Сіддхартха. Паломництво до країни сходу

© 1922 by Hermann Hesse

All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© Л. В. Логвиненко (правонаступниця), переклад українською, 1990

© І. П. Мегела, переклад україн-ською, післямови, примітки, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

* * *

Дружині своїй Нінон присвячую

Сiддхартха

Частина перша

Брахманський син

У тіні під будинком, на осяяному сонцем річковому березі, де припнуті човни, у сутіні пралісу, в затінку смоківниці зростав Сіддхартха^[1], вродливий брахманський син^[2], юний сокіл – зростав укупі з Говіндою, своїм товаришем, також брахманським сином. Сонце вкривало засмагою світлі плечі в Сіддхартхи, коли він бавився на березі, купався в річці, вчиняв священне обмивання чи приносив жертви. Тінь запливала до чорних його очей, коли він грався в манговому гаю з хлопцями, коли слухав, як співає мати, коли робив жертвоприношення, коли його повчав батько, чоловік вельми вчений, коли слухав бесіди мудреців. Сіддхартха давно вже приставав до цих бесід і сам вправлявся з Говіндою в словесних змаганнях, вправлявся з Говіндою в мистецтві самоспоглядання, у самозаглибленні. Він уже вмів нечутно вимовляти Ом^[3] – це слово слів, умів нечутно вимовляти його в себе, вдихаючи повітря, нечутно вимовляти його із себе, видихаючи повітря, коли душа зосереджена, а на чоло сходить сяєво ясного розуму. Він уже вмів у глибині свого єства пізнавати Атмана – твердо й несхитно, в єдності зі світом.

Радістю повнилось батькове серце за сина – тямущого, спраглого до пізнання; старий бачив, що в Сіддхартсі зростає великий мудрець і проповідник, усім брахманам брахман.

Утіхою повнилось серце в матері, коли вона дивилася на сина, коли бачила, як він ступає, як сідає і як устає, – її Сіддхартха, міцний і вродливий, струнконогий хлопець, що вміє так досконало привітати матір.

Кохання прокидалося в серцях брахманських дочок, коли Сіддхартха проходив міськими вуличками, – осяйне чоло, царствений погляд, гнучкий стан.

Та ще дужче любив Сіддхартху Говінда – його товариш. Любив його погляд і чарівний голос, любив його ходу й досконалі рухи, любив усе, що Сіддхартха робив і казав. А найдужче любив Говінда його розум, його благородні, палкі помисли, гарячі пориви, високе його покликання. Говінда знав: ні, Сіддхартха не стане звичайним брахманом, не стане ледачим жерцем, корисливим торговцем заклинаннями, пихатим пустомолотом, лихим, підступним проповідником, як не стане він і таким собі лагідним, дурненьким ягням у численній отарі. Не хотів ставати таким і він, Говінда, не хотів ставати брахманом, яких десятки тисяч. Він мріяв піти за Сіддхартхою – за улюбленим, прекрасним Сіддхартхою. І навіть якщо Сіддхартха стане колись божеством, якщо вступить колись до сонму світлосяйних, Говінда й тоді хотів би йти за ним – іти його товаришем, його супутником, слугою, списоносцем, його тінню.

Отож Сіддхартху любили всі. Усім дарував він утіху, всі були йому раді.

Але сам він, Сіддхартха, від себе втіхи не мав, сам він був собі не радий. Блукаючи, мов сновида, рожевими доріжками фігового саду, сидячи в синюватому затінку в гаю самоспоглядання, обмиваючись щодня в покутній купелі, приносячи в темному манговому лісі жертви, Сіддхартха, досконалий у звичках і поведінці, загальний улюбленець, радість усіх, сам він, однак, радості в серці не відчував. Мрії і нескінченні роздуми навіював йому плюскіт води в річці, мерехтіння зірок у нічному небі й палюче сонце; мрії й душевні тривоги навіювало йому куріння жертовних вогнів, відгомін рядків із «Рігведи^[4]», слова з повчань старих брахманів.

