Чорнобильська хроніка. Люди

Видання ілюстроване фотографіями, що надані учасниками громадської організації «Промінь 5–2»

Передмова П. Б. Котіна

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© О. В. Купрієнко, А. В. Багірова, 2021

© П. Б. Котін, передмова, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

* * *

Передмова

Шановний читачу!

Ви тримаєте в руках незвичайну книжку. Це книжка-присвята, книжка-уклін героям, які 35 років тому віддали своє життя і здоров’я задля порятунку мільйонів інших людей.

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства – вибух на Чорнобильській атомній електростанції. Радіаційний рівень зріс до межі у 30–40 разів більшої, ніж під час ядерного вибуху в Хіросімі 1945 року. Героїчними зусиллями пожежників вогонь, що вночі перекинувся на дах третього енергоблоку, гасили до п’ятої години ранку. Тим часом радіоактивна хмара прокотилася світом. Вона накрила території України, Білорусі, Росії, Литви, Латвії, Німеччини, Австрії, Нідерландів, Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії та Греції. Чорнобильську аварію класифіковано за найвищим – сьомим – рівнем небезпеки за Міжнародною шкалою ядерних подій (INES).

Ця рана на тілі Землі болить мільйонам людей і дотепер. Сотні тисяч українців та білорусів втратили власне здоров’я, ставши жертвами дій радянської влади, коли за дзвінком із Кремля вирішили максимально замовчати масштаби трагедії.

Перше офіційне повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС зробили лише за 36 годин після вибуху, проте для порятунку людей була цінною кожна секунда. Лише наступного після аварії дня, 27 квітня, диктор прип’ятської радіотрансляційної мережі повідомив про збір і «тимчасову евакуацію» містян. Розгублені, без найменшого розуміння масштабів катастрофи, мешканці навколишніх сіл та міст і гадки не мали, що на них чекатиме попереду.

28 квітня радянське державне агентство ТАСС передало вкрай стислу інформацію про те, що на Чорнобильській атомній електростанції стався «нещасний випадок» через пошкодження одного з реакторів. «Вживаються заходи з метою усунення наслідків інциденту, – повідомило ТАСС. – Постраждалим надано необхідну допомогу. Створено урядову комісію для розслідування події».

Тепер відомо, що насправді постраждалих від радіоактивного опромінення не попередили про небезпеку та навіть не надали їм рекомендацій, як діяти в разі погіршення стану здоров’я, не кажучи вже про способи зменшення доз отриманої радіації. Кремль і керівництво УРСР зволікали й надалі: у перші дні після аварії евакуювали лише населення 10-кілометрової зони навколо станції. Вже згодом зону евакуації розширили до 30 кілометрів.

Інформація про загрозу життю й здоров’ю людей прийшла не з радянських ЗМІ, а зі Швеції. Саме у Швеції на одязі працівників Форсмаркської АЕС, розташованої за 1100 км від Чорнобиля, 27 квітня виявили радіоактивні частинки та забили на сполох. Після розслідування на шведській АЕС тамтешні фахівці зрозуміли, що епіцентр лиха – в Україні. Етнічні українці обох Америк та Європи намагалися повідомити про це своїх родичів, але Залізна завіса перешкоджала їхнім рятівним намірам. Навіть попри горбачовську перебудову.

Тимчасом як усі іноземні газети виходили з червоними заголовками, а телеканали починали випуски новин з інформації про радіоактивні повітряні потоки у Центральній і Східній Європі, в Україні масово відзначали День міжнародної солідарності трудящих. Тими днями рівень радіації в Києві, згідно з розсекреченими документами СБУ, перевищував фоновий у десятки, а то й сотні разів: вранці 1 травня рентгенометр АН УРСР зафіксував значення близько 2500 мкР/год. Проте на Хрещатику провели святкову першотравневу демонстрацію за участю школярів, яку згодом називатимуть «Чорнобильською». Найжахливіше – що в ній взяли участь тисячі дітей. Загалом же до участі у святкуванні залучили близько 120 тисяч киян і гостей столиці.

