі живе.
Марина хутко наближалася до міста. З недалекого ставу чути було квакання жаб, але той гармидер голосів нагадував щось близьке, нагадував її дитинство і здавався за найкращі музики,
Ось ворота міста. Марину спинив вартовий козак. Мешканці міста не доймали віри своїм спільникам і тримали рушниці на поготові.
— Я до полковника Богуна, по його наказу!
Марина показала перстень Богуна. Старший на варті пропустив її і послав разом з нею козака до самої хати, де жив Богун.
Через кілька хвилин молода жінка увійшла до свого милого. Той сидів замислений, але, углядівши циганку, зрадів, бо це визначало, що й Марина тут близько.
— Сам Бог тебе посилає! — скрикнув він, — Чи здорова твоя господиня?
— Це я, Іване! Я тільки вбрата циганкою, щоб мене не пізнали!
Богун з несподіванки поточився од неї.
— Марино! Це ти? Ти покинула хана? ти утекла до мене?..
Козак ухопив її в обійми.
— Ми втечемо цю ж ніч... — говорив він, не пам’ятаючи себе. — І даю слово, що не тільки хан, а й саме пекло не відбере тебе у мене!
Він посадив Марину на лаву, горнув її до себе й цілував палко й ніжно, як сонце, що цілує своїм пекучим промінням спілу ягоду. Вона не змагалася. Сили покинули її й вона вся віддалася його запальним обіймам і поцілункам. Вона мліла у його обіймах і не мала сили перечити щастю, що його так довго, так жагуче бажала.
Нарешті вона опам’яталася.
— Рідний мій! Я бачила сьогодня тебе, коли ти виходив од хана. Як ти постарів, голубе мій!
Марина милувала рукою його трохи посивілі вуса і вкрите зморшками чоло.
— Скільки турбот, скільки страждання зазнав ти за дні того пекельного бойовища!
— Нудьга в’ялила мене, моя горлице... Нудьга не тільки через недолю України, але й за тобою, моя бажана!
— Я вгадала це! — сказала Марина. — Я побачила по очах твоїх, що ти нудьгуєш, і не мала сили, щоб не побачитись з тобою і не сказати тобі, що люблю тебе, як і колись любила.
— І тільки?!.. — з мукою спитав він.
— Тільки, моє серце! Я повинна вернутись до хана!
Руки козака впали і випустили її з обіймів. Щастя хвилини було розбите, як розбивається кришталевий кухоль з солодким питвом...
— Ти вернешся до зрадника, що згубив Україну?
— Ні, Іване. Я сама так гадала, що він зрадив, але вчора я з ним перебалакала. Все склалося так через нещастя. Татари налякалися великого польського війська і втекли. Хан заприсягнувся мені, що не розірве спілки з Хмельницьким і буде давати поміч Україні й надалі.
— І ти ймеш йому віри?
— Подумай, друже мій дорогий, що було б, коли б я втекла з тобою... Хан погнався б слідом, шукав би мене й тебе по всій Україні і дощенту сплюндрував би нашу нещасну землю. Він догнав би тебе і забрав самого в неволю на тяжке катування, а не впіймав би нас, так забрав би з України у неволю сотні тисяч безвинних людей, однявши батьків од дітей, а дітей од батьків.
— Проклята доле! — скрикнув з розпачем Богун. — Коли ж ти візьмеш мене з цього огидного світу? Коли ти увірвеш пекельну муку моєї душі? Те, що ти говориш Марино — правда! Будь вона проклята та правда, але тобі неможливо тепер покинути хана! Ще гірше неможливо, ніж було тоді у Бахчисараї!
Богун сів до столу, змагаючись з своїм почуттям. Марина сіла поруч і, обнявши його рукою, милувала й заспокоювала. Але час не стояв... Час хутко біг. Хан, скінчивши нараду, запевне зараз прийде до своєї Газізі... Що ж буде тоді?
Нещасна невільниця схопилася. Богун сам одвів її за браму і повів полем, держучи її руку у своїй руці. Закохані розмовляли про останні події і будучину України так, наче скоро мали знову побачитись. Нарешті Марина стала просити Богуна, щоб він лишив її, бо їй самій безпечніше добігти до татарського табору.
— Прощай же, моє серденько, — сказав полковник, притуляючи свою кохану до серця. — Мені не довго на світі поневірятись. Колись же ворожа куля таки мене знайде. І я тому буду радий... Мине час небуття і я знову побачуся з тобою на тім світі. Там зійдемося і ніколи вже не розлучимося!
— Де моє волосся? — зненацька спитала Марина.
— Під серцем у мене, моя бажана! Я ніколи не знімаю капшучка.
— Подай же мені слово, що носитимеш його під серцем, аж поки ми знову зійдемося.
— Охоче, голубко, бо я й сам ніколи б з твоїм волоссям не розлучився!
— Ну, тепер прощай!
І, поцілувавши милого, Марина пташкою випорхнула з його обіймів і побігла до татарського табору.
Нарада у хана справді скінчилася, і Астара сиділа ні жива ні мертва, чекаючи всяку хвилину, що хан прийде і, довідавшись, що його Газізі немає, власноручно зніме їй голову своєю шаблею.
Не вспіла Марина вскочити у намет, як почувся поклик євнуха, що хан іде. Збентежені жінки сховалися поміж полами намету, і там Марина почала рвати з себе вбрання своєї служниці, а Астара, вхопивши кухоль води, почала змивати ій обличчя.
— Що ж це моя Газізя сьогодня мене не зустрічає? — почувся голос хана з середини намету.
— Я була хвора, мій любий владарю! — одповіла Марина, тримтючи всім тілом. — І ось тепер я чепурюся, щоб не здатись бридкою своєму милому!
— Я навіть голосу не пізнаю своєї дружини! Бідна Газізю!.. У тебе певно пропасниця. Чи не дме тут десь вітер по під полами намету?
— Не турбуйся, коханий, — це минеться!
Через кілька хвилин Марина вийшла до хана загорнута у легкі саєтові запинала. Іслам Гірей уже сидів на подушках і, притягши молоду дружину за руку, посадовив її собі на коліна.
Чи може бути більша мука для жінки, як та, щоб з палких обіймів милого перейти у холодні обійми нелюба? І Марина сьогодня зазнала тієї муки. Тіло підстаркуватого хана здавалося сьогодня Марині кістяком мерця, а його довгі руки холодними гадюками. Вона билася в його обіймах, як пташка у пазурях кота, й викликала до себе смерть, так само, як за годину до того кликав до себе смерть Богун. Ранком другого дня хан підняв орду й рушив далі до Криму.