І став Сіддхартха плекати в собі невдоволення. Став він здогадуватись, що й батькова любов, і материна любов, і любов Говінди, його товариша, не завжди й не навік даруватимуть йому щастя, тамуватимуть спрагу і вдовольнятимуть його, що цієї любові йому буде мало. Став Сіддхартха здогадуватись, що високоповажний батько його та інші вчителі, мудрі брахмани, вже розказали більшість і все найкраще з того, що знали, вони вже перелили свої знання в його жадібний збан, і збан цей виявився неповний, розум його не наситився, душа не вгамувалася, серце не заспокоїлось. Священні обмивання – це добре, але ж то – лиш вода, а вода не змиває гріхів, не тамує душевної спраги, не гоїть сум’яття. Прекрасні були й жертвоприношення та звертання до богів. Та чи досить цього? Чи дають жертвоприношення щастя? А як щодо богів? Чи світ створив справді Праджапаті?^[5] Чи, може, це зробив Атман^[6] – Він, Єдиний, Усеєдиний? Чи не підвладні часові, чи не минущі втілення богів, створені так само, як і ти і я? То чи ж добре, чи справедливо приносити богам жертви, чи не позбавлене це найвеличніше дійство глузду? Кому ж іще приносити жертви, кому ще поклонятись, як не Йому, Єдиному, Атманові? І де Атмана шукати, де Він живе, де б’ється Його вічне серце? Де ж іще, як не у власному «я», у найпотаємнішому, в тому, чого не можна схитнути і що кожен носить у собі? Але ж де, де те «я», найпотаємніше, найзаповітніше? Це не плоть і не кров, не думка й не свідомість – так учать наймудріші. То де ж воно, де? Чи є інший шлях до того «я», до себе, до Атмана – шлях, що його варто шукати? Ох, і ніхто ж цього шляху не знає, ніхто його не покаже – ні батько, ні вчителі та мудреці, ні священні жертовні гімни! Все вони знають, ці брахмани зі своїми священними книжками, все вони знають, про все й навіть більше, ніж про все, вони подбали: про сотворіння світу, про те, як люди навчилися розмовляти, їсти, вдихати й видихати, про те, як влаштована свідомість і як чинять боги. Безмежно багато знають брахмани. Та чого варті всі їхні знання, коли ніхто не знає одного-єдиного, найважливішого, єдино важливого?!

Звичайно, багато віршів, прекрасних віршів у священних книжках, надто в упанішадах^[7] «Самаведи^[8]», розповідають про те найпотаємніше, найзаповітніше. «Душа твоя – цілий світ», – сказано там. Сказано також, що уві сні, у глибокому сні людина входить до свого найпотаємнішого і живе в Атмані. У тих віршах – дивовижна мудрість, магічні слова увібрали там у себе всі знання наймудріших мужів – слова чисті, як мед бджолиний. Ні, не можна, нізащо не можна нехтувати величезних тих знань, що їх зібрали там і зберегли численні покоління велемудрих брахманів… Але де ж ті брахмани, де проповідники, де мудреці чи покутники, яким пощастило ці глибоченні знання не просто осягти, а й за ними жити? Де той пророк, що, перейшовши уві сні до Атмана, зумів зостатися в ньому і наяву, у житті, в кожнім кроці своїм, у слові й діянні? Багатьох достойних брахманів знав Сіддхартха і насамперед свого батька – чистого, вченого, найшанованішого з-поміж шанованих. Батько гідний захоплення, спокійно й шляхетно він поводиться, чисто живе, мудрі слова промовляє, розумні й високі думки народжуються під його чолом. Але й він, хто так багато знає, хіба засяг він блаженства, хіба має він мир і спокій, хіба й він – всього лиш спраглий, одвічний шукач? Хіба не змушений він, спраглий, раз у раз, знов і знов припадати до священних джерел – до офірування, до книжок, до словесних змагань з іншими брахманами? Чому ж він, бездоганний, мусить щодня змивати із себе гріхи, щодня дбати про очищення, щодня починати все спочатку? Хіба в ньому немає Атмана, хіба в його власному серці не б’є першоджерело? Це його треба знайти – оте першоджерело у своєму «я», це ним треба заволодіти! Все інше – шукання, манівці, блукання наосліп.

Такі були в Сіддхартхи думки, така була його спрага й мука.

Часто проказував він слова з Чахндог’ї-упанішади^[9]: «Щира правда, ще одне ім’я в брахмана – істина, і хто про це знає, той входить щодень у царство небесне^[10]». Нерідко те царство небесне здавалось йому вже недалеким, однак жодного разу він не досягав його цілком, ніколи не погамовував спрагу до кінця. І з-поміж усіх мудрих і наймудріших, яких він знав і повчання яких з насолодою слухав, з-поміж усіх них не було жодного, хто осягнув би його, царство небесне, цілком, хто погамував би її, споконвічну спрагу, цілком.

