Фундаментальні концепції психоаналізу

Свідоме, передсвідоме та несвідоме

У цих двох випадках ми бачимо, що речі, які Броєр та Фройд піднімали на поверхню завдяки катарсичному методу, були тим, що пацієнти вважали невгодним (disagreeable) та болісним. Це були речі, про які пацієнти не могли говорити. Наприклад, уже згадана молода особа не могла жалітися на той факт, що її хлопець так багато років їй не освідчувався і, звичайно, ця ситуація має істотний сексуальний аспект – жодна чутлива людина не стане обговорювати її відкрито, а особливо жінка. Інакше кажучи, вони сформулювали теорію про те, що пацієнти страждають від того, що ми називаємо придушеними емоціями, тобто від певних почуттів та ідей, яким ми хотіли би дати вихід, але не можемо. Ми вважаємо що, вони зрештою виштовхуються в несвідоме, тому називаємо ці речі несвідомими. Хоч би як особа намагалася підняти їх на поверхню свідомості, вона абсолютно несвідома цих речей і не може про них відати. У цюрихській школі, про яку я матиму змогу говорити пізніше, ми вважаємо, що емоції, які асоціюються з болісним досвідом, утворюють комплекс. Ми визначаємо його як ідею або групу ідей, акцентованих і забарвлених глибокими (profound) емоційними почуттями, що були відіслані в несвідоме, насамперед через те, що вони мали виразну болісну природу й тому не могли залишатися у свідомості. Ми несвідомо втікаємо від думок, що нас непокоять, як то кажуть, нам хотілося б про них забути. Ці придушені ідеї та емоції залишаються приспаними в несвідомому, але будь-яка асоціація може винести їх на поверхню.

Наведу приклад однієї жінки, яка, прокинувшись уранці з чудовим самопочуттям, сіла за стіл, аби написати листа до свого друга. Написала дату й зупинилася, бо поволі її наповнило почуття суму, тож вона вирішила далі нічого не писати. Потому всі наступні дні почувалася пригніченою, аж поки не прийшла до мене й не розповіла про це. Тож, розмовляючи з нею, я з’ясував, що той момент, коли вона взяла свою ручку й написала дату, торкнувся її психічного комплексу, що й збудив певну дату, яка відіслала її на багато років назад до дня, коли з нею сталося щось надзвичайно прикре. У пригніченому стані жінка про це нічого не знала. Їй не вдавалося свідомо пригадати первинний болісний досвід. Вона просто переживала пов’язані з ним емоції, що виникли разом із цим епізодом. У цьому виштовхуванні зі свідомості всього болісного ми надибуємо несвідомий захисний механізм. Так би мовити, все стається так, ніби ми повинні забути болісний досвід. Якби все, що нас занепокоює та створює проблеми, залишалося у свідомості, життя було б нестерпним. Однак слово, запах, звук, колір може прямо таки занурити вас у психічні стани, які ви переживали, скажімо, десять років тому. Ви цілком забули всю ситуацію, але емоції, як старий непроханий гість, зринають і пригнічують вас. Іноді ці повторювані емоції приємні, але зазвичай вони неприємні.

Вивчаючи подібні випадки, ми з’ясували, що болісні епізоди утримуються в несвідомому тому, що їх не вдалося пропрацювати в момент їх виникнення. Індивід переживає глибинний емоційний шок і не може надати йому вираження. Він залишається у витисненому стані, а єдиний спосіб звільнити патологічну енергію – це акумулювати її, піднявши на рівень свідомого вираження. Коли пацієнт про них говорить, то проживає їх у дуже вітальний спосіб. Наприклад, у мене був пацієнт, який схопив із мого столу маленьку статуетку й розбив її об підлогу лише тому, що був під інтенсивним впливом пригаданих переживань. А сьогодні в моєму офісі була пані, що розсміялася й спершу була надзвичайно здивована, коли я пояснив причину, чому вона не може ходити. Аж раптом вона закричала: «Докторе, я відчуваю поколювання в ногах!» Я сказав їй, що вона може йти додому, й вона пішла. Це було відреагування. Ми дісталися до осердя емоційного досвіду. Уся ситуація піднялася до її свідомості.

