Цинкові хлопчики

© Светлана Алексиевич, 2013

© Дзвінка Торохтушко, Тетяна Комлик, переклад українською, 2016

© «Віват», переклад українською, 2016

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

* * *

Двадцятого січня тисяча вісімсот першого року козакам донського отамана Василя Орлова наказано іти в Індію. Місяць дано на просування до Оренбурга, а звідти три місяці «через Бухарію та Хиву до річки Індус». Невдовзі тридцять тисяч козаків перетнуть Волгу й вирушать у глиб казахських степів…

У боротьбі за владу. Сторінки політичної історії Росії XVII століття. М.: Мысль, 1988. – С. 475.

У грудні 1979 р. радянське керівництво постановило ввести війська до Афганістану. Війна тривала впродовж 1979—1989 рр. Вона точилася дев’ять років, один місяць і дев’ятнадцять днів. Через Афганістан пройшло понад півмільйон воїнів обмеженого контингенту радянських військ. Загальні людські втрати Радянських Збройних сил становили 15 051 особу. Зникли безвісти й потрапили в полон 417 військовослужбовців. Станом на 2000 р. з-поміж тих, хто не повернувся з полону і не знайдений, лишалося 287 осіб…

Полит.ру, 19 листопада 2005 р.

Пролог

– Я йду сама… Тепер мені довго доведеться йти в самотині…

Він убив людину… Мій син… Кухонною сокиркою, я нею м’ясо ділила. Повернувся з війни і тут убив… Приніс і поклав уранці сокирку назад, до шафки, де в мене посуд зберігається. Здається, того ж дня я йому відбивні приготувала… За якийсь час по телебаченню оголосили й у вечірній газеті написали, що рибалки виловили в міському озері труп… Шматками… Телефонує мені подруга:

– Читала? Професійне вбивство… Афганський почерк…

Син був удома, лежав на дивані, книжку читав. Я ще нічого не знала, ні про що не здогадувалася, але чомусь по тих словах подивилася на нього… Материнське серце…

Чи ви чуєте собачий гавкіт? Ні? А я чую, щойно починаю про це розповідати, чую собаче гавкання. Як пси біжать… Там, у тюрмі, де він тепер сидить, великі чорні вівчарки… І люди всі в чорному, тільки в чорному… Повертаюся до Мінська, йду вулицею, повз хлібну крамницю, дитячий садок, несу батон і молоко та чую це гавкотіння. Заглушливе гавкотіння. Я від нього сліпну… Якось ледь під машину не втрапила…

Я готова ходити на могильний горбок свого сина… Готова поряд там з ним лежати… Але я не знаю… Я не знаю, як мені з цим жити… Я іноді до кухні боюся заходити, бачити ту шафку, де сокирка лежала… Чи ви не чуєте? Нічого не чуєте… Ні?!

Зараз не знаю, який він, мій син. Яким я його отримаю за п’ятнадцять років? Йому п’ятнадцять років суворого режиму дали… Як я його виховувала? Він захоплювався бальними танцями… Ми з ним в Ленінград до Ермітажу їздили. Книжки разом читали… (Плаче.) Це Афганістан відібрав у мене сина…

…Отримали з Ташкента телеграму: зустрічайте, літак такий-то… Я вибігла на балкон, хотіла щосили кричати: «Живий! Мій син живий повернувся з Афганістану! Ця жахлива війна для мене скінчилася!» – І зомліла. В аеропорт ми, звичайно, спізнилися, наш рейс давно прибув, сина знайшли у сквері. Він лежав на землі й за траву тримався, дивувався, що вона така зелена. Не вірив, що повернувся… Але радості в нього на обличчі не було…

Увечері до нас прийшли сусіди, у них маленька дівчинка, їй пов’язали яскраво-синього бантика. Він посадив її до себе на коліна, притискає та плаче, сльози течуть і течуть. Тому що вони там убивали. І він… Це я згодом збагнула.

На кордоні митники «підрізали» в нього плавки імпортні. Американські. Не годиться… Тож він приїхав без білизни. Віз для мене халат, мені того року виповнилося сорок, халат у нього забрали. Віз бабусі хустку – теж відібрали. Він приїхав тільки з квітами. З гладіолусами. Проте радості в нього на обличчі не було.

Уранці підводиться ще нормальний: «Мамцю! Мамцю!» Надвечір обличчя темніє, очі важкі… Не опишу вам… Спочатку не пив ані краплі… Сидить і в стінку дивиться. Зірветься з дивана, ухопить куртку…

Стану у дверях:

– Ти куди, Валічку?

Він на мене гляне, як у простір. Пішов.