– Говіндо, – сказав якось Сіддхартха до товариша, – Говіндо, ходімо, любий, під баньянове дерево – повправляємось у самозаглибленні.

Прийшли вони під баньянове дерево, посідали: тут – Сіддхартха, кроків за двадцять – Говінда. Поки той сідав, готуючись промовити Ом, Сіддхартха вже стиха проказував вірш:

 
Ом – це лук, стріла – це душа,
У Брахмана лучить стріла,
І вцілити треба конче.
 

Згодом, коли вони повправлялись, як завжди, у самозаглибленні, Говінда підвівся. День добігав кінця, час було готуватися до вечірнього обмивання. Говінда покликав товариша. Сіддхартха не озвався. Він сидів, занурившись у себе, і його застиглий погляд був спрямований кудись у далечінь, а з-поміж зубів ледь виднівся кінчик язика; здавалося, Сіддхартха не дихає. Так він сидів, поринувши в себе, зосередивши думку на Ом, націливши душу, мов стрілу, у Брахмана^[11]…

Одного дня містом, де жив Сіддхартха, проходили самани – прочани-аскети; троє виснажених, згаслих чоловіків, не старі й не молоді, з укритими курявою, покривавленими спинами, майже голі, опалені сонцем, повиті самотністю, чужі й ворожі світові, – зайди й худоребрі шакали в царстві людей. Від них ішов гарячий дух потамованих пристрастей, виснажливого обов’язку, жорстокого самозречення.

Увечері, як минула година самоспоглядання, промовив Сіддхартха до Говінди:

– Завтра вранці, о друже мій, Сіддхартха піде до саман. Він стане саманою.

Почувши ці слова й побачивши на застиглому товаришевому обличчі рішучість, тверду й невідворотну, як пущена з лука стріла, Говінда зблід. І тієї ж миті, із першого погляду збагнув: «Ось воно й починається, тепер Сіддхартха піде своїм шляхом, доля його вже пускає паростки, а разом з його долею – і моя». І Говінда став блідий, мов суха бананова лушпинка.

– О Сіддхартхо! – вигукнув він. – А батько ж тобі дозволить?

Сіддхартха подивився на товариша так, ніби ще не зовсім прокинувся від сну. І враз прочитав у Говіндиній душі все – прочитав страх, прочитав покору.

– О Говіндо, – мовив він стиха, – нащо нам марнувати слова? Завтра на світанні я починаю жити життям саман. Тільки не кажи про це більш нічого.

Сіддхартха ступив до комірчини, де на личаній маті сидів батько, мовчки став і стояв доти, доки батько відчув, що позад нього хтось є. І озвався брахман:

– Це ти, Сіддхартхо? Кажи вже, що маєш сказати.

І промовив Сіддхартха:

– З твого дозволу, батьку. Я прийшов сказати, що мене тягне покинути завтра твій дім і піти до аскетів. Мене тягне стати саманою. Нехай батько не перечить моєму бажанню.

Брахман мовчав. Він мовчав так довго, що в невеличке віконце вже заглянули зорі, а тоді на зміну їм прийшли інші, а в комірчині все панувала тиша. Німо, нерухомо стояв, схрестивши на грудях руки, син, німо й нерухомо сидів на маті батько, а зорі все пропливали небом. І промовив нарешті батько:

– Не подобає брахманові казати різких і злих слів. Але в серці моїм ворушиться невдоволення. Не хотів би я почути з твоїх уст таке прохання вдруге.

Брахман спроквола підвівся. Сіддхартха стояв мовчки, зі схрещеними на грудях руками.

– Чого ти ждеш? – спитав батько.

І відповів Сіддхартха:

– Ти знаєш.

Батько невдоволений рушив із комірчини, невдоволений ввійшов до будинку й ліг на своє ложе.

Але сон од нього тікав, і через годину брахман устав, ступив кілька кроків туди-сюди, вийшов надвір. Зазирнувши у віконце до комірчини, побачив, що Сіддхартха так само стоїть зі схрещеними руками, на тому самому місці. Тьмяно білів його світлий одяг. З неспокоєм у серці повернувся батько в будинок.