Я хотів би зауважити, що послуговуюся терміном «несвідоме», а не «підсвідоме», яким користується більшість для позначення надто різних речей, і зазвичай хибно. Як я вже говорив, несвідоме, за Фройдом, містить усі ті психічні маніфестації, які особа не усвідомлює. Воно складається з витисненого матеріалу, тобто з суми всіх тих психічних процесів, які були витисненні (crowded out) зі свідомості з моменту народження. Це примітивні потяги (impulses), які були загальмовані та сублімовані впродовж розвитку дитини. Дитя – це передусім примітивна істота. Воно, як маленька тварина, яка, щойно отримавши, поступово витискає грубі тваринні інстинкти. Інакше кажучи, виштовхує їх у несвідоме. Ми намагаємося навчити робити дитину те, чого вона не робить, коли залишається наодинці. У кожній дитині від самого початку існують примітивні потяги, які необхідно приборкати, та які утворюють точки кристалізації для подальших витискань. Так можна простежити історію події, яка виникла в чиємусь житті в п’ятдесятирічному віці, аж до витискань, що мали місце в дитинстві. Завжди є тонкий інтимний зв’язок між нашим теперішнім емоційним досвідом і чимось, що виникло в минулому. Поглинені в безпосередньому синтетичному значенні теперішнім досвідом, нам не слід припиняти усвідомлювати ту важливу роль, що відіграло минуле в його формуванні. У прямому сенсі слова, можна сказати, що ми завжди обробляємо старий психічний матеріал. Ба більше, ці елементи минулого перебувають у несвідомому, захисні механізми якого, я вже звертав на них вашу увагу, перешкоджають їх потраплянню на поверхню.

Витискання також мають місце і в дорослому житті. Однак через те, що пізніші переживання, з яких воно складається не були піддані такому сильному витисканню, як ранішні й більш примітивні, ми говоримо, що вони залишаються в тому місці, що ми називаємо передсвідомим. Отже, тепер ми маємо, власне, несвідомий, передсвідомий та свідомий план (conscious plane). Надалі я спробую вам показати, як різні психічні прояви, як-то: невротичні симптоми, сновидіння – підпадають під ту чи ту категорію. Ми побачимо, що психоневротичний симптом – це функція двох окремих систем або психічних течій (streams), що прагнуть вираження. Одна система піддає критиці активність іншої, внаслідок чого спричиняється до вилучень зі свідомості. Система, що здійснює критику, або передсвідоме, перебуває в тісному стосунку з критикованою, або несвідомим. Вона, наче екран, розміщена між несвідомим та свідомістю. І несвідоме, і передсвідоме в психічному сенсі є невідомими, але несвідоме не може потрапити до свідомості без сторонньої допомоги, тоді як передсвідоме може досягти свідомості, якщо виконуються певні вимоги, яких ми торкнемося пізніше. Ми стверджуємо, що вісім із дев’яти всіх наших дій керовані нашим несвідомим, а свідомість як така не більше ніж орган сприйняття.