Повертаюся пізно з роботи, завод далеко, друга зміна, дзвоню у двері, а він не відчиняє. Він не впізнає мого голосу. Це так дивно, ну хай там голоси друзів не впізнає, але мій! Тим паче, «Валічок» – тільки я його так називала. Він ніби весь час чекав на когось, боявся.

Купила йому нову сорочку, почали міряти, дивлюся: у нього руки в порізах.

– Що це?

– Дрібниці, мамцю.

Потім уже дізналася. Після суду… В «учебці» різав собі вени… На показових навчаннях він був радистом і не встиг вчасно закинути рацію на дерево, не вклався у відведений час, і сержант змусив його вигребти з туалету п’ятдесят відер і пронести перед шеренгою. Він почав носити і знепритомнів. У шпиталі поставили діагноз: легке нервове потрясіння. Тієї ж ночі він намагався порізати собі вени. Вдруге – в Афганістані… Перед тим як іти їм у рейд, перевірили: рація не працювала. Зникли дефіцитні деталі, хтось зі своїх поцупив… Хто? Командир звинуватив його в боягузтві, ніби це він деталі сховав, щоб не йти разом з усіма. А вони там усе один в одного крали, машини на запчастини розбирали й несли до дуканів, продавали. Купували наркотики… Наркотики, сигарети. Їжу. Вони завжди ходили голодні.

По телевізору йшла передача про Едіт Піаф, ми разом дивилися.

– Мамо, – спитав він мене, – а ти знаєш, що таке наркотики?

– Ні, – сказала я йому неправду, а сама вже стежила за ним, чи не покурює бува?

Жодних слідів. Але там вони наркотики вживали – це я знаю.

– Як там в Афганістані? – спитала якось.

– Мовчи, мамцю!

Коли він ішов з дому, я перечитувала його афганські листи, хотіла докопатися, зрозуміти, що з ним. Нічого особливого в них не знаходила, писав, що сумує за зеленою травою, просив бабусю сфотографуватися на снігу й вислати йому світлину. Але я ж бачила, відчувала, що з ним щось коїться. Мені повернули іншу людину… Це був не мій син. А я сама відправила його до армії, у нього було відтермінування. Я хотіла, щоб він став мужнім. Переконувала його і себе, що армія зробить його кращим, сильнішим. Я відправила його до Афганістану з гітарою, влаштувала на прощання солодкий стіл. Він друзів своїх покликав, дівчаток… Пам’ятаю, десять тортів купила.

Лише раз він заговорив про Афганістан. Надвечір… Заходить на кухню, я кролика готую. Миска в крові. Він пальці в цю кров умочив і дивиться на неї. Роздивляється. І сам до себе промовляє:

– Привозять друга з перебитим животом… Він просить, щоб я його добив… І я його добив…

Пальці в крові… Від кролячого м’яса, воно свіже… Він цими пальцями хапає сигарету та йде на балкон. Більше зі мною того вечора ані слова.

Пішла я до лікарів. Поверніть мені сина! Врятуйте! Усе розповіла… Перевіряли вони його, оглядали, але, крім радикуліту, нічого не знайшли.

Приходжу якось додому: за столом – четверо незнайомих хлопців.

– Мамцю, вони з Афгану. Я на вокзалі їх знайшов. Їм ночувати ніде.

– Я вам солодкого пирога зараз спечу. Миттю, – чомусь зраділа я.

Вони жили в нас тиждень. Не лічила, але, мабуть, ящиків зо три горілки випили. Щовечора зустрічала вдома п’ятьох незнайомих людей. П’ятим був мій син… Я не хотіла слухати їхні розмови, мене це лякало. Проте в одній же хаті… Ненавмисне підслухала… Вони казали, що, коли сиділи в засідці по два тижні, їм давали стимулятори, щоб були сміливішими. Але це все втаємничено. Якою зброєю краще вбивати… З якої відстані… Потім я це згадала, коли все сталося… Я потім стала думати, гарячково згадувати. А до того був тільки страх: «Ой, – казала я собі, – вони всі якісь божевільні. Усі божевільні».

Уночі… За день до того… Коли він… Мені наснився сон, що я чекаю на сина, його немає й немає. І ось його до мне приводять… Приводять ті чотири «афганці». І кидають на брудну цементну долівку… Ви розумієте, у хаті цементна підлога… У нас на кухні… Підлога – як у тюрмі.

На той час він уже вступив на підготовчий факультет до радіотехнічного інституту. Гарний твір написав. Щасливий був, що в нього все добре. Я навіть спершу подумала, що він заспокоюється. Піде вчитися. Одружиться. Але настане вечір… Я боялася вечора… Він сидить і тупо в стіну дивиться. Засне в кріслі… Мені хочеться кинутись, затулити його собою і нікуди не відпускати. А тепер мені сниться син: він малесенький і просить їсточки… Він увесь час голодний. Ручки простягає… Завжди уві сні бачу його малесеньким і приниженим. А в житті?! Раз на два місяці – побачення. Чотири години розмови через скло…

На рік два побачення, коли я можу його хоча б погодувати. І ці собаки гавкають… Мені сниться цей гавкіт собачий. Він жене мене звідусіль.