Ще за годину – сон усе злітав із його очей – брахман знову підвівся, пройшовся туди й назад, переступив поріг. Уже виплив місяць. Брахман заглянув крізь віконце до комірчини й побачив, що Сіддхартха стоїть там-таки – нерухомо, зі схрещеними руками; на голих його ногах відсвічувало місячне сяйво. З тривогою в серці батько вернувся до ложа.

А за годину прийшов ізнов, і ще за годину прийшов, і щораз заглядав у віконце й бачив, що Сіддхартха стоїть посеред комірчини, стоїть у місячному сяйві, стоїть у світлі від зірок, стоїть у темряві. І так приходив брахман щогодини, мовчки ставав під віконцем, зазирав усередину й бачив, що син стоїть нерухомо, і батьківське серце сповнював гнів, сповнювала тривога, сповнювала нерішучість, сповнював біль.

І в останню нічну годину, вже перед досвітком, брахман ізнов прийшов до комірчини, переступив поріг, побачив, що юнак так само стоїть, і видався він батькові великим і якимсь аж чужим.

– Сіддхартхо, – промовив брахман, – чого ти ждеш?

– Ти знаєш.

– І так і стоятимеш, поки настане ранок, поки настане день і вечір?

– Стоятиму й ждатиму.

– Ти стомишся, Сіддхартхо.

– Стомлюся.

– Ти заснеш, Сіддхартхо.

– Не засну.

– Ти помреш, Сіддхартхо.

– Помру.

– Волієш краще померти, ніж послухатись рідного батька?

– Сіддхартха завжди слухався батька.

– То ти відмовишся від свого заміру?

– Сіддхартха зробить так, як йому скаже батько.

До комірчини зазирнув світанок. Брахман завважив, що коліна в Сіддхартхи ледь помітно тремтять. Але на обличчі в юнака не здригалася жодна риса, очі його дивилися вдалечінь. Цієї хвилини брахман збагнув, що тепер Сіддхартха уже не з ним, не в батьківськім домі, що син його вже покинув.

Брахман торкнув Сіддхартху за плече й промовив:

– Ти підеш у ліс і станеш саманою. Як знайдеш у лісі блаженство, то приходь і навчиш блаженства мене. А коли знайдеш там розчарування, то повертайся, і ми знову приноситимемо разом богам жертви. А тепер іди поцілуй матір і скажи їй, куди зібрався. А мені пора на річку – час робити перше обмивання.

Він забрав із синового плеча руку й ступив надвір. Сіддхартха хотів був рушити й собі, але заточився. Тоді зробив над собою зусилля, вклонився вслід батькові й пішов до матері, щоб учинити так, як сказав батько.

Коли він із першими променями сонця поволі виходив на затерплих ногах з іще сонного міста, з-під останньої хатини підвелася постать, що доти сиділа там, і приєдналася до прочанина. То був Говінда.

– Ти прийшов! – сказав Сіддхартха і всміхнувся.

– Прийшов, – відповів Говінда.

У саман

Увечері того ж таки дня Сіддхартха з Говіндою наздогнали саман, трьох виснажених аскетів, попросили, щоб ті взяли їх із собою, і пообіцяли в усьому слухатись. Самани прийняли цих двох до свого товариства.

Одежу свою Сіддхартха подарував одному бідному брахманові, що трапився йому ще на вулиці в місті. Отож тепер на ньому була сама настегенна пов’язка та землистого кольору непідрублена накидка. Їв Сіддхартха лиш один раз на день і тільки сире. Два тижні він постував. Потім постував місяць. На ногах та лиці в нього зосталася сама шкіра. В розширених очах спалахували гарячі марева, на висохлих пальцях рук повиростали довгі нігті, а на підборідді – суха, скуйовджена борода. Крижаним робився в Сіддхартхи погляд, коли він бачив жінок; губи його зневажливо кривилися, коли він проходив через якесь місто з гарно вбраними людьми. Сіддхартха дививсь, як торгують торговці, як вирушають на полювання вельможі, як родичі оплакують покійників, як пропонують себе повії, як дбають про хворих цілителі, як проповідники визначають день, коли слід засівати поле, як любляться закохані, як матері годують дітей, – і ніщо з цього не було гідне його погляду, все це була лжа, все смерділо, смерділо лжею, все було показне – і глузд, і щастя, і краса, у всьому крився тлін. Світ відгонив гіркотою. Життя було мукою.

