Пригоди француза в Україні

© К. Кулик, 2019

© Є. Вдовиченко, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

Київ

Щоразу, коли я повертаюся до України, хочеться випити. Сьогодні також, я сідаю в Борисполі на автобус «Політ», трясусь до самого вокзалу, заходжу в вареничну «Катюша» і замовляю собі 50 грамів коньяку.

Ніколи не могла подумати, що повернення додому буде відчуватися виходом з зони комфорту. За столом біля мене два дядька голосно сваряться і п’ють пиво, на вулиці мряка.

«Цього року холодне літо», – каже мама по телефону, вітаючи мене вдома. Я вже не пам’ятаю, коли те літо було теплим, але погоджуюсь, що так, наступного року має стати краще. Спостерігаю з вікна вареничної, як працьовитий бомж тягне за собою кравчучку зі сміттям, діловито збирає щось на вокзальній площі і зникає у тумані мряки. Мені холодно, мені лячно, мені сумно. Тіло зігріває несмачний алкоголь, я випила.

Такі панічні припадки трапляються зі мною щоразу після повернення додому. Я очікую тут м’які поля жовто-лимонної кукурудзи, білих капустяних метеликів і пухнасті обійми мами, такі як солодка вата. Натомість я постійно потрапляю на якісь вокзали, де працьовиті бомжі створюють ілюзію зайнятості і старі бабусі з кравчучками просять пожертвувати на котів та собак.

Я знаю, коли початковий екзистенційний шок мине, я почну відчувати заховану в серці любов до дивакуватих насуплених людей, до київських вулиць, до водіїв маршруток і хамовитих продавщиць квитків у касах вокзалу. Ви вже зовсім майже в минулому, хамовиті продавщиці, ми вже всі купуємо квитки онлайн, а вам скоро на пенсію – в’язати шкарпетки, заварювати ромашковий чай і перекваліфіковуватись в консьержок (le concierge).

Хижо наколюю останній вареник з вишнями на виделку, смачно пережовую його і йду геть з вареничної «Катюша». Тепер мені байдуже, що навколо усі намагаються зав’язати мені на руку жовто-блакитну стрічку за десять гривень і продати несвіжий «Київський торт». Я йду як зомбі на голоси мужніх жінок з бізнесу нерухомості з табличками в руках. Вони стоять перед центральним входом вокзалу і повторюють свою робочу мантру, крокуючи туди-сюди: «Квартира-квартира, квартира-комната».

Я винаймаю квартиру-комнату у тьоті Люби, десь на вулиці Урицького, куди ми йдемо швидко і пішки, і провалююсь у варенично-коньячний міцний київський денний сон.

* * *

Будденність, як буддизм – тече своєю річкою, і я в неї не вписуюсь. Друзі працюють на роботах, гуляють з дітьми, вирішують проблеми, платять за воду, електрику та газ. А я втратила роботу і вештаюсь Києвом.

У Тунісі я працювала перекладачем французької у великій та нудній компанії. Ми завжди запізнювались на роботу, потім до півдня пили каву, а далі вже й обід. Нічого не робили, бо роботи було не так і багато, перемивали кісточки начальству, а я нудилася, читала журнал «Економіст» і дивилася «TED Тalks».

Робота була не дуже, але жити в Тунісі мені подобалось – там яскраві африканські ринки приваблювали туристів, там стиралася межа між реальністю та казкою, коли вечірні зорі виходили над містом. Там у готельних басейнах і біля моря можна було слухати шурхіт природи – дихання землі. Вдих – і хвиля потекла на тебе, розширилась, видих – хвилю засмоктує в себе море – земля звузилась.

Так би і жила в Тунісі, але начальник одного дня притиснувся до мене в ліфті і почав бажати сексу. Я ляснула його по щоці, а назавтра мене звільнили. І не така вже я сексуальна, щоб мене звільняти, хоча груди в мене, звичайно, великі. Я думала подати на нього в суд за sexual harassment, а потім плюнула на ту нудну роботу, і поїхала додому їсти черешні на зароблені у французів гроші.

Жінки, якщо об вас хтось треться в ліфті, ніколи не придумуйте, що вам здалося. Бийте нахабу підбором в яйця і заявляйте про це на весь світ. Ми народилися жінками, щоб квітнути і сяяти, і жодні нахаби не мають права тертися об нас, навіть якби ми й голі ходили.