Чорнобильська катастрофа й цілком байдуже ставлення до постраждалих, продемонстроване Москвою, стали однією з причин розпаду СРСР. Згодом цей факт визнав і колишній очільник Радянського Союзу Михайло Горбачов. Він також заявив, що Чорнобильська катастрофа була каталізатором політики гласності.

Щоб запобігти подальшому розповсюдженню радіації, наприкінці 1986 року зруйнований реактор ЧАЕС накрили «саркофагом». За оцінками міжнародних фахівців, під ним залишилося близько 95 % палива, що містилося в реакторі на момент вибуху, а також значна кількість радіоактивних речовин із залишків зруйнованого реактора.

У грудні 1995 року уряди України та держав Групи семи, а також Європейська комісія підписали Меморандум про взаєморозуміння, яким дали старт розробці програми повного закриття ЧАЕС. 15 грудня 2000-го реактор останнього енергоблоку станції було зупинено назавжди.

Після чорнобильської катастрофи уряди країн світу почали переосмислювати підходи до розвитку атомної енергетики, але спротив екоактивістів, що виник, зокрема, через трагедію, на десятиліття загальмував цей процес.

Після 1991 року українські атомники, врахувавши всі помилки Чорнобиля, взялися за розбудову незалежної та передусім безпечної енергетичної системи. Молода держава постійно потребувала дедалі більшого виробництва екологічно чистої та максимально доступної електроенергії. У жовтні 1996 року було створене Державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» – нині оператор чотирьох діючих АЕС України. Відтоді, невпинно дбаючи про безпеку експлуатації атомних потужностей, НАЕК «Енергоатом» стабільно забезпечує більш як половину потреби України в електроенергії, а в осінньо-зимові періоди цей показник сягає 70 %.

Рівень відкритості й професійної порядності українських атомників яскраво демонструється тим фактом, що «Енергоатом» став першою вітчизняною енергогенерувальною компанією, яка здійснює процес транскордонної оцінки впливу на довкілля відповідно до вимог Конвенції Еспо. НАЕК «Енергоатом» також увійшла до першої п’ятірки рейтингу «Найкращі зелені енергогенерації: безвуглецеві генеруючі потужності» (Top Green Power Generators: Carbon-Free Generation Capacity) та посіла перше місце серед державних підприємств України за індексом прозорості.

Правила безпеки пишуться кров’ю. Пам’ятаючи про героїчну жертву ліквідаторів аварії на ЧАЕС, у ДНК кожного працівника атомних станцій закарбовано: найголовніше – безпека людей та довкілля. І це вимагає постійних зусиль світової науки й безперервного підвищення рівня знань, адже небезпечні виклики можуть постати перед нами будь-якої миті.

Показово, що Японія – один із найбільших донорів сучасного й безпечного укриття над поставарійним 4-м енергоблоком Чорнобильської АЕС – після аварії на власній станції «Фукусіма-1» потребувала допомоги українських фахівців. Саме вони навчали японських колег того, як краще захищати персонал від радіаційного впливу, та пояснювали, яких змін довкілля варто очікувати.

Ядерну аварію на Фукусімі вважають другою у світі за наслідками після Чорнобиля. Але спільними зусиллями їх вдалося мінімізувати й знизити потенційну шкоду для здоров’я людей майже до нуля.

Подвиги здійснюють звичайні люди. Такі, як-от старший оператор головних циркуляційних насосів реакторного цеху № 2 третього енергоблока Чорнобильської АЕС Олександр Агулов. Під час аварії він працював у 5-й зміні, був безпосереднім свідком вибуху, а потім рятував товаришів. «Жодною інструкцією тоді не передбачалася навіть теоретична ймовірність вибуху на АЕС», – згадуватиме він передумови жахливих подій.