До мене почав залицятися один чоловік… Квіти приніс… Коли він приніс мені квіти: «Відійдіть від мене, – закричала, – я мати вбивці». Спочатку я боялася когось із знайомих зустріти, у ванній зачинюся й чекаю, що стіни на мене впадуть. Мені здавалося, що на вулиці всі мене впізнають, показують одне одному, шепочуть: «Пам’ятаєте той жахливий випадок… Це її син убив. Четвертував людину. Афганський почерк…» Я виходила на вулицю тільки вночі, усіх нічних птахів вивчила. Упізнавала за голосами.

Слідство тривало… Тривало кілька місяців… Він мовчав. Я поїхала до Москви у військовий шпиталь Бурденка. Знайшла там хлопців, котрі служили в спецназі, як і він. Відкрилася їм…

– Хлопці, за що мій син міг убити людину?

– Певно, було за що.

Я мала сама переконатися, що він міг це зробити… Убити… Довго їх розпитувала і зрозуміла: міг! Питала про смерть… Ні, не про смерть, а про вбивство. Але ця розмова не викликала в них особливих почуттів, тих почуттів, які будь-яке вбивство зазвичай збуджує в нормальної людини, яка не бачила крові. Вони говорили про війну як про роботу, на якій потрібно вбивати. Потім я зустрічала хлопців, котрі теж були в Афганістані, і коли стався землетрус у Вірменії, поїхали туди з рятувальними загонами. Мене цікавило, я вже на цьому зациклилась: чи було їм страшно? Що вони відчували, коли бачили смерть? Ні, вони нічого не боялися, у них навіть почуття жалю притуплене. Розірвані… розплющені… черепи, кістки… Поховані під землею цілі школи… Класи… Як діти сиділи на уроці, так і пішли під землю. А вони згадували та розповідали про інше: які багаті склади вина відкопували, який коньяк, яке вино пили. Жартували: от би ще десь трусонуло. Але щоб у теплому місці, де виноград росте і роблять хороше вино… Вони що – здорові? У них нормальна психіка?

«Я його мертвим ненавиджу». Це він мені нещодавно написав. Через п’ять років… Що там відбулося? Мовчить. Знаю лише, що той хлопець, звали його Юрко, вихвалявся, що заробив в Афганістані багато чеків. А згодом з’ясувалося, що він в Ефіопії служив, прапорщик. Про Афганістан брехав…

На суді тільки адвокат сказала, що ми судимо хворого. На лаві підсудних – не злочинець, а хворий. Його треба лікувати. Але тоді, це сім років тому, тоді правди про Афганістан іще не було. Їх усіх називали героями. Воїнами-інтернаціоналістами. А мій син був убивцею… Тому що він учинив тут те, що вони чинили там. За що їм там медалі й ордени давали… Чому ж його самого судили? Не судили тих, хто його туди послав? Навчив убивати! Я його цього не вчила… (Зривається на крик.)

Він людину вбив моєю кухонною сокиркою… А вранці приніс і поклав її до шафки. Як звичайну ложку чи виделку…

Я заздрю матері, у якої син повернувся без обох ніг… Хай він її ненавидить, коли нап’ється. Увесь світ ненавидить… Хай кидається на неї, як звір. Вона купує йому повій, щоб він не збожеволів… Сама якось йому коханкою стала, тому що він дерся на балкон, хотів викинутися з десятого поверху. Я на все ладна… Я всім матерям заздрю, навіть тим, у кого сини в могилах лежать. Я сиділа б коло горбочка і була б щасливою. Носила би квіти.

Ви чуєте, як гавкають собаки? Вони за мною женуться. Я їх чую…

Мати

Із записників
(на війні)

Червень 1986 року

Я не хочу більше писати про війну… Знову жити серед «філософії зникнення» замість «філософії життя». Збирати нескінченний досвід небуття. Коли закінчила «У війни не жіноче обличчя», довго не могла бачити, як від звичайнісінького забою з носа дитини йде кров, втікала на відпочинку від рибалок, які весело викидали на прибережний пісок вихоплену з далеких глибин рибу, мене нудило від її завмерлих вибалушених очей. У кожного є свій запас сил, щоб захиститися від болю – фізичний і психологічний, мій був вичерпаний до краю. Мене зводило з глузду виття збитої машиною кішки, відводила очі від розчавленого дощового черв’яка. Засохлої на дорозі жаби… Думала не раз, що тварини, птахи, риби теж мають право на свою історію страждань. Її колись напишуть.