Київ після сну в квартирі-комнаті трохи хижий, колеться холодним вітром і насупився – скоро з-за холодно-пурпурових хмар стемніє, вечір накриє своєю ковдрою Київ і ввімкнуться ліхтарі.

Коли ввімкнуться ліхтарі, страшний соцреалістичний будинок навпроти Опери провалиться у темряву і буде видно лише красиву будівлю Опери. Я сиджу в кафе під соцреалістичним будинком, п’ю гарячий чай «полуниця з вершками» і дивлюся на красиву будівлю навпроти. Мені хочеться сьогодні танцювати балет. Хочеться пити солодке одеське шампанське, щоб, наче зорі, бульбашки тріскалися у роті, і танцювати.

Чай випитий і час іти далі – до магічного кота біля Золотих воріт. Завжди, коли гуляю біля кота, тру йому лапи і загадую бажання. Щоразу бажання збуваються. Минулого року я хотіла ролики – і тепер маю з чим дуркувати, а позаминулого – побачити Цирк дю Солей (Cirque du Soleil) – і вони приїхали. Колись я загадала мати гойдалку вдома – і батьки купили великий білий сидячий гамак. Сьогодні хочеться потерти коту лапи, щоб, може, знайти нову роботу.

Безробітньою бути влітку не так і страшно, малина дешева, помідори сяють сонцем – ходи вулицями, роби салати і тішся. Може й не треба мені ніякої роботи? Дивлюсь на кота задумливо, потім тру йому лапи і загадую пригод.

Пригод мені, літніх, мохітових, вкритих пухом кульбаб і тополь, натхенних свіжим карпатським повітрям, заїдених гречаним медом і просвічених крізь домашні штори ясним сонцем. Мені, котику, пригод, будь ласка, а робота зачекає. Я хочу покататися на повітряній кулі, я хочу закохатися, хочу піти в гори з наметами, їсти чорниці і дивитися на зорі.

Що такого ще можна літнього загадати? Зливи і гради, свіже парне молоко, яскраві хустки і легенькі сукні. Сукні, які навіть під дощем в листопаді хочеться носити, ситцеві, віскозні і лляні, в яких би оце крутитися і не зупинятися, і танцювати балет, чи принаймні сальсу. Назагадувала коту бажань і побрела в «Ярославну» – їсти найсмачніші у світі пиріжки.

Тут, на вході у Ярославів Вал, стоїть маленький замок – будинок моєї мрії. Тут я жила б усе своє життя, аби можна було купити цей замок. Я б звішувала свої коси з балкону, як Рапунцель, і слухала серенади коханого та вечірній шум п’яних іноземців, посьорбуючи літній безалкогольний мохіто. Я б носила пишну сукню, як Рапунцель, і ніхто б навіть не знав, що я вагітна, допоки я не народила. Я б малювала там, у замку, картини і пекла найсмачніші профітролі (profiteroles) для усієї нашої знатної родини замкових мешканців. Іноді я б вередувала, висмикувала з голови коси та носилася замком у кросівках. Мій замок – це будинок з вежею, але такий омріяний.

У «Ярославні» найсмачніші пиріжки – з грибами, з капустою та з вишнями. Я купую собі по два кожного і бреду темною вулицею під ліхтарями. На Великій Житомирській є пречудовий барчик «Буена Віста», де збираються кубинці потанцювати сальсу. Я піду туди на мохіто і побалакати іспанською.

У «Буена Вісті» сьогодні не шумно, понеділковий джем, усі попивають коктейльчики і рухаються в ритм з барабанами. Поодинокі пари виходять танцювати.

Струнка руда дівчина в маленькій чорній сукні танцює з парубком, рухає стегнами, як кубинська королева, і одразу цим приваблює мою увагу. Я спостерігаю за її рухами і помічаю малесенький шрам на правій частині підборіддя. Деякі шрами не лише мають право на існування, а й можуть і вміють ставати привабливою родзинкою зовнішності людини. Ця руда красуня вміє носити шрами, вони їй до лиця, так само як мені червона помада.

За столом біля вікна сидить темношкірий кубинець в костюмі і п’є пиво. Я пильно дивлюся йому в очі і він запрошує мене танцювати.

Тонемо в барабанному ритмі.