Створення катарсичного методу

Деякий час Фройд і Броєр дуже успішно лікували випадки істерії, але невдовзі зіштовхнулися із серйозною проблемою. Вони зрозуміли, що надто багатьох людей, які захворіли й потребували допомоги, не вдавалося загіпнозувати. Особливо їх зацікавив випадок однієї дуже освіченої жінки, кожна зі спроб загіпнозувати яку була невдалою. Зрештою Фройд привіз її до Парижа до Бернгайма^XVII, що мав репутацію людини спроможної загіпнозувати майже всіх свої пацієнтів, однак і він нічого не зміг з нею зробити. Що було роблено? Фройд згадав про експеримент, який він спостерігав у Бернгаймовій клініці. Під час гіпнозу, якщо ви зробите те, що називається постгіпнотичним навіюванням, інакше кажучи, накажете людині о третій годині в п’ятницю 25 січня прийти у визначене місце і взяти з собою, скажімо, парасольку, саме в цей час вона матиме відчуття внутрішнього примусу (compulsion), тож якщо не втрутяться фізичні обставини, спробує виконати навіяне. Особа, яка в гіпнотичному стані отримує певне навіяння, згодом цілком несвідома цього. Вона повністю забуває всі ці переживання. До цього спричиняє те, що ми називаємо постгіпнотичною амнезією. Одного разу я провів цей експеримент із медичною сестрою й запросив лікаря подивитися як це працює. Сестра прийшла точно в установлений час і була впевнена, що запрошений лікар один із моїх пацієнтів. Також вона знала напевно, що нікому недозволено заходити до кабінету під час консультації. І усе-таки, наважилася зайти. Лікар зустрів її у дверях і, коли він запитав її, чого вона хоче, дівчина відповіла: «Дощить, мені треба ввійти, аби взяти парасолю». Вона почувалася дуже присоромленою, коли він привернув її увагу до того факту, що дощу насправді немає. У такий спосіб, без обдумування, сестра намагалася виконати ідею, яку вона отримала в гіпнотичному стані. Так само як, наприклад, алкоголіки, після того як їм навіють цей афект, будуть переживати щось на кшталт морської хвороби, ба більше: щоразу їх буде нудити, якщо вони лише спробують скуштувати алкогольні напої. Звичайно, це зовсім не так легко, як воно може здаватися.

Після цього постгіпнотичного навіювання Бернгайм просив пацієнтів спробувати пригадати, що сталося тоді коли вони були несвідомими. Останні запевняли, що вони нічого не пам’ятають. Проте він наполягав, аби вони сконцентрувалися й думали аж поки у свідомості не виникала перша невиразна ремінісценція, а потому й усе навіяння, здійснене під час гіпнозу. Тепер Фройд не бачив жодної причини, чому б не зробити це саме з тією його пацієнткою, яку не вдавалося загіпнозувати. Якщо можливо пригадати постгіпнотичне навіяння, чому ж тоді неможливо пригадати епізод, що асоціаційно пов’язаний із симптомом. Він почав розпитувати свою пацієнтку. Спочатку вона нічого не могла пригадати, але Фройд наполягав, аби вона говорила йому все, що спадає їй на думку, коли вона концентрує увагу на своєму симптомі. Вона розповідала про безліч речей, кожна з яких не мала очевидного зв’язку з цією конкретною ситуацією. Вона йшла далі й далі, а він ретельно занотовував усе, що вона казала. У такий спосіб жінка нарешті дісталася джерела симптому. Тому пізніше він зрозумів, що гіпноз не лише необов’язковий, навпаки: набагато краще лікувати пацієнтку без нього, адже люди зазвичай мають майже інстинктивний страх перед гіпнозом. Саме так було розроблено те, що він назвав «метод неперервних асоціацій». Це був найважливіший внесок у створення психоаналітичної процедури.

З огляду на це, я хотів би привернути вашу увагу до фундаментальної відмінності між гіпнозом і психоаналітичним методом, на якій наголошував Фройд. Перший працює так само, як і живопис – вкладає враження, per via di porre, як це влучно висловив Леонардо да Вінчі. Останній, завдяки видаленню усього надлишкового матеріалу, per via di levare. Якщо скульптор, витісуючи шмат мармуру, надає йому ідеальної форми, то під час психоаналізу ми прагнемо привести характер індивіда до цілковитої гармонії та єдності завдяки видаленню всіх небажаних «пухлин», що існують у формі непотрібних заборон, накладених на нього навколишнім середовищем. Під час гіпнозу ми ігноруємо індивідуальну психічну будову (make-up) – коли пацієнт у несвідомому стані, ми просто зухвало щось йому навіюємо в дуже авторитарний спосіб. У психоаналізі ми вчимося пізнавати пацієнта. Ми докопуємося до найглибших рушійних сил його характеру. Ми прагнемо заслужити його довіру, а коли вивчили його особистість і досягли вітального та інтимного стосунку з нею, то, як скульптор, видаляємо всю надлишкову матерію. Ми нічого не нав’язуємо, ми лише вирізаємо та позбавляємося від усього надлишкового, гальмівного та завадного.