Одну мету мав Сіддхартха, одну-єдину: всього позбутись. Позбутися спраги, позбутися бажань, позбутися мрій, позбутися радощів і страждань. Умерти для самого себе, перестати бути власним «я», знайти спорожнілому серцю мир і спокій, у самозречних роздумах відкритися чудові. Ось чого прагнув Сіддхартха. Коли власне «я» буде цілком подолане й умре, коли змовкнуть у серці всі порухи й пристрасті, тоді має прокинутись заповітне в людському єстві, найпотаємніше, що вже перестало бути власним «я», – прокинеться велика таїна.

Мовчки стояв Сіддхартха під лавиною спекотного сонця, від болю палаючи і від спраги, стояв доти, аж доки перестав відчувати і біль, і спрагу. Мовчки стояв він у дощову пору, і вода стікала з чуба на закляклі плечі, на закляклі клуби й ноги, і стояв так покутник, поки плечі та ноги переставали вже клякнути, поки вони німіли, поки їх відбирало. Мовчки сидів він, ізгорбившись, у колючому тернику, і тіло його горіло, і з нього капала кров, з виразок сочився гній, а Сіддхартха затято терпів, терпів і сидів, поки переставала виступати кров, поки йому вже ніщо не кололо, ніщо не пекло.

Сіддхартха сидів випроставшись і вчився дихати ощадливо, вчився дихати якомога рідше, вчився затримувати подих зовсім. Він учився уповільнювати дихання, а потім і серцебиття, вчився стишувати удари серця, поки воно починало битись чимдалі рідше і майже спинялося.

У старшого з аскетів Сіддхартха вчився самозречення, вчився по-новому, по-саманському, самозаглиблення. Пролетить над бамбуковим лісом чапля – і Сіддхартха візьме її в душу, і вже й сам лине над лісами та горами, сам уже чапля, і ковтає рибу, й голодує чаплиним голодом, і скрикує чаплиним криком, і вмирає чаплиною смертю. Трапиться на річковому березі дохлий шакал – і Сіддхартхина душа прослизне у падлину, стане мертвим шакалом, лежить на піску, спухає, смердить, розкладається, шматують її гієни, шуліки здирають із неї шкуру, і вона обертається на кістяк, робиться порохом, і вітер розвіює її в полі. Та щоразу верталася Сіддхартхина душа назад, верталася мертва, верталася тлінню, верталася прахом, зазнавши похмурої розкоші коловороту, і застигала немовби мисливець край галявини, у новій спразі, де можна уникнути коловороту, де починається кінець першопричин і безболісна вічність. Сіддхартха вбивав у собі свідомість, убивав пам’ять, покидав своє «я» й переходив у безліч чужих утілень, був твариною й падлом, каменем, деревом і водою, а прокидаючись, щоразу знову віднаходив себе, байдуже що світило в небі – сонце чи місяць, і знову ставав своїм «я», пускався у коловорот, знемагав од спраги, тамував спрагу, відчував її знов і знов.

Багато чого вчився Сіддхартха в саман, учивсь обирати десятки шляхів, що ведуть від особистого «я». Він ступав на шлях самозречення в болях, у добровільно сподіяних муках, навчався тамувати біль, голод, спрагу, втому. Він ступав на шлях самозречення в роздумах, міркуваннями звільняв свідомість від усіх уявлень. Учився Сіддхартха обирати й інші шляхи, тисячі разів покидав своє «я» і на цілі години, на цілі дні застигав у стані «не-я». Та хоч усі ці шляхи і вели від «я», кожен із них кінець кінцем знову приходив до «я». Хоч Сіддхартха тисячі разів утікав від свого «я», переходячи в Ніщо, у тварину чи в камінь, неминуче наставало повернення, невідворотно наставала година, коли він себе віднаходив – сонячного дня чи місячної ночі, в затінку чи під дощем; і знов було «я», знов був Сіддхартха, знов були муки рокованого коловороту.