Сальса – це найчудовіший у світі танець, навіть гарніший за лебединий пухнастий балет. Сальса – це вібрації цілого континенту, це безсонні ночі, це ритми перед тим, як кубинці ідуть кохатися, це маргаритові ромові вечірки в барах і на пляжах.

Жінка зовсім не повинна вміти танцювати сальсу, жінка повинна вміти віддаватися чоловіку, повністю і без питань. А найкращі танцюристи-чоловіки ніжно, навіть одним пальчиком будуть вести жінку у найзаплутаніші рухи, туди, де дихання переплітається у чоловіче та жіноче і стає одним цілим. Сальса – це танець злиття, але не вульгарності, пристрасті, але віддаленої.

Після сальси починається бачата. Вона сповільнює ритм, але мої коси вже прилипли до спітнілої, шиї і кубинець Родріго відчуває, як сильно б’ється моє серце. Бачата повільніша і дуже сексуальна, в бачаті потрібно рухати стегнами, а крім цього знову ж таки не треба нічого особливого знати. Просто рухати стегнами, коли бачата на десерт після сальси. Колись я так сильно рухала стегнами, що розбивала дзеркала і перевертала стільці, зараз я ніжно-спітніло обережно рухаю стегнами.

Втомлена, прилетіла вранці з Тунісу, випила на вокзалі, наїлася вареників та пиріжків, виспалася в квартирі-комнаті і провалилась у бачату. Коли танцюєш, відчуваєш теперішній момент і відчуваєш, яке воно сьогодні – твоє життя.

Коли танцюєш, знаєш, які б’ють в тобі сердечні ритми і на що ти сьогодні здатен. Я відчуваю, що я сьогодні ніжно-стомлена. І спітніла як курка, я сідаю на стілець. Родріго хоче купити мені випити, я вибираю безалкогольний мохіто. Він курить сигару, а мене від неї трохи нудить. Ми починаємо говорити іспанською.

Родріго виріс біля моря на Кубі. Коли він був маленьким, завжди рибалив на обід, і його родина щодня їла рибу. Він ненавидить рибу і ніколи її не їсть. Я його розумію, я так переїла курей в дитинстві, коли у бабусі їх було багато, а всього іншого, крім цукру, був дефіцит. Родріго розповідає про кубинські танці, про те, як вони всі разом збираються на пляжі і танцюють до ранку, про дешеві банани, старі автомобілі та всі стереотипи туристів про Кубу.

Родріго приїхав до Києва по роботі, він зараз чимось торгує і живе у великій квартирі в Гавані. Підлога його квартири з мармуру, а сигари він курить тільки експортні. Чим він торгує – не признається, мабуть, чимсь не дуже легальним. Я вдячна Родрігові за те, що він ніжно береже мене від непотрібних мені таємниць і не розказує про свій бізнес. Йому самотньо в Києві, і я його розумію. Мої друзі усі ходять на роботи і платять за газ, електрику та воду, а я вештаюсь Києвом.

У барчику далі грає музика, мені стає тепло і затишно і вже не нудить від диму сигари, а просто хочеться фруктів та потонути у ночі. Замовляємо тарелю з фруктами – ананаси і банани. Я сама не помічаю, як засинаю на плечі у Родріго.

Перший київський вечір закінчується теплом Родрігового таксі та тьоті Любиної квартири-комнати. Я відчиняю навстіж балкон і міцно закутуюсь в ковдру, і вже не страшно тут бути і не хочеться випити, тільки в маршрутку сідати теж не хочеться, ніколи-ніколи.

Вінниця

З Києва я їду додому, у Вінницю. Стара електричка третього класу – смердючий досвід з дитинства, але на неї гарантовано є місця. Тут я п’ю каву, куплену на вокзалі, і заїдаю пиріжками. Ліси і поля несуться повз мене як довгі фотошпалери, що ніколи не закінчуються. Тільки справжні ліси такі живі та свіжі, що їх хочеться лизнути язиком, як холодне морозиво. Я хочу нажати на стоп-кран, вибігти в ліс і дихати його, поки мене не посадять назад в смердючу електричку і не змусять платити штраф. Так і їду, споглядаючи.

Мама з татом на все літо поїдуть до бабусі в Росію, а я з сусідкою тьотьою Нілою буду дивитися за алоями і поливати кактуси. Мене така ситуація влаштовує – безкоштовне житло і невибагливі рослини.