І раптом! Якщо це можна назвати «раптом». Іде сьомий рік війни… Але ми нічого про неї не знаємо, окрім героїчних телерепортажів. Час від часу нас змушують стрепенутися привезені здалеку цинкові домовини, які не вміщуються в пенальні розміри «хрущовок». Відгримлять жалобні салюти – і знову тиша. Наша міфологічна ментальність непорушна – ми справедливі і великі. І завжди наша правда. Горять-догоряють останні відблиски ідеї світової революції… Ніхто не помічає, що пожежа вже вдома. Зайнявся власний будинок. Почалася горбачовська перебудова. Рвемося назустріч новому життю. Що на нас чекає попереду? На що будемо здатні після стількох років штучного летаргічного сну? А наші хлопчики десь далеко невідомо за що гинуть…

Про що говорять навколо мене? Про що пишуть? Про інтернаціональний обов’язок і геополітику, про наші державні інтереси і південні кордони. І цьому вірять. Вірять! Матері, які нещодавно в розпачі билися над сліпими металевими ящиками, у яких їм повернули синів, виступають у школах і військових музеях, закликаючи інших хлопчиків «виконати свій обов’язок перед Батьківщиною». Цензура уважно стежить, щоб у військових нарисах не згадували про загибель наших солдатів, нас запевняють, що «обмежений контингент» радянських військ допомагає братньому народові будувати мости, дороги, школи, розвозити добрива й борошно по кишлаках, а радянські лікарі приймають пологи в афганських жінок. Солдати, які повернулися додому, приносять до школи гітари, щоб заспівати про те, про що треба кричати.

З одним довго розмовляла… Я хотіла почути про болісність цього вибору – стріляти чи не стріляти? А для нього тут ніби – жодної драми. Що добре? Що погано? Добре «в ім’я соціалізму» вбити? Для цих хлопчиків межі моральності окреслені військовим наказом. Правда, про смерть вони говорять обережніше, ніж ми. Тут одразу виявляється відстань між нами.

Як одночасно переживати історію і писати про неї? І не можна будь-який шмат життя, увесь екзистенційний «бруд» узяти за петельки і втягти в книгу. В історію. Потрібно «проламати час» і «впіймати дух».

«В гіркоти двадцять може буть відтінків» (В. Шекспір. Ричард II).

…На автобусній станції, у напівпорожньому залі очікування сидів офіцер із дорожньою валізою, поряд з ним худий хлопчина, підстрижений під солдатську «нулівку», копирсав виделкою в ящику з висохлим фікусом. Невигадливо підсіли до них сільські жіночки, випитали: куди, навіщо, хто? Офіцер супроводжував додому солдата, який збожеволів: «Від Кабула копає, що трапиться в руки, тим і копає: лопатою, виделкою, палицею, авторучкою». Хлопчина підвів голову: «Ховатися треба… Я вирию щілину… У мене швидко виходить. Ми називали їх братськими могилами. Велику щілину для всіх вас викопаю…»

Уперше я побачила зіниці завбільшки з око…

Я стою на міському кладовищі… Навколо сотні людей. По центру – дев’ять домовин, оббитих червоним ситцем. Виголошують промови військові. Узяв слово генерал… Жінки в чорному плачуть. Люди мовчать. Тільки маленьке дівчатко з кісками захлинається над домовиною: «Тату! Та-а-аточку!!! Де ти? Ти обіцяв мені ляльку привезти. Гарну ляльку! Я намалювала тобі цілий альбом будиночків і квіточок… Я на тебе чекаю…» Дівчинку підхоплює на руки молодий офіцер і несе до чорної «Волги». Але ми ще довго чуємо: «Тату! Та-а-аточку… Любий та-а-точку…»

Генерал виступає… Жінки в чорному плачуть. Ми мовчимо. Чому ми мовчимо?

Я не хочу мовчати… І не можу більше писати про війну.

Вересень 1988 року

5 вересня

Ташкент. В аеропорту задуха, пахне динями, не аеропорт, а баштан. Дві години ночі. Безстрашно шугають під таксі гладкі напівдикі кішки, кажуть, афганські. Серед засмаглого курортного натовпу, серед ящиків, кошиків із фруктами стрибають на милицях молоді солдати (хлопчаки). На них ніхто не зважає, вже звикли. Вони сплять і їдять тут же, на долівці, на старих газетах і журналах, тижнями не можуть купити квитки до Саратова, Казані, Новосибірська, Києва… Де їх скалічили? Що вони там захищали? Нікому не цікаво. Тільки маленький хлопчик не зводить з них широко розплющених очей, і п’яна жебрачка підійшла до одного солдатика:

– Ходи сюди… пожалію…

Він відмахнувся милицею. А вона, не образившись, додала ще щось сумне і жіноче.