Поруч із Сіддхартхою жив Говінда й був його тінню, ступав тими самими шляхами, робив над собою ті самі зусилля. Рідко коли заводили вони розмову про щось інше, крім того, що від них вимагало служіння й наука в аскетів. Часом вони вирушали удвох від села до села на жебри для себе та своїх учителів.

– Як ти гадаєш, Говіндо, – звернувся одного разу в такій мандрівці Сіддхартха до товариша, – як ти гадаєш, ми чогось навчилися? Чи досяг кожен із нас своєї мети?

Відповів Говінда:

– Ми вчилися і вчимося далі. Ти, Сіддхартхо, станеш великим саманою. Тобі легше даються вправи, старі самани часто бувають від тебе в захваті. Колись, о Сіддхартхо, ти станеш святим!

І промовив Сіддхартха:

– Але мені, о Говіндо, так чомусь не здається. Того, чого я досі навчився в саман, друже мій, я міг би навчитися швидше й легше. Я міг би повчитись цього в будь-якому шинку десь у повійницькому кварталі, серед возіїв і гравців у кості.

Відказав Говінда:

– Сіддхартха з мене кепкує. Як це ти вчився б в отих злидарів заглиблюватися в себе, затримувати подих, не відчувати ні голоду, ні болю?

І промовив Сіддхартха тихо, так ніби говорив сам до себе:

– Що таке заглиблюватися в себе? Що таке покидати власне тіло? Що таке постувати? Що таке затримувати подих? Це – утікати від свого «я», це – уникати ненадовго мук бути собою, це – ненадовго забуватись і не відчувати болю та марності життя. Цю саму втечу, це саме коротке забуття погонич волів знаходить у придорожній корчмі, випивши кілька кухлів рисового вина чи кокосового молока, що переграло. Отоді він уже не відчуває самого себе, не відчуває життєвих страждань, тоді він знаходить ненадовго забуття. Задрімавши над кухлем із рисовим вином, погонич волів знаходить те саме, що знаходять Сіддхартха й Говінда, коли внаслідок тривалого вправляння покидають своє тіло й переходять до стану «не-я». Ось у чому вся річ, Говіндо.

Відповів Говінда:

– Ти так кажеш, о друже, хоч і знаєш, що Сіддхартха – не погонич, а самана – не п’яниця. Може, п’яниця й знаходить забуття, може, ненадовго він і рятується втечею та угамовується. Але коли він повертається зі своєї самоомани назад і застає все так, як було, то не стає мудрішим, не збагачується досвідом, не підіймається ні на щабель вище.

І промовив Сіддхартха, всміхнувшись:

– Не знаю, п’яницею я ніколи не був. Але те, що я, Сіддхартха, у своїх вправляннях і самозаглибленні знаходжу забуття лиш ненадовго, і до мудрості, до спасіння мені так само далеко, як і дитині в материнському лоні, це я, Говіндо, знаю, добре знаю.

А якось іншим разом, коли друзі вийшли з лісу, щоб випросити в селі трохи харчів для своїх побратимів і вчителів, Сіддхартха звернувсь до товариша знов:

– Скажи, о Говіндо, чи на праведному ми шляху? Чи наближаємось до пізнання? Чи наближаємось до спасіння? Чи не ходимо ми колом, хоч і гадаємо, нібито уникли коловороту?

Промовив Говінда:

– Багато чого, о Сіддхартхо, ми з тобою навчилися. Багато чого нам іще треба навчитись. Ми не ходимо колом, ми йдемо вгору. Це коло – спіраль, і на кілька сходинок ми вже піднялись.

Відповів Сіддхартха:

– Скільки років, на твою думку, старшому серед саман, шановному нашому вчителеві?

І сказав Говінда:

– Нашому старшому, либонь, років шістдесят.

А Сіддхартха:

– Отож він дожив до шістдесяти років, а нірвани так і не досяг. І сповниться йому сімдесят, потім вісімдесят, стільки ж сповниться й нам із тобою, а ми все вправлятимемось, постуватимо і віддаватимемось роздумам. Але нірвани однаково не досягнемо – ні він не досягне, ні ми не досягнемо. О Говіндо, мені здається, з усіх саман, які тільки є, жоден, жоден-жоднісінький не досягне, мабуть, нірвани. Ми знаходимо розраду, знаходимо забуття, вчимося вміння й мистецтва самих себе ошукувати. Одначе найголовнішого – шляху шляхів – ми не знаходимо.