Продовжуючи цю аналогію, я маю додати, що існує ще одна подібність між скульптором і психоаналітиком – відповідальне ставлення до матеріалу, з яким обидва працюють. Так само, як завершальний результат зусиль скульптора, його неперевершене досягнення великою мірою залежить від природи матеріалу, що він його використовує, прикінцевий успіх психоаналітичного лікування не меншою мірою залежатиме від характеру пацієнта. Як то кажуть, творча робота – це завжди вдале поєднання форми та ідеї, матеріалу (supstancе) та виконання. Ми дивимося на Мойсея Мікеланджело із глибокою побожністю. Яким піднесено-жахливим постає цей старий пророк! Проте чи задумувалися ви, якою кумедною була би ця могутня статуя, якби замість цього чудового білого мармуру скульптор використав, скажімо, камінь у чорну смужку. Так само і в психоаналізі – лікар може досягти найкращого результату лише з найкращим типом індивіда. Під цим я маю на увазі пацієнта найвищого типу: інтелектуально, морально і в усіх інших сенсах. Психоаналітична терапія нічого не може вдіяти з дефективним. Щоб отримати помітну користь від лікування, особа має бути принаймні середнього типу.

Як зазначалося вище, спробувавши виявити джерело симптому за допомоги вільних та неперервних асоціацій пацієнта, ми натрапили на шлях, захаращений купою проблем. Необхідно з’ясувати багато речей перед тим, як ви матимете можливість судити про пацієнта, спираючись лише на відомості, отримані від нього. У цій купі матеріалу легко загубитися, втім, ви однаково маєте пізнати його справжній сенс. Якщо ви спробуєте дослідити актуальні відомості, які надасть особа, щойно ви запропонуєте розказати все, що спадає їй на думку, то зіштовхнетеся з дуже дивним станом речей. Адже притьмом стане зрозуміло, що у світі немає такої речі, як ясний мислитель. Думки в розумі пацієнта безладно перемішані, він відчуває, що може виглядати дурнувато смішним, якщо спробує їх описати. Природно збентежений, він шукатиме притулку в тиші. Окрім цього, йому на думку спадатимуть певні збочення, це насправді дуже делікатний предмет, про який ніхто не любить говорити. У такий спосіб виникає чимало речей, які здаються пацієнту геть нерелевантними: сімейні «скелети» та маленькі поховані секрети, про які лікарю знати не слід. Ба більше, саме те, що ви шукаєте, придушене й утримується ланцюгами в несвідомому. Як ми вже говорили, в певній частині психіки є захисний механізм, який не дозволяє всьому цьому виринути на поверхню. Ви не повинні про це знати, адже якби знали, це завдало би вам болю. Інша значна проблема полягає в тому, що однакові слова для різних людей дуже часто мають різні значення. Немає двох індивідів, які розмовляли би цілком однією мовою. Кожен має власний шлях для висловлювання думок. Кожен має свій спосіб реагування на цей світ. У будь-якій родині є певні вирази, які не здатна зрозуміти невтаємничена особа. У кожному домі є щось на кшталт вільного масонства. Однак найбільшою проблемою є те, що мова, яку ми надибуємо в несвідомому, відрізняється від мови нашого щоденного життя. Мені йдеться про те, що несвідомі поняття (conceptions)мають інакші форми вираження, на відміну від тих, що належать свідомому життю, я матиму нагоду продемонструвати це, коли ми розглядатимемо сновидіння. Тож перед тим, як ми зможемо дістатися осердя ситуацій, усіх їх слід поглибити, проаналізувати, розробити, зважити та зрозуміти.