Такі, як Володимир Макуха, нині військовий капелан і духовний наставник. «Про який рівень інформованості можна говорити, якщо людина однією рукою збирає заражений графіт, а у другій тримає пиріжок? – розповідає він про ті дні. – Потім почали завозити “партизанів”. Так ми називали чоловіків, які відслужили у Збройних силах і були в запасі. А ще їх називали біороботами. Вони сходовою драбиною третього блока підіймалися нагору і з даху скидали графіт назад у реактор. Запам’ятався і справжній, металевий, робот. З колесами від мотоцикла “Ява”. Хоч і металевий, а працювати він відмовлявся – така була радіація. Однозначно – люди менш чутливі».

Перед вашими очима пропливуть історії життя працівників ЧАЕС. Вони розповідають їх «по-рентгенівськи», безкомпромісно чесно. І кожен без винятку день від 26 квітня 1986 року є для них боротьбою за життя. Люди неймовірної витримки й ґарту, 2014 року деякі з ліквідаторів пішли на інший фронт – на сході України. Як завжди, не вагаючись і не зволікаючи.

Захоплююся цими дивовижними людьми, і тому особисто для мене ця документальна збірка – неоціненна. Щиро сподіваюся, що книжка посяде почесне місце у ваших бібліотеках і вкотре нагадає суспільству: справа живих – пам’ятати.

Низький уклін всім учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Саме вони подарували нам можливість жити далі!

Т. в. о. ДП «НАЕК «Енергоатом»

Петро Котін

Від авторів

Щорічно 26 квітня внутрішній метроном змушує нас здригнутися та згадати про чорну мітку, яку по собі залишила ця дата.

Цьогоріч минає 35 років від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції – однієї з найстрашніших техногенних катастроф ХХ століття.

Щоденно у світі трапляються сотні подій, наслідки яких обмежуються конкретною датою. А є такі, відголосок яких відчувається десятками, сотнями років і навіть тисячоліттями. До їхнього числа у найтемніших відтінках вписане 26 квітня 1986 року.

Для визначення аварії на Чорнобильській АЕС буде доречно вжити слово «межа». З одного боку, воно слугує дороговказом – так далі бути не може. Не може бути нормою гонитва за рекордами, показуха та брехня, як це робилося в СРСР.

З іншого боку, аварія стала межею, що поділила життя на «до» і «після». Для десятків героїв, які першими прийняли вогонь на себе, вона перетворилася на останню, за якою зникла будь-яка надія на продовження. Для сотень і навіть тисяч ліквідаторів вона обірвала нитки, які пов’язували їх із минулим життям, кинула на випробування, боротьбу за життя з хворобами, негараздами, проблемами. Мільйони людей, які живуть і які ще народяться на цій землі, прирекла на вічне сусідство із атомом, який хоч і приспаний, захований під саркофагом, однак жевріє та лякає непередбачуваністю.

Час спливає, рани загоюються, приходять нові покоління… Старі проблеми відходять у тінь порівняно з новими. І попри те, що потенційно вся Україна – це зона чорнобильського лиха, ми живемо так, ніби пристрасті вщухли й загроза віддалилася. Ми ніби призвичаїлися до стану, коли над нами висить дамоклів меч, і так буде завжди – на десятки й сотні поколінь українців.

Останніми роками 30-кілометрова зона чорнобильського лиха стала своєрідним місцем паломництва любителів гострих відчуттів з усього світу. Однак цей зелений, недоторканий десятиліттями край волає на весь світ: «Зупиніться, люди! Час замислитися та піти іншим шляхом, на якому є місце гуманізму, гармонії і співжиттю з природою – неоціненним даром, котрий дано людині від Всесвіту!»

Сьогодні майже безлюдний край вражає тишею та символами, як-от алея втрачених сіл зони відчуження. Таблички, десятки табличок, сотні табличок… і докір всім і всьому – як можна було вбити цю поліську перлину і хто дав право людині в одну мить знищити те, що мільйони років створювалося і було захищене Богом?!