Поряд зі мною сидять офіцери. Говорять про те, які в нас погані протези. Про черевний тиф, холеру, малярію і гепатит. Як у перші роки війни не було ні колодязів, ні кухонь, ні лазень, нічим було навіть мити посуд. А ще про те, хто що привіз: хто – «відик», хто магнітофон – «Шарп» або «Соні». Запам’яталося, якими очима вони дивилися на гарних, відпочилих жінок у відвертих сукнях…

Довго чекаємо військового літака на Кабул. Кажуть, що спочатку завантажать техніку, а потім людей. Чекає людей із сотню. Усі – військові. Несподівано багато жінок.

Уривки з розмов:

– Втрачаю слух. Першими перестав чути птахів, які високо співають. Наслідки контузії в голову… Вівсянку, наприклад, не чую зовсім. Записав її на магнітофон і запускаю на повну потужність…

– Спочатку стріляєш, а потім з’ясовуєш, хто це – жінка чи дитина? У кожного свій кошмар…

– Віслюк під час обстрілу лягає, а скінчиться обстріл – підхоплюється.

– Хто ми в Союзі? Проститутки? Це ми знаємо. Хоча б на кооператив заробити. А чоловіки? Що чоловіки? Усі п’ють.

– Генерал говорив про інтернаціональний обов’язок, про захист південних кордонів. Навіть розчулився: «Візьміть їм льодяників. Це ж діти. Найкращий подарунок – цукерки».

– Офіцер був молодий. Дізнався, що відтяли ногу: заплакав. Обличчя як у дівчинки – рум’яне, біле. Я спочатку боялася мертвих, особливо якщо без ніг або без рук. А потім звикла…

– Беруть у полон. Відрізають кінцівки й перетягують джгутами, щоб не померли від крововтрати. І так лишають, наші підбирають обрубки. Ті хочуть померти, їх попри бажання лікують. А вони після шпиталю не хочуть повертатися додому.

– На митниці побачили мій порожній саквояж: «Що везеш?» – «Нічого». – «Нічого??» Не повірили. Змусили роздягтися до трусів. Усі везуть по два-три чемодани.

У літаку мені дісталося місце коло прикутого ланцюгами бронетранспортера. На щастя, майор біля мене виявився тверезим, усі решта навколо були п’яними. Неподалік хтось спав на бюсті Маркса (портрети й бюсти соціалістичних вождів навалили без упакування), везли не лише зброю, але й набір усього необхідного для радянських ритуалів. Лежали червоні прапори, червоні стрічки…

Виття сирени…

– Прокидайтеся. А то проспите царство небесне. – Це вже над Кабулом.

Заходимо на посадку.

…Гул гармат. Патрульні з автоматами і в бронежилетах вимагають перепустки.

Я не хотіла більше писати про війну. Але ось я на справжній війні. Скрізь люди війни, речі війни. Час війни.

12 вересня

Щось є аморальне в спогляданні чужих мужності й ризику. Вчора йшли на сніданок, привіталися з вартовим. За півгодини його вбив осколок міни, який випадково залетів до гарнізону. Цілий день намагалася згадати обличчя того хлопчика…

Журналістів тут називають казкарями. Письменників теж. У нашій письменницькій групі самі чоловіки. Рвуться на далекі застави, хочуть піти в бій. Питаю в одного:

– Навіщо?

– Мені це цікаво. Скажу: на Салангу був. Постріляю.

Не можу позбутися відчуття, що війна – виплід чоловічої природи, багато в чому мною незбагненний. Але буденність війни неймовірна. У Аполлінера: «Ох, яка ж то гарна війна».

На війні все інше: і ти, і природа, і твої думки. Тут я зрозуміла, що людська думка може бути дуже жорстокою.

Запитую і слухаю скрізь: у солдатській казармі, їдальні, на футбольному полі, увечері на танцях – неочікувані тут атрибути мирного життя:

– Я вистрілив упритул і побачив, як розлітається людський череп. Подумав: «Перший». Після бою – поранені і вбиті. Усі мовчать… Мені сняться тут трамваї. Як я на трамваї їду додому… Улюблений спогад: мама пече пироги. У хаті пахне солодким тістом…

– Товаришуєш із хорошим хлопцем… А потім бачиш, як його нутрощі на камінні висять. Починаєш мститися.