Зондуючи несвідоме, Фройд натрапив на дивовижний фундаментальний факт. З одного боку, він почав ясно бачити, що певні враження напрочуд стійкі, особливо ті, яких ми зазнали в дитинстві. Досліджуючи психіку, ми всякчас переконуємося, що найбільш живучі враження, які підтримують та спрямовують життя, індивід отримує на початку свого існування. За словами Лока^XVIII, душа дитини, яка щойно народилася – це tabula rasa, чиста дошка. Вона наділена певними елементарними механізмами, які мають допомогти зберегти її життя. Поступово в неї формуються враження, життєво необхідні для вдалої адаптації. Чи буде індивід так званою нормальною або ж ненормальною особою, чи зможе він пристосуватися до оточення або збиватиметься на манівці, цілком залежить від природи цих ранніх вражень. Кожен індивід, отримавши середню міру мозку, унаслідок зростання набуває певних слідів, які накладає оточення, і він може слідувати лише цими шляхами. Якщо він спробує зійти з цієї дороги, в нього будуть проблеми, він почуватиметься несумісним зі своїм навколишнім середовищем, з яким у нього виникне конфлікт. Саме тому дуже важливо вказати індивіду достатньо шляхів, якими він міг би вільно рухатися, і водночас не вступати в конфлікт із ближніми. Завдяки великому досвіду лікування невротичних та психотичних психічних хвороб, впевнений, що якби усі це розуміли, особливо матері та вчителі, нам вдалося би скоротити кількість психічних хвороб так, як нам вдалося скоротити кількість випадків натуральної віспи та черевного тифу. Сьогодні нас не вражають ці застарілі хвороби, тому що ми знаємо, що їх спричиняє, й навчилися їм запобігати. Аналогічно ми можемо використати знання психоаналітичних принципів. Насправді, профілактика^XIX – це зрештою найбільша послуга, на яку сьогодні здатний психоаналіз. А от щодо лікування пацієнтів, то зараз я налаштований радше песимістично. У порівнянні з більшістю, декого ми таки здатні вилікувати: однак лікування має провадитися лише лікарями, які мають досвід роботи з нервовими та психічними розладами. Окрім цього, воно вимагає так багато часу, що більшість людей не може його пройти. Гадаю, що утворення достатньої кількості інститутів, здатних запропонувати нужденним пацієнтам переваги психоаналітичної терапії, забере від двадцяти до тридцяти років.

Була ще одна фундаментальна річ, яка дуже сильно вразила Фройда, коли він лікував та досліджував своїх пацієнтів. Він з’ясував, що коли пацієнти починали концентруватися на своїх особистих переживаннях, практично всі неодмінно торкалися питань, пов’язаних із сексом. Фройда неабияк вразив цей факт. Він навіть почав стверджувати, що за нормального сексуального життя неможливий жоден невроз. Навіть до нього неврологи старої школи завжди знали, що статеве питання відіграє значну роль у випадках нервових захворювань, але їм ішлося про грубу сексуальність (gross sex), тобто фізичну сексуальну складову. Для Фройда сексуальне життя індивіда – це його любовне життя. Він використовував це поняття в найширшому сенсі, воно охоплювало не лише грубу сексуальність або фізичну складову, а все, що зазвичай асоціюється з коханням. Він з’ясував, що модні в його час концепції сексуальності практично всі були хибними, бо передовсім стверджували, що маніфестації сексуальності немає, аж поки хлопчик чи дівчинка не досягнуть пубертатного віку, під час якого несподівано в таємничий спосіб виникають сексуальні потяги. Хай там як, але Фройд показав, що сексуальні переживання або почуття дуже спорідненні з ними таки є навіть у віці шести чи семи років, ба навіть раніше. Адже багато чого, що, на нашу думку, не стосується сексуальності, насправді є її інтегральною стадією. Кохання й сексуальність – це сутнісні компоненти любовного життя, які йдуть пліч-о-пліч. Запевняю вас, що я бачив безліч випадків, у яких було те, що ми звикли називати коханням, але не було нормальних сексуальних стосунків, що спричиняло дистанціювання або навіть розлучення. Розгляньмо, наприклад, випадок жінки, яка, перебуваючи шість років у стосунках із чоловіком, нарешті взяла з ним шлюб. Після одруження з’ясувалося, що він неспроможний виконувати свої подружні обов’язки. Доволі швидко вони віддалилися, після чого зазвичай буває розлучення.