Вінниця цвіте і пахне, з Південного Бугу б’ють кольорові фонтани, на мосту висять зелені кадки з рожевими квітами і всюди продають льодяники та солодку вату.

Я гуляю місцями дитинства і зустрічаю однокласницю Олю.

Оля тепер працює на фірмі, яка торгує йогуртами, і її французькі партнери шукають перекладача. Потрібно доставити старого українського дядька в Париж, провести з ними переговори і отримати за це гроші. Я на все згодна, бо мені якраз потрібна робота.

З вдячністю згадую пам’ятник коту біля Золотих воріт – дякую котику за роботу, зараз би мені ще пригод. Пригод мені, пухнастих, як та солодка вата, що продають біля фонтану. Скажених, як вогонь великого вогнища, щоб танці не закінчувались, а сонце не заходило, щоб вся дорога до пригод була прикрашена полуницями.

Оля купує мені квитки Київ – Париж, а я прошу залишитися на кілька днів довше за дядька Василя. Я вже років п’ять не була в цьому магічному місті і хочу позагравати з Парижем кілька днів.

* * *

Сьогодні п’ятниця, а в понеділок ввечері у нас літак. Що б такого зробити у Вінниці на вихідних? Ми зустрічаємось з давнім другом Петром і йдемо гуляти біля Південного Бугу. Люда, наша однокласниця, поїхала жити в Дубай, вийшла заміж і вдягла паранджу, а Вітя зараз працює в міськраді. А ми з Петром удвох безробітні і палимо вогнище біля Бугу. Петро недавно впав з дерева і зламав ногу, йому треба багато гуляти, щоб її розробляти, ось ми й гуляємо.

У Вінниці всі палять цигарки. Це таке загальноприйняте культурне явище. Мені це нагадує Францію 60-х, коли палили і в літаках, і в університетах. Що ж такого в цигарках? Чи вони просто заповнюють пустку? Чи це альтернатива солодощів? Чи люди не знають, що можна малювати і танцювати, щоб заповнити пустку та самовиразитись?

Петро теж палить, і вітер повільно здуває дим мені на шалика. Ми говоримо про дружбу. Після того, як він зламав ногу, Петра кинула дівчина, бо його часто навідувала подруга і приносила йому фрукти. Чи існує справжня чоловічо-жіноча дружба? Чи це тільки міф для наївних людей? Чи це тільки дружба між братом та сестрою? Навіть якщо так, то у нас з Петром тоді точно братньо-сестринські стосунки.

Петро розповідає про водоспад Шипіт, що в Карпатах. Він їздив туди минулого року на щорічне зібрання хіпі в день Івана Купала.

А я минулого року сохла від спраги в туніському офісі. Був Рамадан, іноземці підтримували місцевих і тишком бігали пити воду в туалеті. А я вирішила спробувати Рамадан з другом Мухамедом. Рамадан – це священний місяць у мусульман, в який заведено не їсти і не пити від сходу до заходу сонця і при цьому дотримуватися усіх мусульманських моральних норм. Спробуй дотримайся тих норм, якщо тобі сказали робити переклад нудного документу на 200 сторінок, а в горлі пересохло і в шлунку булькає.

Ми з Мухамедом весь день втомлено працювали і точили ляси, тільки цього місяця вже без кави. Ми намагалися гарно поводитися, нікого не ображати, Мухамед читав свою молитву, я – свою, християнську. Ми жили поруч і разом обідали після заходу сонця.

За день спрага настільки набирала обертів, що ввечері ми збиралися в когось вдома, щоб просто разом випити води. Ми сиділи за столом, прикрашеним гарною скатертиною, з квітами, дивилися одне на одного і пили воду. Щовечора я випивала близько двох літрів води, потім обідала і випивала ще. Щоранку я прокидалася о четвертій, щоб посидіти в темряві і напитися води. Я багато злилася і намагалася трансформувати енергію зла в енергію добра – дарувала співробітницям квіти, писала гарні записочки на холодильник, на кшталт «Сьогодні буде хороший день», і посміхалася своєму хамовитому начальнику, який мене нещодавно звільнив.

Одного разу під час Рамадану я сиділа за робочим столом і писала листа електронною поштою, коли перед очима затуманилось і попливло і я перенеслась у магічний світ блискіток та метеликів.