– Чекаємо на караван. У засідці два-три дні. Лежимо в гарячому піску, випорожняємося під себе. Під кінець третього дня сатанієш. І з такою ненавистю випускаєш першу чергу. Після стрілянини, коли все скінчилося, виявилося: караван ішов з бананами і джемом. На все життя солодкого наїлися…

– Узяли в полон «духів»… Допитуємося: «Де військові склади?» Мовчать. Підняли двох на гелікоптерах: «Де? Покажи». Мовчать. Скинули одного на скелі…

– Кохатися на війні і після війни – це не одне і те саме. На війні все як уперше…

– «Град» стріляє… Міни летять… А над усім цим стоїть: жити! жити! жити! Але ти нічого не знаєш і не хочеш знати про страждання іншої сторони. Жити – та й годі. Жити!

Написати (розповісти) про самого себе всю правду – це, як зауважив Пушкін, неможливість фізична.

На війні людину рятує те, що свідомість відвертається, розсіюється. Але смерть навколо безглузда, випадкова. Без високих сенсів.

…На танку червоною фарбою: «Помстимося за Малкіна».

Посеред вулиці стояла навколішки молода афганка перед убитою дитиною і голосила. Так голосять, напевне, тільки поранені звірі.

Проїжджали повз убиті кишлаки, що схожі на переоране поле. Мертва глина нещодавнього людського житла була страшніша за темряву, з якої могли вистрелити.

У шпиталі я поклала плюшевого ведмедика на ліжко афганського хлопчика. Він узяв іграшку зубами і так бавився, посміхаючись, обох рук у нього не було. «Твої росіяни стріляли, – переклали мені слова його матері. – А в тебе є діти? Хто? Хлопчик чи дівчинка?» Я так і не зрозуміла, чим дужче були сповнені її слова – жахом чи про- щенням?

Розказують про жорстокість, з якою моджахеди розправляються з нашими полоненими. Схоже на середньовіччя. Тут і справді інший час, календарі показують чотирнадцяте століття.

У Лєрмонтова, у «Герої нашого часу», Максимич, оцінюючи дії горянина, котрий зарізав батька Бели, каже: «Звичайно, по-їхньому він цілком мав рацію», – хоча з точки зору росіянина – вчинок звірячий. Письменник уловив цю дивну російську рису – уміння стати на позицію іншого народу, побачити речі і «по-їхньому».

А тепер…

17 вересня

Щодня бачу, як людина котиться донизу. І рідко – вгору.

В Достоєвського Іван Карамазов зауважує: «Звір ніколи не може бути таким жорстоким, як людина, таким артистично, таким художньо жорстоким».

Так, я підозрюю: ми не хочемо про це чути, не хочемо цього знати. Але на кожній війні, хто б не вів її та в ім’я чого б не вів – Юлій Цезар чи Йосип Сталін, – люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись. Навіть чомусь у школах ми говоримо не про патріотичне, а про військово-патріотичне виховання. Хоча чому я дивуюсь? Усе зрозуміло – військовий соціалізм, військова країна, військове мислення.

Не можна так випробовувати людину. Людина не витримує таких випробувань. У медицині це називається «гострим дослідом». Дослідом на живому.

Увечері в солдатському гуртожитку навпроти готелю ввімкнули магнітофон. Я теж слухала «афганські» пісні. Дитячі, ще не сформовані голоси хрипіли під Висоцького: «Сонце упало в кишлак, як велетенська бомба», «Мені не треба слави. Нам би жити – і вся нагорода», «Навіщо ми вбиваємо? Навіщо нас вбивають?», «Ось уже й обличчя став я забувати», «Афганістан, ти більше, ніж обов’язок. Ти – наше світотворення», «Як великі птахи, стрибають одноногі біля моря», «Мертвий, він уже нічий. Немає вже ненависті в нього на обличчі».

Уночі мені снився сон: наші солдати від’їжджають до Союзу, я – серед тих, хто проводжає. Підходжу до одного хлопчини, він без язика, німий. Після полону. З-під солдатського кітеля стирчить шпитальна піжама. Я щось питаю в нього, а він лише своє ім’я пише: «Іванко… Іванко…» Так чітко розрізняю його ім’я – Іванко. Обличчям схожий на хлопчинку, з яким удень розмовляла, він повторював без кінця: «На мене мама вдома чекає».

Проїжджали замерзлими вуличками Кабула, повз знайомі плакати в центрі міста: «Світле майбутнє – комунізм», «Кабул – місто миру», «Народ і партія єдині». Наші плакати, віддруковані в наших друкарнях. Наш Ленін тут стоїть зі зведеною рукою…

Познайомились із кінооператорами з Москви.

Вони знімали завантажування «чорного тюльпана». Не підводячи очей, розповідають, що мертвих одягають у стару військову форму сорокових років, ще з галіфе, іноді кладуть роздягнених, трапляється, що й цієї форми бракує. Старі дошки, іржаві цвяхи… «До холодильника привезли нових убитих. Наче несвіжим кабаном тхне».

Хто мені повірить, коли я про це напишу?