Ми стверджуємо, що сексуальність народжується разом з індивідом так само, як і будь-який інший орган, будь-яка інша функція. Дитина народжується без зубів, але під час огляду ви одразу виявите пульпи, з яких згодом виростуть зуби. Дитина має зародки всіх сексуальних потягів кохання, а також компоненти механізмів, які пізніше утворять спеціалізовані функції. Власне ви можете побачити, як дитина, яка народилася кілька тижнів тому, реагує на почуття вподобання (like) чи невподобання (dislike). Усміхніться до маленької дитини, й вона відповість вам взаємністю, скривіться – й вона зробить те саме. Ви запитаєте, чому дитина здатна це робити в такому віці? Бо вона від народження має зародки цих потягів і відповідно реагує. Цей підхід до сексуальності зазнав значної критики, а Фройда звинуватили в невиправданому підкресленні значення сексуальності. З огляду на цей закид, багато хто зараз також опирається проти його теорії. Критики вказували на значну кількість випадків, під час яких у сексуальному житті пацієнтів немає нічого надзвичайного, хоча вони однаково страждають на невроз. Тепер, не вдаючись до деталей, я можу сказати, що мій власний досвід, поза сумнівом, лише стверджує Фройдову позицію.

Тож, продовжуючи дедалі глибше занурюватися в западини душі, Фройд також почав ясно усвідомлювати наявність зв’язку між сновидіннями пацієнта та його найпотаємнішими думками й почуттями. Дуже часто, заглиблюючись у важливий емоційний досвід, пацієнт говорить: «Саме в той час, я бачив незвичний сон. Я був на прогулянці, аж раптом підбіг чоловік і напав на мене. Це мене страшенно налякало, і я спробував утекти, але не зміг. Я наче приріс до місця, на якому стояв». Спочатку Фройд приділяв цим сновидінням уваги не більше, ніж будь-яка інша розсудлива людина його часу. Однак, щойно він почав до них прислухатися, зрозумів, що й вони мусять мати певне місце в життєвій економіці душі, бо як у фізичній, так і в психічній сфері мають виконувати якусь функцію. З часом він переконався, що сновидіння це не безладний, позбавлений сенсу механізм, натомість вони переважно в символічній формі репрезентують найпотаємніші думки та бажання особи, що представлені в прихованих забаганках. Таким чином, він здійснив, на мою думку, свою найбільшу роботу, втілену в найвизначнішому творі століття «Тлумачення сновидінь». Фройд показав, що сновидіння надає найкращий доступ до несвідомого, він назвав це via regia. Саме це послугувало величезною допомогою не лише під час лікування, але й для діагностики.

Продовжуючи дедалі глибше вивчати різні випадки, Фройд постійно розширював свій горизонт і нарешті почав ясно бачити, що все в психічному житті має сенс, усе має свою причину, ніщо з того, що робить або говорить індивід не може не мати сенсу. Кожна обмовка або хибодрук, певний несвідомий жест або рух – усе має значення. Одного дня я зателефонував своєму другові й запитав: «Що відбулося після твого одруження?», і він відповів: «насильна продорож» (moneyhoon). Він хотів сказати «весільна подорож» (honeymoon), однак коли чоловік одружується, гроші починають відігравати чи не найважливішу роль у його житті. Якщо ми почнемо брати до уваги, що навколо нас говорять або роблять, то отримаємо велику кількість матеріалу, який зазвичай нікому не цікавий. Пізніше ви дізнаєтесь, чому ми робимо ці помилки, завдяки захопливій Фройдовій книжці «Психопатологія щоденності», саме в ній розглядається цей предмет. Тим, кому не терпиться взятися до читання робіт, я радив би почати саме з неї, бо це найлегший із його творів. Зондуючи несвідоме, Фройд у такий спосіб натрапив на матеріал, який має надзвичайне значення не лише для лікування пацієнтів, але й для розвитку нормальних людей, тобто для освіти, фольклору, релігії, мистецтва та літератури, а також для всіх інших сфер людської зацікавленості. Можна сказати, що в науці про психічне він змінив практично все, створивши нові концепти для кожної зі сфер психічної активності. Завдяки тому, що його робота стала відправним пунктом для постійного відкриття нових поглядів та дослідницьких царин, поступово з’явилася велика кількість психоаналітичної літератури, яка розрослася до розмаїття форм дослідницького предмета, все задля того, щоб допомогти людству в лікуванні нещасних людей, зарадити яким раніше не вдавалося – так званим «нервовим» людям.