Коли метелики пропливли у мене перед очима, я побачила водоспад з чистою темно-синьою водою, яка била по каменях. Мені так хотілося зайти до того водоспаду, щоб вода лилася всюди на мене, щоб пити воду крізь шкіру, всотувати вологу і охолоджуватися. Я заклякла і стояла перед водоспадом, протягнувши руки до нього, аби тільки напитися з долоней, але навіть підійти до нього не могла. Раптом водоспад вибухнув яскравим світлом, яке розпливлося на всі боки, і перед очима потемніло.

Так трапилась моя перша галюцинація. Я прокинулась від того, що на мене лилася холодна вода – це Мухамед прибіг мене рятувати. Він лив на мене воду з великого глечика, щоб я прокинулась, а потім змусив випити ще склянку води. Того дня я ганебно закінчила свій Рамадан на два тижні раніше і стала меньше зависати з Мухамедом.

У той самий час, як я знепритомніла в Тунісі, Петро теж помирав від спраги, але від перенасичення організму алкоголем. Хлопці вирішили поїхати на Шипіт на два тижні раніше і, за не наявністю інших людей та сильних наркотиків, вони пили щодня горілку з місцевого магазину.

Так пили, що вранці прокидалися висушені, як грушки для узвару, і варили весь день чаї з місцевого чебрецю, що ріс отак під ногами. Крім того, що вони попідсушувалися та схудли, вони також поїли смачної карпатської картоплі, печеної на багатті, скупалися голяка у водоспаді, наїлися по вуха чорниць, пограли на гітарах, запалили величезне багаття і приїхали додому досить-таки відпочившими.

Петро навіз додому чебрецю і зовсім перестав пити горілку після Шипоту, тільки трав’яні чаї. А ось недавно перший раз за рік напився на весіллі і зламав ногу – що тут поробиш, Боженька тобі всіми знаками показує, Петрику, що пити більше не треба.

Після нашої розмови Шипіт мене зацікавив, і навіть здалося, що крім алкоголю та наркоманів, я зможу знайти там пригоди і природню красу. Допалюємо вогнище, заливаємо його південно бузкою водою і кульгаємо додому. Петро кульгає в прямому сенсі слова.

Вінницькі будні звільненої з роботи туніської гастарбайтерки тягнуться вільно і невимушено – спілкуюсь з мамою, поки та не чкурнула до Росії, ходжу на каву з друзями, щодня купую та з’їдаю кілограми черешень, вишень та полуниць.

Жити в Україні у червні – особливо смачно, з-під землі світиться сонцем соковита трава, скоро почнуть родити перші огірочки з пупиришками, жовті та червоні черешні стоять у малому тазі на кухні і просять – ставай сироїдом, кидай сало і їж тільки черешні та полуниці.

Я так і роблю, а заодно купую легесеньку ситцеву сукню на виставці у кінотеатрі (так, у нас у кінотеатрі Коцюбинського проходять виставки одягу), купую собі житомирських шкарпеток і готуюсь до поїздки в Париж. Мама з татом їдуть на день раніше, а мені виїздити завтра – в понеділок. Старий дядько Василь чекатиме на мене на вокзалі, а поки що я вип’ю чаю з Петрового чебреця, поїм булку з маслом і лягатиму спати.

Бориспіль (розмови про козла Наркотика та кокаїновий рай)

На ранок небо затягнуте хмарами, сонця не видно і стає дуже холодно – як казала мама, літо цього року видалося занадто холодне. Я не можу дозволити собі вдягати ситцеву сукню, тому з сумом складаю її до рюкзака і натомість вбираюся у теплу толстовочку і джинси. Завтра перекладатиму в спідниці, а сьогодні краще не мерзнути.

На вокзалі на мене чекає дід Василь. У діда білі закручені вуса, він займається у селі Малі Крушлинці Вінницької області розведенням кіз. До Франції дід їде спілкуватися з партнерами-фермерами, бо на якісних козах, виявляється, в наш час можна добре заробити. Дід – зовсім не старий дядько, а цікавий магічний співрозмовник.

Довга дорога в Бориспіль з Вінниці – три години потягом, а потім ще маршруткою. У вагоні постійно відпадає вікно – зламалося, не зачиняється. Тьотя, яка сидить перед вікном, покликала провідника. Той чухав потилицю, а потім прийшов зі скотчем та ножицями – тримає вікно плечем і добренько приліплює його скотчем до стіни, щоб трималося. Я чи то з жахом чи з подивом за цим спостерігаю, трохи гублюся і переводжу погляд на затертий килим, коли провідник помічає, як я на нього дивлюся. На превелике диво, вікно приклеїлося і на тьотю вже не дує.