Перевертає душу і краєвид із мосту річки Прип’ять. У 15-кілометровій далечині в сонячних променях виграють блиском на вигляд ніби незагрозливі конструкції ЧАЕС, а звідти вільно й широко, серед соснового лісу, що виходить до золотих плес, пливе ріка. Це по-справжньому велика ріка – не річечка, не струмочок, це одна з найкращих рік України! На жаль, вона мертва, в її затоках сплять повалені на бік заіржавілі колишні річкові велетні: баржі та кораблі.

Хіба є той хронологічний бар’єр, за яким пам’ять не має значення?! Ні. Щомиті, щохвилини, щогодини, щодня – нам про себе нагадує Чорнобиль! Онкозахворюваністю, за високим рівнем якої Україна входить до першої десятки країн світу. У загублених сотнях тисяч гектарів землі неповторної краси та природного багатства…

Людству потрібні уроки – нагадування про ті страшні часи, коли мирний атом перетворився на невидиму, але всепоглинаючу зброю. Нам лише здається, що сьогодні ми знаємо вже все про причини аварії, про тогочасні державні рішення, про вчинки героїв-ліквідаторів…

Ця збірка містить історії шістнадцяти борців за наші життя. Вони згадують про власне становлення, і про життя у місті Прип’ять до аварії; говорять про події, які пізніше назвуть техногенною катастрофою, про героїзм звичайних людей та про брехню на державному рівні…

Вони розповідають, що відбувалося: як атомники розривали конструкційний ланцюг, щоб від 4-го аварійного енергоблоку біда не перекинулася на 3-й; як пожежники стояли на смерть перед загрозою нового, ще масштабнішого, водневого вибуху; як медики рятували у радіаційному котлі жертв катастрофи, – у цих вистражданих роками й пережитими болями спогадах.

Це живі свідки й учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, справжні герої: атомники, пожежники, медики, монтажники, оператори, – котрі пережили гостру променеву хворобу, вступивши в бій з невидимим, але вбивчим ворогом – радіацією, і перемогли його.

Більшість із них уперше на сторінках видання діляться власними згадками, що відтворюють емоційний, душевний стан людини, яка, вважаючи це власним професійним обов’язком, прийняла вогонь на себе, вступила в нерівний бій з радіаційним зараженням, перемогла та виборола право на майбутнє.

Шістнадцять історій людей, імена яких варті вічної слави і визнання, доповнюють, насичують подробицями хронологію подій, що сколихнули тридцять п’ять років тому весь світ. Надважливо: кожне слово героїв книжки – це правда без прикрас. А правда, як відомо, – найбільша людська цінність, хай і болісна, й, можливо, не всім зручна.

Про все це розповідають члени громадської організації «Промінь 5–2» – об’єднання учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. Промінь – це пам’ять про випробування радіацією на стійкість, мужність, витримку, готовність боротися за життя – не лише за власне, а й мільйонів інших людей.

5–2 — це символ. У цих цифрах закодовані людські долі, адже саме п’ята і друга зміни ЧАЕС прийняли на себе перший удар стихії та обпеклися радіоактивними променями.

Ці герої живуть поряд із нами! Але про них зазвичай згадують лише 26 квітня. На жаль… Про них маємо пам’ятати, піклуватися, шанувати всі ми – від пересічного українця до держави, адже живі герої потребують не лише вічної шани, а й щоденної підтримки та турботи.

Це видання слугує нагадуванням про найбільшу в історії людства техногенну катастрофу – аварію на ЧАЕС та є застереженням, щоб не допустити повторення, поштовхом до переосмислення життєвих цінностей. Кожна сторінка книжки варта найуважнішого прочитання, адже не все ще сказане й почуте суспільством. Кожне слово, промовлене очевидцями тих подій, має величезну вагу для майбутніх поколінь.

Алла Багірова,

Ольга Купрієнко