Ця книга мемуарів – єдина, яку залишив по собі талановитий американський нейрохірург Пол Каланіті. Він вивчав англійську літературу та біологію в Стенфордському університеті, історію і філософію науки та медицини в Кембриджі, з відзнакою закінчив Єльську школу медицини і мріяв стати лікарем, а колись на пенсії – взятися до письменництва. У травні 2013 року, за крок від омріяної медичної й наукової кар’єри, Полу Каланіті діагностували рак легенів 4-ї стадії й він розпочав свою книгу. Крапку в ній поставила його смерть навесні 2015-го. А за десять місяців відверта й мужня історія боротьби, кохання та самовідданої лікарської праці стала бестселером № 1 за версією The New York Times і увійшла до лідерів продажів на Amazon.com. «Чому я?» Помирати від раку в молодому віці й знати, що твій випадок – один на десять тисяч. Безліч разів повідомляти хворим про страшний діагноз, вирішувати, чиє життя можливо врятувати, а чиє ні, – і раптом самому опинитися на лікарняному ліжку й чекати вироку, скільки тобі залишилося. Назавжди розпрощатися з мріями про складні операції та наукову працю… А тоді зрозуміти: іншого вже не буде й правильне запитання: «А чому не я?» І, забувши про біль, прийти до операційної, жити, кохати – і взяти на руки новонароджену донечку…
Большинство людей выбирают профессию по трём критериям: зарплата, условия работы, продолжительность рабочего дня. Но помните, что, ставя этим критерии на первый план, вы выбираете работу, а не призвание.
Смерть - событие однократное, а вот жизнь со смертельной болезнью - это целый процесс.
Когда в больницу поступает пациент со смертельным мозговым кровотечением, разговор с нейрохирургом оказывает ключевое влияние на восприятие родственниками смерти близкого им человека. Они могут мирно отпустить его («Возможно, пришло его время!») или до конца дней своих испытывать неутихающую боль («Эти врачи не слушали! Они даже не пытались спасти его!»). Когда скальпель бесполезен, слова становятся единственным инструментом хирурга.
За несколько недель до его смерти, когда мы лежали рядом в нашей постели, я спросила его: "Тебе не тяжело дышать, когда я вот так кладу голову тебе на грудь?" На это он ответил: "Только так я и могу дышать".
Как мало известно врачам о муках, на которые мы обрекаем своих пациентов.
Отзывы