Півгодиною пізніше провідник проходить по вагону і пропонує всім «чай-кофе-маккофе», я з радістю чаюю і хрумкаю вафлі «Артек», поки мій дід Василь дрімає у кріслі поруч. Аж тут позаду чується тихенький хрускіт і БУМ! – скотч відклеївся, а вікно відпало. Ззаду мене піднімається грузний мужик і підходить до вікна з пустою пластиковою пляшкою. Він припирає вікно і засовує між карнізом та вікном пусту пляшку, яка підтримує таким чином вікно і воно вже не відпадає.

За цей час я розглядаю мапу і знаходжу в Карибському морі малесенький острів Сен-Мартен. Уявляю собі, який він красивий та білопісочний, уявляю себе в купальнику на тому білому піску і провалююсь в сон. І сниться мені Сен-Мартен, подібний до реклами кокосової шоколадки, і ходять по ньому босими ногами засмаглі креолки, і одна з них підштовхує мене за ліктя і подає мені кокос з бамбуковою трубочкою. «Женщина, ми вже в Києві, пора виходити». Товстенька тітонька штовхає мене під лікоть і я прокидаюся від креольського сну. Не така вона ніжна, як моя намріяна креолка.

Прибуття до аеропорту трапилося непомітно – увесь час я їла черешні з пакета і дивилася на телефоні фоточки з Сен-Мартену. Тепер у мене з’явилась нова мрія – поїхати туди на Новий рік.

Небо у Борисполі хмуриться-хмуриться і стає пурпурово-синім. Мені це не подобається, але ми все одно реєструємось на виліт, проходимо сканування ручної поклажі, під час якого у діда забирають півлітрову банку з козячим молоком і кавалок сиру. Нічого, – каже дід, – то я на дорогу взяв, а в багажі у мене теж є, французьким партнерам везу український козячий сир.

Коли ми виходимо до місця посадки, з неба починає лити дощ як із відра, а потім сипатися град. Град спочатку маленький, потім стає розміром з подушечки пальців, а потім майже як м’ячик для пінг-понгу. «Град – це дуже швидкоплинне явище, – заспокоює мене стюардеса, – він швидесенько пройде і ми зможемо летіти».

Град минає, але дощ не закінчується, і за дві години чекання до нас підходить представник авіаліній з запрошенням на безкоштовний обід. Сподіваюся, мені не доведеться ночувати з дідом Василем в одній готельній кімнаті, підплакую тихенько в хусточку і подумки віддаляюся від своєї мрії сидіти біля Ейфелевої вежі і пити свіже біле вино під захід сонця.

На вечері за рахунок авійліній біля мене сідає худий хлопчина і теж час від часу штурхає ліктями.

– Як тебе звати? – питає.

– Мене Міла. А тебе?

– Мене Жан. Ти куди летиш?

– Я в Париж, діда везу на виставку кіз та козячого сиру. А ти?

– Я теж в Париж, був в Україні у родичів, – і Жан магічним способом переходить на ламану українську.

– Як це так? – не розумію я.

– Мої батьки переїхали зі Львова в Одесу, коли я був зовсім маленьким, а потім імігрували до Франції. Я там виріс і відчуваю себе майже французом, але до бабусі іноді літаю.

– І як тобі Одеса? – питає дід Василь, бо починає розуміти уривки розмови українською.

– Одеса непогана, але море там дуже нецікаве. Ой же ж це море. Брудне, заставлене шезлонгами (chaise longue – що дослівно означає довгий стілець), що і на піску не полежиш. Я минулого року жив на Карибському морі, ось там була краса, не те що в Одесі.

– А де саме ти жив? – запитую з переляку французькою. Очі в мене вилуплені, язика висолопила і чекаю на назву того самого острова.

– На острові Сен-Мартен, – повільно пережовуючи, вимовляє Жан, і у мене відпадає щелепа, а потім я давлюся шматком картоплі.

Поки Жан з дідом бігають навколо мене і трясуть мене, стискаючи під ребрами, я спокійно відкашлюю картоплю, сідаю на стільця і починаю допит. І наступні три години ми говоримо про тропічний рай, який виявляється тою ще пригодницькою місциною.