20 вересня

Бачила бій…

Троє солдатів убито… За вечерею ніхто про бій і про мертвих не згадував, хоча вони лежали десь поруч.

Право людини не вбивати. Не вчитись убивати. Воно в жодній конституції не записане.

Війна – мир, а не подія… Усе тут інше: і пейзаж, і людина, і слова. Запам’ятовується театральна частина війни: розвертається танк, лунають команди… Світяться шляхи куль у темряві…

Думати про смерть, як думати про майбутнє. Щось відбувається з часом, коли думаєш про смерть і бачиш її. Нарівні зі страхом смерті – привабливість смерті…

Нічого не треба вигадувати. Уривки видатних книг скрізь. У кожному.

У розповідях (зчаста!) вражає агресивна наївність наших хлопчиків. Нещодавніх радянських десятикласників. А я хочу від них домогтися діалогу людини з людиною в собі.

А все-таки? Якою мовою ми розмовляємо із собою, з іншими? Мені подобається мова вільного спілкування, вона нічим не обтяжена, відпущена на волю. Все гуляє і святкує: синтаксис, інтонація, акценти, і – точно відновлюється почуття. Я стежу за почуттям, а не за подією. Як розвивались наші почуття, а не події. Можливо, те, що я роблю, схоже на роботу історика, але я історик безслідного. Що відбувається з великими подіями? Вони перекочовують в історію, а ось маленькі, але головні для маленької людини, зникають безслідно. Сьогодні один хлопчик (через свою тендітність і хворобливий вигляд мало схожий на солдата) розповідав, як незвично і водночас азартно вбивати гуртом. І як страшно розстрілювати.

Хіба це залишиться в історії? Відчайдушно роблю (від книги до книги) одне й те саме – применшую історію до людини.

Думала про неможливість писати книгу про війну на війні. Заважають жаль, ненависть, фізичний біль, дружба… І лист із дому, після якого так хочеться жити… Розповідають, що, коли вбивають, намагаються не дивитись в очі навіть верблюдові. Тут атеїстів немає. І всі забобонні.

Мені дорікають (особливо офіцери, солдати рідше), що я, мовляв, сама не стріляла і мене не брали на мушку – як же я можу написати про війну? А може, це і добре, що я не стріляла?

Де та людина, якій лише думка про війну несе страждання? Я її не знаходжу. Проте вчора біля штабу лежав мертвий невідомий птах. І дивно… Військові підходили до нього, намагались угадати – хто це? Жаліли.

Є якесь натхнення на мертвих обличчях… Ніяк не можу звикнути і до безумства звичайного на війні – вода, сигарети, хліб… Особливо коли ми йдемо з гарнізону і сходимо в гори. Там людина віч-на-віч із природою і випадком. Пролетить куля повз чи не пролетить? Хто вистрілить першим – ти чи він? Там починаєш бачити людину природну, а не суспільну.

А в Союзі по телевізору показують, як висаджують алеї дружби, котрих тут ніхто з нас не бачив і не саджав.

Достоєвський у «Бєсах»: «Переконання і людина – це, здається, дві речі, багато в чому відмінні… Усі винні… якщо б у цьому всі переконались!» І в нього така сама думка, що людство знає про себе більше, набагато більше, ніж устигло зафіксувати в літературі, у науці. Він казав, що це думка не його, а Вол. Соловйова.

Якби я не читала Достоєвського, мене б охопив більший розпач…

21 вересня

Десь далеко працює установка «Град». Моторошно навіть на відстані.

Після великих війн XX століття і масових смертей, щоб писати про сучасні маленькі війни, такі, як афганська, потрібні інші етичні й метафізичні позиції. Має бути затребуваним маленьке, особисте і окреме. Одна людина. Для когось єдина. Не як держава ставиться до неї, а хто вона для матері, для дружини. Для дитини. Як нам повернути собі нормальний зір?

Мене цікавить і тіло, людське тіло, як зв’язок між природою та історією, між твариною і мовленням. Усі фізичні деталі важливі: як змінюється кров на сонці, людина на сконі… Життя неймовірно художнє саме по собі, і, хай як це жорстко звучить, – особливо художнім є людське страждання. Темний бік мистецтва. Ось учора я бачила, як збирали по шматочках хлопців, які підірвались на протитанковій міні. Могла не йти дивитись, але пішла, щоб написати. Тепер пишу…

А все-таки, чи й треба було йти? Я чула, як офіцери кепкували за моєю спиною: злякається, мовляв, панянка. Я пішла, і нічого героїчного в цьому не було, тому що я там знепритомніла. Чи то від спеки, чи то від потрясіння. Хочу бути чесною.