– Не кажи, о Сіддхартхо, таких жахливих слів! – вигукнув Говінда. – Невже з-поміж стількох учених мужів, з-поміж стількох брахманів, стількох суворих і достойних саман, із-поміж стількох спраглих, щирих і ревних, святих шукачів жоден не знайде того шляху шляхів?

Сіддхартха, однак, відповів голосом, у якому вчувалося стільки ж туги, скільки й іронії, – голосом тихим, ледь сумовитим, ледь насмішкуватим:

– Скоро, Говіндо, твій товариш Сіддхартха зверне з цієї саманської стежки, якою він так довго з тобою йшов. Мучить мене, о друже, спрага, а на цьому довгому саманському шляху вона анітрохи не втамувалась. Я завжди прагнув до пізнання, переді мною завжди поставало безліч запитань. З року в рік я звертався до брахманів, з року в рік звертався до святих Вед. Та якби я, о Говіндо, звертався до птахів-носорогів чи до шимпанзе, це було б, мабуть, так само добре, так само розумно й так само корисно. Багато часу, о Говіндо, я згаяв, але й досі не можу сказати, що навчився ось чого: навчитись нічого не можна! Гадаю, отого, що ми називаємо «вчитися», насправді немає. Є, друже мій, тільки якесь знання, і воно є скрізь, воно – Атман, воно в мені, й у тобі, й у кожному створінні. І тепер мені починає здаватися ось що: у цього знання немає лютішого ворога, ніж жадоба пізнання, ніж навчання.

І тоді спинився Говінда серед дороги, здійняв руки й промовив:

– О Сіддхартхо, не лякай же свого товариша такими словами! Бо слова такі й справді будять у моїм серці страх. Подумай лишень: що було б із святими молитвами, що було б із вельмишанованим брахманським станом, що було б із святими саманами, коли б усе було так, як ти кажеш, коли б нічого не можна було навчитися?! Що ж, о Сіддхартхо, що ж тоді з усім цим сталося б, що ж узагалі є на землі святого, дорогого, гідного пошанування?

І Говінда стиха проказав вірша з однієї з упанішад:

 
Хто, дух свій очистивши, думам віддавшися, в Атман пірнає,
Словам не підвладне серця блаженство у того.
 

Але Сіддхартха мовчав. Він міркував над словами, з якими до нього щойно звернувся товариш, і доміркував ці слова до кінця.

«А й справді, – думав Сіддхартха, стоячи з похнюпленою головою, – що ж зостанеться від усього того, що нам здавалося святим? Що? Що справдиться?» І він похитав головою.

Майже три роки прожили отак юнаки в саман, навчаючись їхніх вправ, і ось якось до них усілякими шляхами та манівцями долетіла звістка чи, власне, чутка, ба навіть легенда: буцімто з’явився десь чоловік на ім’я Гаутама – Величний Будда^[12], що подолав у собі страждання світу й зупинив колесо відроджень. З гуртом послідовників цей блаженний у жовтій накидці аскета мандрує, проповідуючи, країною і не має ані майна, ані рідного дому, ані дружини, а має тільки палкий розум, і брахмани та правителі схиляються перед ним і стають його учнями.

Ця легенда, ця чутка, ця казка зринула й розлетілась по всіх усюдах, у містах про неї говорили брахмани, в лісі – самани, і знову й знову Гаутамине ім’я долинало до вух двох юнаків, і люди розповідали про Будду добре й лихе, хвалили його і ганили.

Як ото буває, коли десь спалахне пошесть чуми й піде поголос про те, немовби то там, то там з’являється чоловік, мудрець і знахар, чийого одного слова й подиху досить, аби зцілити кожного зараженого, і коли потім цей поголос облетить країну й у всіх уже на вустах, і багато людей вірить, багато сумнівається, але багато хто відразу вирушає в дорогу, щоб знайти того мудреця, того рятівника, так облетіла країну і ця легенда, ця приваблива легенда про Гаутаму – про Будду, мудреця з роду шак’їв. Він, казали віруючі, досяг вінця пізнання, він пригадує колишні свої існування, він опанував нірвану й уже не повернеться до коловороту народжень, уже не пірне в каламутний потік перевтілень. Багато дивовижного і неймовірного розповідали про нього; Гаутама творив чудеса, він здолав самого демона, розмовляв із богами. Однак вороги його і безвірники заявляли, що той Гаутама – марнославний спокусник, живе безтурботним життям, зневажає жертвопринесення, ніколи нічого не вчився, не умертвляв плоті й не вправлявся ні в чому іншому.