23 вересня

Піднялась на гелікоптері… Згори побачила сотні заготовлених про запас цинкових трун, які красиво і страшно блищали на сонці…

Стикнешся із чимось схожим – і одразу думка: література задихається у своїх межах… Копіюванням і фактом можна висловити лише видиме оком, а кому потрібен ретельний звіт про те, що відбувається? Потрібне щось інше… Зафіксовані миттєвості, вирвані з життя…

25 вересня

Я повернуся звідси вільною людиною… Я не була нею, поки не побачила того, що ми чинимо тут. Було страшно і самотньо. Повернусь і не піду більше до жодного військового музею…

* * *

Не називаю в книзі справжніх імен. Одні просили про таємницю сповіді, інші самі хочуть забути про все. Забути те, про що писав Толстой, – що «людина змінна». У ній є все.

А в щоденнику я зберегла прізвища. Може, колись мої герої захочуть, щоб їх упізнали:

Сергій Амірханян, капітан; Володимир Агапов, старший лейтенант, начальник артобслуги; Тетяна Білозерських, службовка; Вікторія Володимирівна Барташевич, мати загиблого рядового Юрія Барташевича; Дмитро Бабкін, рядовий, оператор-навідник; Сайя Омелянівна Бабук, мати загиблої медсестри Світлани Бабук; Марія Терентіївна Бобкова, мати загиблого рядового Леоніда Бобкова; Олімпіада Романівна Баукова, мати загиблого рядового Олександра Баукова; Таїсія Миколаївна Богуш, мати загиблого рядового Віктора Богуша; Вікторія Семенівна Валович, мати загиблого старшого лейтенанта Валерія Валовича; Тетяна Гайсенко, медсестра; Вадим Глушков, старший лейтенант, перекладач; Геннадій Губанов, капітан, льотчик; Інна Сергіївна Галовньова, мати загиблого старшого лейтенанта Юрія Галовньова; Анатолій, майор, пропагандист артполку; Денис Л., рядовий гранатометник; Тамара Довнар, дружина загиблого старшого лейтенанта Петра Довнара; Катерина Микитівна Платіцина, мати загиблого майора Олександра Платіцина; Володимир Єроховець, рядовий гранатометник; Софія Григорівна Журавльова, мати загиблого рядового Олександра Журавльова; Наталія Жестовська, медсестра; Марія Онуфріївна Зільфігарова, мати загиблого рядового Олега Зільфігарова; Вадим Іванов, старший лейтенант, командир саперного взводу; Галина Федорівна Ільченко, мати загиблого рядового Олександра Ільченка; Євген Красник, рядовий, мотострілець; Костянтин М., військовий радник; Євген Котельников, старшина, санінструктор розвідроти; Олександр Костаков, рядовий, зв’язківець; Олександр Кувшинніков, старший лейтенант, командир мінометного взводу; Надія Сергіївна Козлова, мати загиблого рядового Андрія Козлова; Марина Кисельова, службовка; Тарас Кецмур, рядовий; Петро Курбанов, майор, командир гірськострілецької роти; Василь Кубик, прапорщик; Олег Лелюшенко, рядовий, гранатометник; Олександр Лелетко, рядовий; Сергій Лоскутов, військовий хірург; Валерій Лисичьонок, сержант, зв’язківець; Олександр Лавров, рядовий; Віра Лисенко, службовка; Артур Метлицький, рядовий, розвідник; Євген Степанович Мухортов, майор, командир батальйону і його син Андрій Мухортов, молодший лейтенант; Лідія Юхимівна Манкевич, мати загиблого сержанта Дмитра Манкевича; Галина Млява, дружина загиблого капітана Степана Млявого; Володимир Михолап, рядовий, мінометник; Максим Медвєдєв, рядовий, авіанавідник; Олександр Ніколаєнко, капітан, командир ланки вертольотів; Олег Л., вертолітник; Наталія Орлова, службовка; Галина Павлова, медсестра; Володимир Панкратов, рядовий, розвідник; Віталій Руженцев, рядовий, водій; Сергій Русак, рядовий, танкіст; Михайло Сиротин, старший лейтенант, льотчик; Олександр Сухоруков, старший лейтенант, командир гірськострілецького взводу; Тимофій Смирнов, сержант, артилерист; Валентина Кирилівна Санько, мати загиблого Валентина Санька; Ніна Іванівна Сидельнікова, мати; Володимир Сіманін, підполковник; Томас М., сержант, командир взводу піхоти; Леонід Іванович Татарченко, батько загиблого рядового Ігоря Татарченка; Вадим Трубін, сержант, боєць спецпризначення; Володимир Уланов, капітан; Тамара Фадєєва, лікар-бактеріолог; Людмила Харитончик, дружина загиблого старшого лейтенанта Юрія Харитончика; Анна Хакас, службовка; Валерій Худяков, майор; Валентина Яковлєва, прапорщик, начальник секретної частини…