Тішила вухо легенда про Будду, чарами повівало від цих розповідей. Адже хирний був світ, нестерпне було життя, а тут раптом ніби відкрилось яке джерело, ніби пролунав поклик провісника – втішливий, лагідний, сповнений благородних обіцянок. І повсюди, куди долинала чутка про Будду, повсюди в індійських землях юнаки прислухались, проймалися мріями, проймалися сподіваннями, і в усіх містах та селах брахманські сини радо стрічали кожного прочанина і чужоземця, коли той приносив звістку про нього – Величного, Шак’ямуні.

Дійшла ця легенда й до саман у лісі, і до Сіддхартхи, і до Говінди, – дійшла мало-помалу, крапля по краплі, і кожна та крапля тяжила надією, кожна та крапля тяжила сумнівом. Сіддхартха з Говіндою розмовляли про це рідко, бо старшому серед саман легенда прийшлася не до смаку. Він десь почув, що так званий Будда колись був аскетом і жив у лісі, але потім повернувся до безтурботного життя та мирських утіх, і того Гаутаму він, старший самана, мав за ніщо.

– О Сіддхартхо, – звернувсь якось Говінда до товариша, – сьогодні я був у селі, й один брахман запросив мене до себе в дім. Там я застав одного брахманського сина з Магадхи^[13]. Він бачив Будду на власні очі й чув, як той проповідує своє вчення. Сказати щиро, мені аж перехопило дух, і я подумав собі: «Хоч би настала та година, коли й ми, Сіддхартха і я, почуємо вчення із уст того Довершеного!» О друже, скажи, чи не піти туди й нам і не послухати вчення із уст самого Будди?

І промовив Сіддхартха:

– О Говіндо, я завше гадав собі, що ти зостанешся у саман. Я завше думав, що мета твоя – і в шістдесят, і в сімдесят літ усе віддаватися навичкам і вправам, які уславили саман. Та, бачу, надто погано я знав Говінду, погано я знав, що в нього на серці. Отже, друже мій любий, ти хочеш ступити на іншу стежку й піти туди, де Будда проповідує своє вчення?

Відповів Говінда:

– Що ж, глузуй, коли хочеш. Глузуй скільки завгодно, Сіддхартхо! Та хіба не прокинулась і в тобі потреба й бажання послухати те вчення? А хіба ти колись не казав мені, що не довго вже йтимеш шляхом саман?

Засміявся Сіддхартха – так, як сміятись умів тільки він, і в голосі його вчулися нотки смутку й іронії водночас, коли він промовив:

– Це ти гарно сказав, Говіндо, дуже гарно, і слушно згадав про мої слова. Але згадай же й про інше, що я тобі казав, – про те, що я вже стомився від учень та науки і більше у них не вірю, а також про те, що я мало вже вірю в слова наших учителів. Та гаразд, любий, я ладен його вчення послухати, хоч у душі й відчуваю, що кращого плоду того вчення ми вже скуштували.

Промовив Говінда:

– Готовність твоя тішить мені серце. Але скажи, як воно може так бути? Як Гаутамине вчення – ще до того, як ми його почули, – могло подарувати нам свій найкращий плід?

Відповів Сіддхартха:

– О Говіндо, давай спершу посмакуємо цим плодом, а тоді вже побачимо, що буде далі! А плід цей, який ми вже нині завдячуємо Гаутамі, полягає в тому, що Будда нас кличе піти від саман! Чи дасть нам Гаутама щось інше, щось іще краще – цього, любий друже, зі спокійним сумлінням зачекаймо.

Того самого дня Сіддхартха повідомив старшого з-поміж аскетів про свою волю піти від нього. Сіддхартха звернувся до старого самани шанобливо й скромно, як і належить молодшому віком і учневі. Та самана, почувши про намір обох юнаків покинути його, розгнівався, залементував і почав їх на всі заставки лаяти.

Говінда злякався й не знав уже, що його й діяти. Проте Сіддхартха нахилився товаришеві до вуха й прошепотів:

– Зараз я покажу старому, що дечого в нього таки навчився!